РОЗДІЛ 1
Прикриття згори
Товстий шар хмар заступав будь-яке світло. Ані зірок, ані місяця. Темінь хоч в око стрель. Команда повільно просувалася долиною: скеляста місцевість не давала змоги рухатися швидше, ніж те робить равлик. Ба гірше: вони знали, що за ними спостерігають. Нерви кожного були натягнуті мов струни.
Після терактів одинадцятого вересня не минуло й року. Уряд «Талібану» впав лише нещодавно, після атак американських військових у відповідь на відмову здати лідера «Аль-Каїди» Усаму бен Ладена.
У цій місцевості розташовувалося багато формувань спецпризначенців, які виконували місії, що досі мають статус засекречених. Це була одна з таких команд і саме одна з таких місій.
Ми знаємо лише те, що група з двадцяти двох осіб діяла в глибині ворожої території та нещодавно захопила, за словами можновладців, «надважливу ціль». Нині вони прокладали шлях через глибоку долину в гірській частині Афганістану, доправляючи «здобич» до безпечного місця.
Тієї ночі над густими хмарами летів капітан Майк Дроулі (позивний — Джонні Браво) . Якщо не зважати на гудіння двигунів, у небі панував цілковитий спокій. Тисячі зірок укрили небо, а місяць так яскраво освітлював вершечки хмар, що здавалося, ніби вони щедро притрушені снігом. Це було прекрасне видовище.
Джонні Браво та його ведений кружляли вгорі на своїх літаках А-10 на випадок, якщо знадобляться наземній команді. Відомий під прізвиськом «Бородавник» через особливості конструкції, A-10 технічно не є винищувачем, це штурмовик. Одномісний броньований літак, призначений для забезпечення безпосередньої підтримки наземних військ із повітря. На відміну від інших винищувачів, він не швидкий і не маневрений (звідси й прізвисько), але добре виконує свою функцію. В ідеалі, як пілоти літаків А-10 у повітрі, так і піхотинці на землі воліли б бачити одне одного. Уздрівши літак угорі й, відповідно, знаючи, що хтось за ними наглядає, піхотинці почувалися б спокійніше. А побачивши військових на землі, пілоти були б більш упевнені, що за потреби зможуть швидко зреагувати. Але через сильну хмарність тієї ночі й гірську місцевість Афганістану єдиним способом підтримання зв’язку лишалося радіо, яке використовували час від часу. Без прямої видимості Джонні Браво не міг бачити те, що бачили солдати, але міг відчути, як вони почуваються, слухаючи радіоповідомлення. І цього було достатньо, щоб спонукати його діяти неординарно.
Довіряючи своїй інтуїції, Джонні Браво вирішив, що йому попри погані погодні умови треба опуститися нижче хмар, щоб поглянути на те, що відбувається на землі. Це був зухвалий учинок. Через густі низькі хмари, місцями з грозами, і той факт, що Джонні Браво мав би спуститися в долину зі зменшеним через окуляри нічного бачення полем зору, зниження було дуже небезпечним і складним завданням навіть для найдосвідченіших льотчиків.
Джонні Браво не наказали виконувати цей ризикований маневр. Хай би там що, йому, напевно, сказали б триматися над хмарами й чекати, поки надійде прохання про допомогу. Але Джонні Браво не був схожий на більшість пілотів. Хоча він перебував на тисячу футів вище, у безпечному коконі своєї кабіни, однак міг відчути тривогу людей унизу. Попри небезпеку він знав, що наразі зниження — правильне рішення. Адля Джонні Браво це означало, що іншого вибору немає.
Згодом, коли він готувався спуститися в долину, його передчуття підтвердилося. По радіо прозвучали три слова. Три короткі слова, від яких у пілота міг мороз побігти поза шкірою: «Війська в контакті». Ця фраза означає, що в піхоти проблеми. Такий сигнал сухопутні війська використовують, щоб повідомити інших: вони зазнали нападу. Хоча Джонні Браво багато разів чув ці слова під час тренувань, саме тієї ночі, шістнадцятого серпня дві тисячі другого року, таке вперше сталося під час бойового вильоту.
Іще навчаючись, Джонні Браво придумав, як можна підтримувати контакт із солдатами на землі. Щоб відчувати те, що відчувають вони. Протягом кожного тренування, пролітаючи над полем бою, він завжди прокручував у свідомості ту сцену з фільму «Врятувати рядового Раяна», коли союзники штурмували пляжі Нормандії. Він уявляв собі трап човна Гіґґінса, який падає у воду, і чоловіків, які біжать на берег — прямісінько назустріч зливі німецького вогню. Кулі, що свистіли повз них. Звук, із яким кулі вдарялися об сталеві корпуси човнів. Крики поранених солдатів. Джонні Браво вважав, що саме ця сцена розігрується внизу щоразу, коли він чує фразу «Війська в контакті». І саме цей образ постав у його свідомості, коли льотчик відреагував на заклик про допомогу.
