ГлавнаяКультура

Український театр: назва, нерухомість, буфет і «вєшалка»

Прем´єр-міністр: Не бачу смислу давати гроші на мистецтво взагалі.

Хамфрі: Але Ви отримаєте жахливий розголос, якщо уріжете дотації. Головні лобісти культури – це середній клас. Для них це один зі шляхів частково повертати свої податки. Ви не можете жлобитися на нас! Тобто на них.

Прем´єр-міністр: То нехай витрачають на це свої власні гроші. Чому уряд має платити за їхні задоволення?

Хамфрі: Ніхто не називає це задоволенням. Річ у тім, що ми змушені підтримувати величезний шмат непотребу. Картини, яких ніхто не хоче бачити. Музику, яку ніхто не хоче чути. Вистави, які ніхто не бажає дивитися. Ви не можете кинути їх напризволяще тільки тому, що ніхто цим не цікавиться!

З серіалу «Yes, Minister»

Михайло Барбара , соліст групи «Мертвий півень», актор театру «Арабески» (Харків)

Театральна та навколотеатральна публіка обговорює ймовірне різке скорочення державного фінансування театрів. Чиновники говорять про «кризу» і недофінансування всього. Співробітники театрів обурюються скороченням зарплати, а їхні керівники показують пальцями на погану владу.

Чи знають мешканці великих українських міст, скільки у їхньому місті державних театрів? А недержавних? І якщо друге запитання можна залишити в площині культурологічній чи естетичній (наявність чи відсутність такої культурної звички, як-от «ходити в театр», – особиста справа кожного), то питання щодо державних театрів складніше – як-не-як, а вони існують за гроші платників податків.

Хто, коли і де бачив звіт такого підприємства, як обласний академічний державний театр? Чи хтось із нас колись хотів побачити такий звіт? Ні, не у вигляді театрального «капустніка» чи творчого вечора з нагоди ювілею. А чіткий фінансовий та змістовний звіт із порахованими кілограмами.

Хто пробував сформулювати критерії оцінки? Хто перевіряв, чи ефективно використовуються в театрі гроші, приміщення, обладнання чи творчі, перепрошую, ресурси?

Що таке театр?

Варіант 1. Нерухомість

Більшість моїх знайомих (можете перевірити на своїх знайомих чи просто на перехожих), використовуючи слово «театр», мають на увазі конкретний будинок. Якщо я кажу, що працюю в театрі, у відповідь чую: «А де ваш театр знаходиться?»

У держави (чи влади) підстав розцінювати театр передовсім як нерухомість є достатньо. По-перше – це державна власність, по-друге – утримується ця нерухомість державним коштом (не так важливо, звідки саме беруться ці кошти: з області, міста, району, тощо).

Чи користуються цим ресурсом самі театри? Безперечно. Здати в оренду театральне приміщення гастролерам, протестантським церквам чи під корпоративні вечірки сьогодні вигідніше більшості українських театрів, аніж заповнювати власним продуктом (який далеко не завжди добре продається).

Якби у місцевої влади були на те повноваження, то нерухомість уже б давно продали, а театри стали б супермаркетами. Актори б поповнили торгові ряди ринків. А городяни, цілком можливо, нічого б і не помітили. Реалістично? Так, проте й не дуже цивілізовано. Хоч, може, перебудемо якось без театрів у ці скрутні часи?

Ми живемо у великій країні, яка є постколоніальною і посттоталітарною водночас, у якій 99,9% політиків та 30% виборців не хочуть змін. Ми пережили не одну кризу, звикли до революцій та позачергових виборів і вже не розраховуємо на швидкі ти радикальні зміни в нашому житі. Тож можемо припустити, що і цього разу всі шість харківських театрів залишаться на своїх місцях. Без змін. До наступної кризи?

А наступна криза неодмінно настане, коли українці зрозуміють, що в них немає зайвих 10-15 років життя, щоб чекати на зміни «згори» чи «ззовні». От тоді вони самі запропонують цивілізовані, можливо, трохи болісні і не для всіх зручні, проте дуже реалістичні рішення.

