Того дня ми з Патті приготували на вечерю смажену курку. Радіо репетувало в кухні, коли ми нарізали її, сікли шинку для тушкованої квасолі і розкачували тісто на печиво. Ми стали готувати разом, коли померли наші батьки. Крім нас, нікому було це робити, і ми завжди куховарили з увімкненим радіо. Патті це веселило, і вона танцювала по кухні під Чака Беррі чи «Еверлі Бразерз». І тільки дорослою я нарешті усвідомила, що той її легкий настрій був призначений для мене. Патті завжди намагалася відганяти сум якнайдалі.
Гантер повів Джона Пола на пляж, щоб спалити трохи енергії однорічного хлопчика, і, поки розкачувала тісто, я не зводила з них очей, раз у раз визираючи у вікно. Джон Пол уже досить добре ходив по будинку, але на пляжі найбільше полюбляв повзати. Я дивилася, як Гантер підносить його з піску, підкидає легенько в повітря й ловить. Коли він цілунками лоскотав малому шийку, той аж вищав від радості. Мені очі пекло від сліз, коли я дивилася на них. Я хотіла своє здорове малятко. Свою Джоанну. І хотіла, щоб мій зять знову став ласкавим, здоровим самим собою.
Пісня «Hey Jude!» зазвучала на радіо, і Патті похитала головою.
- Я досі не можу повірити, — зітхнула вона.
Я знала, про що вона говорить, навіть без уточнень. Кілька тижнів тому Пол Маккартні оголосив про остаточний розпад «Бітлз», і Патті ніяк не могла з цим змиритися.
- У всьому винна Йоко Оно, — сказала вона. — Серйозно.
Ця жінка зачарувала Джона.
- Може, бітли зійдуться знову, — відгукнулась я. — Може, це просто тимчасово.
- Якби то справді було так, — мовила Патті і глянула на мене, коли я ставила деко з печивом у духовку. — Чому ти не відпочинеш трохи, Карлі? — спитала вона голосом старшої сестри. — Я дам собі раду з усім. Просто сядь за стіл і поговори зі мною.
- Зі мною все добре, — запевнила я, хоча й відчувала, що це зовсім не так.
Я взяла зі стільниці огірок і ніж. Не хотіла сидіти. Я не зможу позирати на Гантера і Джона Пола, якщо сяду за широкий дерев’яний стіл. Гантер тепер сидів на пляжі, граючись з Джоном Полом відром та лопаткою. Дюни майже цілком заступали їх, та все одно було видно, що вони знайшли спільну мову. Я повірити не могла, що колись сумнівалася у Ган тері як батькові. А він виявився найкращим.
Патті простежила за моїм поглядом, знімаючи стос тарілок з ґратчастої полиці над стільницею.
Мене тривожить, що тобі так боляче дивитися на Джона Пола, — лагідно мовила вона. — Що ти так сумуєш через… — Вона показала рукою на мій живіт.
Я була трохи приголомшена.
- Ти жартуєш? — сказала я, кладучи огірок на дощечку. — Я просто зачарована Джоном Полом. Він такий здоровий і щасливий, і я дуже рада, що він у тебе є.
Патті обернулася до мене. Розставляючи тарілки на стільниці, вона прикусила губу так, наче стримуючи запитання, яке було в неї на думці.
- Що ти робитимеш? — спитала вона нарешті, роздивляючись мене своїми синіми очима.
- Я хочу народити її, — відповіла я просто.
Боялася, що приречу Джоанну на жахливі страждання, привівши її на світ. Але що, як лікарі таки помилялися і з нею насправді все гаразд? Я досі хапалася за ту палку надію. Хотіла б знати, як вчинити правильно. Та відчувала, що, поки дитина в мені, я ношу під серцем якусь частинку Джо. Горло мені стиснулося, і я знову заходилася різати огірок.
— Сподіваюся, що мій вибір правильний, сестричко, — сказала я.