Він наказав веденому, щоб той далі тримався над хмарами, повідомив про свої наміри диспетчерам польоту та солдатам на землі й спрямував літак униз, у темряву. Коли він проходив крізь хмари, турбулентність струснула його машину. Сильний поштовх ліворуч. Раптове падіння. Поштовх праворуч. На відміну від комерційних реактивних літаків, на яких ми літаємо, A-10 не розрахований на забезпечення комфорту пасажирів та екіпажу, тож літак Джонні підстрибував і сильно трясся, проходячи крізь шар хмар. Прямуючи в невідомість і не маючи уявлення, чого очікувати внизу, льотчик зосередив увагу на своїх приладах, намагаючись здобути якомога більше інформації. Його погляд перестрибував з одного приладу на другий, а потім — у лобове скло кабіни. Висота, швидкість, напрямок, лобове скло. Висота, швидкість, напрямок, лобове скло. «Будь ласка. Нехай. Усе. Спрацює. Будь ласка. Нехай. Усе. Спрацює», — бурмотів він собі під ніс.
Коли пілот нарешті прорвався крізь хмари, він перебував на відстані менш ніж тисяча футів від поверхні землі, летячи над долиною. Видовище, яке постало перед його очима, геть не було схоже на те, що він бачив раніше — під час тренувань чи бодай у кіно. З обох боків долини супротивники почали обстріл наземної групи. Дуже потужний. Настільки, що трасувальний вогонь — прожилки світла, що супроводжують політ куль, — освітлював місцевість. І всі кулі та ракети були спрямовані безпосередньо на підрозділ спецпризначенців, що виконував завдання.
Дві тисячі другого року авіоніка в літаках була не така досконала, як нині. Прилади, на які покладався Джонні Браво, не могли цілком убезпечити його від зіткнення зі скелястими стінами долини. Ба гірше, він послуговувався старими радянськими мапами, що залишилися після вторгнення в Афганістан у вісімдесятих роках минулого століття. Але льотчик не міг підвести наземний підрозділ. «Є долі, гірші за смерть, — зауважує він. — Одна доля, гірша за смерть, — це випадково спричинитися до загибелі своїх побратимів. Інша доля, гірша за смерть, — це повернутися додому живим, знаючи, що ще двадцять два солдати вже не повернуться».
І ось тієї темної серпневої ночі Джонні Браво почав вести підрахунки. Він знав свою швидкість і відстань — місцевість, укриту горами. Подумки швидко зробив кілька обчислень і вголос підрахував секунди, які мав, перш ніж удариться об стіни долини. «Одна тисяча, дві тисячі, три тисячі…» Він націлив зброю на позиції, звідки вели найбільш інтенсивний вогонь, і натиснув на спусковий гачок свого кулемета Ґатлінґа. «Чотири тисячі, п’ять тисяч, шість тисяч…» У той момент, коли він майже впритул наблизився до скель, швидко потягнув штурвал і різко злетів угору. Його літак заревів, коли пілот повернувся в шар хмар, — це був єдиний спосіб уникнути удару об скелі. Тіло Джонні Браво сильно втиснулося в сидіння через перевантаження, коли за мить він знову намірився знижуватися.
Але по радіо не долинало ані звуку. Тиша оглушала. Означало радіомовчання, що його постріли були марні? Чи радист просто відімкнувся? Чи, що гірше, уся команда загинула?
Але враз до нього долинув голос: «Чудовий вогонь! Чудовий вогонь! Продовжуйте!» І Джонні Браво продовжував. Він зробив іще один маневр, знову рахуючи, щоб уникнути удару об скелі. «Одна тисяча, дві тисячі, три тисячі…» І ще один різкий поворот — і чергове зниження. І ще. І ще. Льотчик вів прицільний вогонь і мав багато пального; зараз проблема полягала в тому, що в нього закінчувалися набої.
Джонні Браво знову скерував літак за хмари, щоб зустріти свого веденого, який усе ще кружляв угорі. Льотчик швидко поінформував напарника про ситуацію та наказав йому: «Слідуй за мною!» Два А-10, пролетівши на відстані трьох футів один від одного, крило в крило, разом зникли в хмарах.
Коли вони випірнули з хмар на висоті менш ніж тисяча футів над землею, то виконали маневр разом. Джонні Браво здійснював підрахунки, а напарник ішов за ним та обстрілював ворожі позиції. «Одна тисяча. Дві тисячі. Три тисячі. Чотири тисячі». Потім за сигналом Джонні обидва літаки зринали вгору, а відтак повторювали маневр знову й знову. «Одна тисяча. Дві тисячі. Три тисячі. Чотири тисячі».
Тієї ночі двадцять двоє людей лишилися живими. Жертв із-поміж американських військових не було.