Наприклад, Олександр Барсєгян, керівник харківського театру російської драми ім. Пушкіна заявляє: для того, щоб «театр повністю відмовився від послуг управління культури області», доведеться продавати квитки по 100 грн (зараз квитки коштують 25 грн). Цікаво, які такі особливі та небажані послуги надає харківському театру Пушкіна обласне управління культури? І чому облдержадміністрація мала б злякатися зменшення видатків та зайвих клопотів? І хоча пан Барсєгян зауважує, що ніхто не буде за 100 грн купувати квитки у цей театр, обласне управління культури мало б скористатися цією нехитрою арифметикою.

Російськомовне населення Харкова майже щодня задовольняє свої культурні потреби в інших приміщеннях (в Оперному театрі та театрі української драми), звідки не вилазять гастролери з Росії (які, вочевидь, краще та ефективніше задовольняють ці потреби). Квитки на гастрольні російські вистави та концерти коштують, як правило, від 100 грн, а вистави проходять з аншлагами. Висновок напрошується сам: треба віддати російським гастролерам приміщення, яке стане не дотаційним, а прибутковим. Приміщення буде використане без зміни профілю і за його основним призначенням. Напевне, можна буде залучити ще й кошти російських меценатів та уряду, якщо позиціонувати це приміщення як російський культурний центр у Харкові. Кваліфікована частина робочого колективу напевне залишиться на своїх посадах із вищою зарплатнею. Звільнені ж бюджетні кошти та гастрольний збір можна витратити на курси перекваліфікації для подальшого працевлаштування акторів (наприклад, курси сценічної української мови) або виплачувати ті ж самі дотації з безробіття та пенсії працівникам культури.

Варіант 2. Назва

Особливо небезпечні театрали вміють розрізняти театри за назвами. А назви більшості українських театрів відображають, наприклад, рівень фінансування державою (кількість витрачених грошей платників податків) та наявність пільг у тих, хто працює в цьому театрі. Це якщо ви знаходите в назві театру такі прикметники як «національний», «академічний», «муніципальний», «державний», «обласний» тощо. Бо всі ці прикметники нічого не кажуть про, скажімо, естетичну платформу театру, його репертуарну політику чи зв’язок із глядачем. Узагалі ні про що таке «спеціально театральне» не кажуть. Фахові театрознавці вам їх не розтлумачать (ні вітчизняні, ні, тим паче, закордонні). Звертайтеся до совєтологів і фіскальних органів.

Є ще в назвах наших театрів їхнє визначення або за національними вподобаннями (укр. драма – рос. драма), або за віковими (ТЮГ, ляльковий) та музичними (опера, муз комедія).

Якщо ж вас намагаються заплутати ще додаванням до всього вищенаведеного «ім. Шевченка, Лесі Українки, Франка» тощо – не мучтесь. Як правило, всі ці шановані нами імена до цього конкретного будинку жодного стосунку не мають. А чому так сталося – це питання до вже згадуваних совєтологів.

Я ж особисто вірю в те, що дочекаюся того моменту, коли назви українських театрів будуть широковідомі, легко пізнавані і говоритимуть про сутність явища – як знищений свого часу «Березіль» Леся Курбаса.

Варіант 3. Репертуар

Давно минули часи, коли глядач орієнтувався в репертуарі, впізнавав акторів та цінував режисерів. Ну, може, є ще досі такі маніяки, але скоріш за все вони самі або ж їхні родичі та друзі в цьому чи іншому театрі працюють.

Звісно, у нас багато прекрасних акторів, є певна кількість цікавих вистав, дехто вважає, що є режисери.

Але якщо ви глянете на репертуар театру, задекларований на афіші, то, по-перше, назви вистав мало що скажуть вам про самі вистави, по-друге, миготіння пафосних і пустопорожніх реплік, особливо в одному списку, підозріло нагадуватимуть розкладки з дешевим чтивом чи заголовки жовтої преси.

