Читаючи стрічку новин у соціальних мережах, дописи і коментарі активних читачів (включно з адвокатами, прокурорами, суддями), окремі наукові праці академіків, докторів і кандидатів правничих наук – весь час виникає одне запитання:
Чи всі ми однаково розуміємо та усвідомлюємо концепцію/філософію чинного КПК-2012?
Як учасник тієї Робочої групи (2005-2007), яка розробляла концепцію/філософію цього КПК і писала перший робочий варіант його тексту, зауважу, що, не зважаючи на розуміння та усвідомлення нами всіх вад КПК-1960 та й самої партійно-адміністративно-правової системи ссср, ми емоційно та обґрунтовано дискутували, сперечалися, переконували самі себе й одне одного у необхідності радикальних змін у свідомості всіх учасників цих процесів та практики реалізації ідей «об’єктивності, неупередженості та змагальності» в антикримінальних процедурах виявлення і покарання винних. Нам в цьому успішно допомагали закордонні друзі-партнери з Англії, Німеччини, США.
Особливо ці дискусії-суперечки стосувалися стадії досудового кримінального провадження (розслідування злочинів), що на той момент ґрунтувалося переважно на обвинувальній філософі антикримінального процесу, в якому домінував державний примус до «всіх і всього» на підставі постулату про те, що «що держава та її інститути ніколи не помиляються та діють лише на благо трудового народу»… Ми ж намагалися формувати концепцію КПК на засадах: забезпечення прав і свобод людини, логіки здорового глузду, розумних строків з погляду стороннього неупередженого спостерігача. При цьому, нас всіх хапав «за руки й ноги» попередній життєвий і професійний досвід за принципом – цих новацій ніхто не зрозуміє, в наших умовах це робити не можливо, ми будуємо внутрішні «капкани» для всієї системи антикримінальної юстиції. Вистояли, але – не перемогли – ні себе, ні суспільну ні правову думку… Почалися компроміси і паліативи та безліч правок і поправок до уже ухваленого КПК-2012.
Минулі 13 років реалізації КПК-2012 для мене особисто беззаперечно доводять, що концепція цього закону зачепила в реальній свідомості часників антикримінального процесу лише певні формальні ознаки «змагального процесу», не торкнувшись його сутності. Антикримінальний процес у закамуфльованій формі зберігає свій традиційний для нашої історичної ментальності «обвинувальний ухил» і дуже важко періодично намагається його позбавлятися.
Зупинюся, у черговий раз, на запроваджених у тексті КПК декількох новацій щодо:
1. Стадії реєстрації заяв про кримінальне правопорушення та початку досудового розслідування. Виходячи з вище зазначених принципів, на які ми спиралися, було запроваджено реєстрація всіх заяв, але за однієї умови: в заяві повинні міститися реальні ознаки реальної події правопорушення! Не припущення, не гонитва за відьмами, не переслідування політичних та інших опонентів, не «відплата за образу», ні родинні відносини й не кумівство.
В реальному житті все вийшло з точністю до навпаки, додавши до цього етапу ще й втручання судової гілки влади, яка апріорі не має і не повинно мати жодного стосунку, крім окремих та обмежених контрольних функцій щодо не порушення прав і свобод людини на стадії досудового кримінального провадження.
Судовий процес – це розсуд, а не переслідування людини на стадії збирання доказової інформації винуватості та невинуватості особи.
Ми, розробники концепції, здається, помилилися у своїх очікуваннях щодо змісту новацій та у наявності реальних ресурсів держави їх запровадити, а зацікавлені посадові особи органів досудового розслідування і забезпечення правового порядку в країні намагалися саботувати ці новації, у тому числі й шляхом запровадження «тотальної реєстрації будь-яких заяв і початку досудових розслідувань». Вони, з часом також, захлинулися «власною слиною» і почали шукати різні «штучки», щоб полегшити собі життя, «не втративши при цьому своє обличчя». В результаті - маємо те, що маємо.
2. Затримання підозрюваної особи, обрання їй запобіжного заходу, який повинен не заважати органам досудового розслідування здійснювати свою роботу плюс вручення підозри особі та правові наслідки такої дії – ще одна не розв’язана концептуальна проблема. Тут майже все відбувається з тим самим «обвинувальним ухилом» в діях державних інституцій. За винятком діяльності адвокатури, метою якої є не стільки здійснення правосуддя, скільки у будь-який спосіб відвести одну із загроз щодо підзахисної особи (затримання, арешт, застава, обмеження реальних повноважень). Для адвокатів законодавство і державні інституції, включно з судом, повинні працювати лише в один бік – звільнити або зменшити «страждання» мого підзахисного. Право і правосуддя стає вторинним. Хоча всі актори у своїх Присягах клянуться «Верховенству Права», яке кожен розуміє та усвідомлює по-своєму, виходячи лише з власних інтересів.
3. Суспільний інтерес, думка громадських активістів, журналістика у сфері антикримінальної юстиції. В цій царині в нас повна чехарда і роздрай. Ніхто не може назвати однозначні критерії «суспільного інтересу» на рівні села, міста, регіону, країни та якими методами і інструментами його задовольняти.
Громадські активісти, як правило, не задоволені діяльністю держави у її протидії кримінальним правопорушенням, намагаючись у різний спосіб і з різною метою вишукувати «нові методи та інструменти» та адвокувати їх перед владою. При цьому, вони спираються виключно на підтримку міжнародних організацій, йдучи часто-густо на співпрацю з тими, кого критикують, і вдаючись до об’єктивно не виправданих компромісів і паліативів та наступаючи на «ті ж самі граблі». Наявна «конкуренція» серед таких активістів, на мою думку, лише шкодить загальній справі.
Журналістика у цій сфері має свою мету – збільшення кількості читачів/глядачів та свій рейтинг, а також - часткове виконання «замовлень» від різних зацікавлених осіб та установ/органів.
Ніколи не розумів і не можу зрозуміти дотепер хвилі повідомлень ЗМІ про «обшуки, затримання, арешти, застави, вручення підозри окремим знаковим особам, реалізовані злочинні схеми, статки» на стадії досудового слідства за умови, що всі знають конституційний припис про те, що жодна особа не вважається винною у вчиненні кримінального правопорушення до моменту – ухвалення вироку, яким суд у визначеному законом порядку встановить її винуватість або ж невинуватість і не призначить відповідне покарання або ж звільнить від покарання. Цей припис залишається гаслом – не більше!
Важливим залишається піднятий «хайп», а «репутація людини», реальність покарання за рішенням суду – це все вторинне і дуже далеке від сьогоденної публікації.
За нашою «традицією» суспільної свідомості людина винна у вчиненні злочину, як тільки її: затримали, арештували, вручили підозру, визначили заставу - ще до судового розсуду. Крапка, яка є найбільшою бідою і трагедією на шляху запровадження в країні верховенства Права, оптимальної справедливості, утвердження та захисту основоположних прав і свобод людини.