ГлавнаяКультура

Ніксон, Фрост і Молох

Тема Річарда Ніксона і пов’язаного з ним історичного скандалу «Вотергейт» є вічно актуальною для американців, а отже і для Голівуду. «Вся президентська рать» Алана Пакули з Дастіном Хофманом і Робертом Редфордом у головних ролях отримала у 1977 році 4 «Оскара» – найвагоміша зі статуеток дісталася Вільяму Голдману за кращий адаптований сценарій. «Ніксона» Олівера Стоуна (Ентоні Гопкінс у головній ролі) було висунуто у такій самій кількості номінацій, однак на більше Кіноакадемія не розщедрилася. Нарешті, «Фрост проти Ніксона» виборював «Оскара» у п’яти категоріях. Призів, як і у випадку зі Стоуном, не дали – однак, поза сумнівом, з цією роботою Говард не поступається попередникам.

Говард – режисер нерівний, суперечливий. З одного боку, в нього є відверто кон’юнктурні стрічки на кшталт «Коду Да Вінчі» (2006), з другого – чотири «Оскара» за «Ігри розуму» (2001) цілком заслужені. В всякому разі, при всій традиційності режисури, яка часто межує з банальністю, у Говарда є одна сильна риса: він вміє не тільки підбирати хороших акторів, а й працювати з ними. І саме у «Фрості проти Ніксона» це далося взнаки.

Власне, сценарій Моргана оповідає не так про Вотергейт, як про історію одного інтерв’ю, котре ведучий ток-шоу в Британії та Австралії (це важливо – аж ніяк не політичний журналіст, не репортер) Девід Фрост узяв у президента Ніксона через рік після Вотергейта, влітку 1977 року. Кожен з них потребував цієї дуелі – з різних причин. Фрост хотів повернутися з простих ведучих у вищі журналістські кола Америки. Ніксон же прагнув підзаробити (гонорар за інтерв’ю склав $600 тис.), але в першу чергу — бодай якось реабілітуватися.

Говард, явно відкинувши будь-які власні уподобання, цілковито зосередився саме на протистоянні цих двох. Він добрав двох діаметрально протилежних за темпераментом, психофізикою, зовнішнім виглядом виконавців – Френка Лангеллу (Ніксон) і Майкла Шина (Фрост). Особливо ця протилежність кидається у вічі на початку. Наскільки перший – великий, ставний, владний чоловік з колосальним відчуттям власної гідності чи навіть винятковості, настільки другий нагадує скоріше плейбоя від тележурналістики, такого собі невисокого, слабкодухого піжона, в якого навіть черевики без шнурків («мов жіночі», за зневажливим судженням Ніксона). Саме через такий контраст режисерові вдається створити неабияке напруження, котре сягає апогею, коли колишній президент починає розуміти, що знайшов в особі Фроста по-справжньому серйозного суперника. Переміна, що стається з ними обома під кінець інтерв’ю, коли доходить до питань про Вотергейт, просто вражає: це справжня, наче по нотах розіграна демонстрація акторської майстерності, за цим епізодом можна вчити студентів театральних і кінофакультетів. Обидва виконавці наче різко додають віку — але якщо Фрост-Шин перетворюється на впевнену у собі «акулу пера», то Ніксон-Лангелла за одну мить старіє на багато років, стає змарнілою подобою самого себе. І в цій сцені – практично все, заради чого знімався фільм, без зайвих слів – і про самого Ніксона, і по владу, котра, мов ненаситний Молох, пожирає всіх, хто потрапляє на її вершини, і про те, як цього Молоха можна зупинити.

Так, зупинити можна – просто інколи ціна може виявитися зависокою.