Патті обійняла мене і притулилася щокою до мого плеча.
- Я люблю тебе, — промовила вона. — І хай що ти вирішиш, я завжди буду поряд.
Після вечері Патті й Гантер взяли Джона Пола нагору, щоб вкласти його спати, а я тим часом мила посуд. За вечерею Гантер здавався звичайним самим собою, і я міркувала, чи він пам’ятає ту божевільну розмову на березі. Я витирала останню тарілку, коли він зайшов до кухні.
- Я хочу дещо показати тобі, Карлі, — мовив він тихо. — Поклади тарілку і дай мені руку.
Я поставила тарілку на прилавок, Гантер витягнув з кишені своїх штанів дві монети і кинув у мою долоню.
Подивився на них, — сказав він. — Подивися, з якого вони року.
То були четвертаки; я перевернула їх, щоб роздивитися карб у присмерковому світлі сонця, що сочилося крізь вікна кухні. Одна була з 2014-го, а друга — з 2016-го. Я подивилася на Гантера.
- Де ти їх узяв? — спитала.
— Зберіг відтоді, коли я… коли я прибув сюди, — сказав він. — І я маю купу банкнот — багато грошей — багато — з 2018 року також. Гроші лежать у безпечній депозитній скриньці у Ролі. Ясна річ, що ними не можна платити в 1970 році.
Я була приголомшена. Не могла пояснити те, що він показував мені. «Він міг десь відкарбувати монети», — подумала я. Але навіщо йому це робити? Нащо йому стільки клопоту? І ті його далекосяжні плани завдадуть серйозного удару — кількох ударів — усім моїм безпідставним мріям, що він страждає від впливу наркотику, який невдовзі пере стане діяти.
- То, — спитала я повільно, — якщо ти мав повно грошей, коли впав із даху в 1965-му, то де вони поділися, коли тебе забрала «швидка»?
Я прочитала тоді його медичну картку. Він потрапив до шпиталю з однією зміною одягу і гаманцем у гірчично-жовтому наплічнику та й усе.
Він кивнув, наче чекав цього запитання.
Сховав їх у кущах там, де впав, — пояснив він. — Вони лежали у пластиковому мішку, і я не хотів їх нікому показу- вати, тому викопав руками ямку в землі і засипав їх там. Я забрав їх, коли одужав.
- Це просто… смішно, Гантере, — похитала я головою.
— Пробач, та попри ці монети… у це просто неможливо повірити.
- Я знаю, як тебе переконати, — сказав він. — По-справжньому тебе переконати. Яке сьогодні число?
- Третє травня, — відповіла я.
- Гаразд. — Він кивнув, ніби його задовольнила дата. — За день чи два — я не пам’ятаю точно, але дуже скоро, дуже й дуже скоро…
- Що дуже скоро?
- Станеться щось жахливе. — Він скривився, ніби оцту сьорбнув. — Мені не хочеться робити це так, — промовив він. — Не хочеться казати тобі наперед, але це, напевно, єдиний спосіб довести, що я не брешу.
Я повісила кухонний рушник на дверцята духовки й зітхнула.
— Що тепер? — спитала я. — Що саме — буцімто — має статися?
Це в Кентському університеті штату в Огайо, — сказав він. — Ти знаєш, що там посилилися студентські антивоєнні протести і туди відправили Національну гвардію?
Я кивнула. Узагалі-то, протести посилилися всюди. В Університеті Кента, моїй альма-матер, студенти страйкували. Мені завжди розривалося серце, коли я бачила їх у теленовинах. Сцени їхніх гнівних протестів завжди супроводжували кадри боїв наших солдатів у В’єтнамі, у тій війні, що забрала в мене чоловіка. Цими днями я дедалі частіше згоджувалася з протестувальниками і тоді відчувала пекучий сором. Не хотіла б знати, що Джо загинув даремно, на війні, яку нам не слід було починати.
- Ти слухаєш мене? — насупився Гантер. — Ти чула, що я сказав?