Якщо ви той самий небезпечний театрал і читали в якихось маргінальних часописах (або ж побачили сюжет до Міжнародного дня театру в ефірі ТБ) стенання українських театралів про брак сучасної української драматургії – не вірте. Принаймні якщо вірите в якісь буржуазні істини типу «попит породжує пропозицію» або щось подібне. Якщо б у вашому розпорядженні був бюджет (обмежений, але гарантований) і при цьому не було б реальної звітності, тобто ніхто не перевіряв би вашу ефективність – чи ви б з доброї волі мучились проблемами сучасної драматургії? Чи ризикували б? Так отож. Держава грошей дає мало, публіка та медіа до нас неуважні, то чого ми будемо для них усіх напружуватися? Дарма що ми самі не користуємося Інтернетом, не ходимо в кіно й тих самих сучасних авторів не читаємо.

Що ж, я чекатиму на наступну кризу та її неминучі наслідки. Коли з’явиться театр, у якого є двобічний сталий зв’язок із публікою. Театр, де провокують і сперечаються про найактуальніше та найболючіше. Театр, у якому життя відбувається щоденно, без перерви та вихідних. Театр, зникнення якого неможливо не зауважити.

Варіант 4. Буфет

Не буду приховувати, буфет – моє улюблене місце глядача у державних українських театрах. Тут ви можете зустріти не лише здеморалізованих алкоголем і невиплатою маленьких зарплат співробітників державних театрів. Тут ви можете побачити прекрасні, молоді, енергійні обличчя, наприклад, харківських студентів. Із їхніх розмов ви можете дізнатися про існування, до прикладу, у Харкові близько 27 всіляких театральних ініціатив (недержавних, тобто таких, що існують не за державні гроші). Ви зможете почути, що вони вже навчилися виживати, розраховуючи лише на власні сили. Навчилися працювати у перманентно форс-мажорних умовах. Навчилися втілювати свої ідеї в життя, знаходячи необхідні кошти на конкретні ініціативи з інших (не державних) джерел. Вони виховали свою публіку та створили своє культурне середовище. Вони виховали вже декілька поколінь акторів та арт-менеджерів. У них є репертуар і низка успішних проектів, що мали широкий розголос та конкретні вимірювані результати.

Вони добре знають, який саме театр вони хочуть бачити. Вони уявляють собі сучасний театр як локальний осередок демократії. Як простір для дискусій та дебатів. Простір для зустрічі та співпраці не тільки акторів та режисерів, але й композиторів та музикантів, художників та дизайнерів, хореографів та циркачів, арт-менеджерів та журналістів, драматургів та перекладачів. Як лабораторію для професійного розвитку та експериментів.

Варіант 5. Вєшалка

Мені особисто зрозуміло також, що чиновники від культури (керівники театрів – такі ж самі чиновники, як і керівники управлінь культури) не готові вирішувати проблеми культурного сектору, які зовсім не вичерпуються недофінансуванням з держбюджету (на культурні потреби Харківської області цього року передбачено 53,6 млн. грн). Оскільки лише грошима не вирішити проблеми рудиментарного та суперечливого законодавства, архаїчної і корумпованої освіти, поганого міжнародного іміджу, інформаційного вакууму, відсутності критичного дискурсу як такого, відсутності стратегічного плану розвитку у самих гравців культурного сектору та багато-багато інших проблем, які впливають на наше життя тут і зараз.

Я думаю, що коли на місце неефективних керівників театрів та управлінь культури усіх рівнів (ну хоча б після наступної кризи) прийдуть оті молоді й прекрасні люди, з якими я зустрічаюся переважно в буфеті чи на території недержавних театрів, вони знатимуть, як ефективно використати державні гроші. Оскільки дотепер вони – ці носії, споживачі та виробники української культури – творять виключно з власної ініціативи й на голому ентузіазмі.

Михайло Барбара , соліст групи «Мертвий півень», актор театру «Арабески» (Харків)