ГлавнаяКультура

Іствуд: війна патріарха

Клінт Іствуд - вічний невразливий ковбой з швидким пістолетом. Так, принаймні, повелося ще з часів легендарних спагеті-вестернів Серджо Леоне - у 1960-х завдяки «За жменю доларів» та «Доброму, поганому, злому» до того маловідомий актор з його вічним прижмуром став поп-героєм на кшталт Бетмена.

Іствуд: війна патріарха

Однак чим далі, тим більше Іствуд намагався відійти від образу того незворушного білявчика 40-річної давнини, надто ж коли сам став режисером. Його новий фільм «Гран Торіно» цікавий якраз тим, що являє нового і водночас упізнаваного героя, такого собі ковбоя на пенсії. І хай у Волтера Ковальські (так його звати) біографія пересічного американського дідугана - воював у Кореї, півстоліття збирав «Форди», - то деталі другорядні. Це той самий супергерой (просто пістолет тепер не на паску, а у шухляді), тільки дуже вже постарілий.

Герої не люблять старіти. Тож зрозуміло, чому Волтер повсякчас недовірливо кривить губи, свариться з усіма, дивиться вовком навіть на власних синів та онуку, обзиває представників усіх без винятку націй - а містечко таки дуже поліетнічне - якомога образливішими словами, а за недоторканість свого газону та свого автомобілю готовий натовкти пику, якщо не вбити, кому завгодно.

Про автомобіль розмова окрема. Власне, його назва винесена у заголовок фільму. У Волтерівому гаражі стоїть не абищо, а форд «Гран Торіно» 1972 року. Це символ всього трудового життя головного героя, його приз за всі негоди. Однак на цю машину має види і одна з місцевих банд. І все ж головна битва розгортається зовсім не за це - принаймні, «тачка» стає лише приводом. Насправді буркотливому ветерану самою долею надається можливість зробити ще один подвиг - можливо, найважливіший у його житті - врятувати від лиходіїв невинних людей, родину своїх сусідів.

З цими незрозумілими для нього чужинцями, представниками далекосхідної народності хмонг, у Волтера стосунки спочатку не складаються. Однак поступово саме вони стають йому найближчими людьми; молодше покоління, підлітки - брат Тао і сестра Су - пробуджують у старого справжні батьківські почуття, бажання захистити і врятувати.

На акторському рівні Іствуд відіграє таке переродження героя зі змінним успіхом, все ж таки психологічні напівтони - не його стихія. Але завдяки загальній продуманості (і тут якраз добре спрацював Іствуд-режисер) цей образ досвідченого вояки, що пішов на останню битву без зброї і переміг, не зробивши жодного пострілу, вийшов переконливим.

Після низки депресивних, відчутно похмурих драм «Гран Торіно» видається стрічкою світлою - принаймні фінал, незважаючи на загибель Волта, є цілком щасливим для його підопічних. Життя триває, Тао мчить зі своєю подружкою у заповіданому йому форді 37-річної давнини у краще майбутнє. Основна інтрига лишається поза екраном: чи побачимо ще Іствуда як виконавця, чи стане Волт Ковальські першим у відліку останніх ролей, кожна з яких набуватиме особливого значення незалежно від того, що діється на екрані?

Сценарій цієї війни ще не написаний.

Источник: Дмитро Десятерик