- Я… ні, — визнала я. — Що ти сказав?
- Кентський університет. Десь цього тижня, я майже певен. Я не пам’ятаю точно, коли саме, але Національна гвардія вб’є там чотирьох студентів.
- Що? Гантере, я не знаю, що з тобою відбувається, але ти
мусиш зупинитися. — Я стишила голос. — Припини говорити такі речі, бо, присягаю, я розповім Патті.
— Це станеться, — сказав він. — І також вони поранять інших студентів. Я не пригадую скількох, але добре знаю, що четверо студентів помруть і ще один залишиться паралізований. Це страшна сторінка американської історії. Якщо цього не трапиться, ти розкажеш Патті, що в мене дах поїхав, добре? Але таке відбудеться.
- Звідки ти можеш це знати?
- Бо це написано в шкільних підручниках історії, що були в мене в дев’яностих, — відповів він просто. — Тоді Ніл Янґ напише про це пісню. «Огайо», так вона називається. Тільки він вимовляє «О-Гай-О», і…
— Годі, — сказала я, затуляючи руками вуха. — Я вже не
знаю, що думати і чому вірити, або… Якщо, припустімо, ти знаєш, що це станеться, чому ти цього не зупиниш? Ти так просто дозволиш вбити всіх цих студентів?
- Поміж запитань, які ми досліджували в «Часових рішен- нях», було і те, чи можна змінити минуле, — сказав мій зять.
Він говорив, як безумець.
— І…?
- Можна, але це страх як небезпечно, тож моя мати вста- новила закон, — промовив Гантер. — Жодних ігор із минулим. — Він говорив швидко, як завжди, коли хвилювався. Ще як я лише познайомилася з ним, там, у реабілітаційній палаті, він час від часу говорив так само. Я пригадала, як думала, чи не було це щось маніакальне, і тепер мені спало на гадку те саме. — Мартін Лютер Кінґ, наприклад, — провадив далі він. — Один із наших вчених був темношкірим, і він розробив влас- ний експеримент. Він вирішив повернутися в 1968-й і якось спинити постріли, які паралізували Кінґа. Але…
- Себто які убили Кінґа.
- Ні! Про це я, власне, і говорю: якими обережними нам слід бути, втручаючись у минуле, — промовив він. — Кінґу вистрелили в шию, і його паралізувало з голови до ніг, але наш хлопець — його звали Дейв — увірвався до кімнати, де зупинився Джеймс Ерл Рей, і кинувся на нього, мало не збивши з ніг. Рей все одно вистрелив, і цього разу Кінґа убили, а не врятували.
- О Боже, — зітхнула я, перш ніж згадала, що все це насправді просто купа небилиць. — Гантере, — похитала я головою.
- Я не знаю, навіщо ти це робиш. Вигадуєш усі ці речі. Але якби я навіть повірила тобі, якби все це справді було так, навіщо ти мені про це кажеш?
- Бо хочу послати тебе в 2001 рік, — сказав Гантер. — Там можуть вилікувати твоє маля ще до народження. Це називають фетальною хірургією. Я знаю, що вони…
-Ти хочеш послати мене в 2001 рік? — Я закотила очі. — На кораблі, чи в літаку, чи ще якось? Це безглуздя. Я краще піду до своєї кімнати. Більше не можу цього слухати.
— Я поїду до ПДТ з самого ранку, — нагадав він, і мені сяйнуло, що завтра ж понеділок — початок його короткого робочого тижня за межами дому. Це стривожило мене. Якщо Гантер справді божеволів, то мені не подобалося, що він залишиться сам.
— Ми з тобою зможемо поговорити про це детальніше, коли я повернуся, — мовив він.
- Ти подзвониш Патті кілька разів за день, як завжди? — спитала я.
Гантер усміхнувся. Він знав, що я тепер про нього думатиму.
— Звичайно. І зі мною все гаразд, Карлі, — додав він. — Побачиш.