ГлавнаяКультура

Маніфест замість особистої драми

Американський незалежний режисер Гас Ван Сент відомий широкому глядачеві найперше як автор психологічних драм і трилерів з молодими героями або навіть підлітками у центрі сюжету.

Маніфест замість особистої драми

Такими є і дослідження життя скейтбордистів «Параноїд Парк» (2007), і «Останні дні» (2005), навіяні подіями з життя легендарного рокера Курта Кобейна, і, звичайно, відзначений «Золотою гілкою» Канського фестивалю «Слон» (2003). Остання стрічка - «Мілк» - явно випадає з цього ряду. Адже Ван Сент завжди стояв осторонь політики і не брався за пряму екранізацію навіть захоплюючих біографій. Однак у «Мілку», власне, і оповідається про останні роки життя Харві Мілка - вочевидь, культового для США політика (що і підтверджено «Оскаром» Шонові Пенну за виконання головної чоловічої ролі), одного з піонерів боротьби за права секс-меншин, справжньої зірки 1970-х.

Доля Мілка була така ж яскрава, як і трагічна. У 1972-му він переїхав з Нью-Йорка до толерантнішого Сан-Франциско, відкрив магазин у районі, де мешкало багато гомосексуалів, проте самим лиш бізнесом не обмежився. Досить хутко він утвердився як головний захисник прав місцевої гей-спільноти, втягнувся в політику і, зрештою, після кількох невдалих спроб був обраний до міської ради, ставши першим в історії Америки урядовцем, що публічно заявив про свою нетрадиційну орієнтацію. У 1978 році Мілк і мер міста Джордж Москоне були застрелені їхнім колегою-чиновником Деном Вайтом (Джош Бролін).

Гас Ван Сент так само ніколи не крився зі своєю гей-орієнтацією, а попри те не пробував на ній будувати свої твори, тим паче робити якісь політичні жести. Схоже, «Мілк» - виняток, і виняток доволі прикрий. Матеріал сам по собі гарний, якраз для сценарію про героя-символ епохи; тут же і велика спокуса перетворити драму на цілковито ідеологічний маніфест. Саме від останньої Ван Сент не зміг утриматись.

Життєвий шлях Харві Мілка в його прикінцеві шість років відтворений ретельно, від переїзду до Каліфорнії аж до фатальних пострілів у будівлі міської управи. Про атмосферу режисер теж не забуває. Актори вбрані й зачесані згідно з канонами ніксонівської Америки 1970-х, зображення час від часу набуває наївної яскравості в стилі кінематографу тих років, не відстає і саундтрек (маса хрестоматійних рок- і диско-композицій, опери Пуччіні - пристрасть Мілка). Далі справа не йде. Все це лишається тільки зовнішніми, описовими ознаками історії. На першому місці - ідеологія.

Сам герой як ілюстрація поглядів автора втрачає повнокровність і власну глибину. Ван Сент не може зосередитись на жодному епізоді, більш-менш важливому для розуміння центрального характеру. Замість чоловіка, котрий за щось боровся, чомусь страждав, щось відчував, бачимо, по суті, обличчя з телеекрану, з передвиборного плаката. Навіть зусиль Шона Пенна, одного з найобдарованіших сучасних акторів, явно бракує, щоб оживити цю рухому схему, трансформувати Мілка-політичного фантома на Мілка-особистість. Та тут нема вини виконавця - бо навіть дуже талановиті актори роблять передусім те, що їм кажуть режисери.

            Так парадоксальним чином проявився давній конфлікт між почуттям обов´язку (хай і добровільно вибраного) і свободою творчості в голові одного окремо взятого художника.