Віра Михайленко, голова Вищого антикорупційного суду (у минулому - адвокатеса) підкреслює:
Не достатньо мати закон — треба, щоб у нього вірили. Не досить мати суд — треба, щоб йому довіряли. У сучасному суспільстві нівелюється значення речей, які мали б бути непорушними. Судове рішення — це не просто юридичний документ. Це акт довіри держави до своїх інститутів, і водночас — акт довіри громадянина до держави. І коли ці рішення втрачають вагу — не виконуються, ігноруються, висміюються або сприймаються як політичне шоу, виникає когнітивний дисонанс і внутрішній спротив. Ця тенденція - проблема не лише судової системи. Вона говорить про кризу довіри, про моральну ерозію суспільства і про те, як знецінюється сама ідея справедливості.
Яна Тализіна, прокурор місцевої прокуратури у свою чергу зазначає:
У нашій (маються на увазі не лише прокурори, але й судді, адвокати, слідчі – В.С.) роботі справді є багато того, що залежить від нас, а саме: дбати про свій професіоналізм, аби в соціальних мережах було менше дописів про наші помилки; захищати свою репутацію у випадках відвертого наклепу; створювати доброзичливі умови там, де про це не подбав керівник: у кожній організації є власна культура, яку створюємо саме ми - своїми діями, вчинками та цінностями; знайти, берегти і розвивати свої цінності, сенси, таланти, сильні сторони та інтереси; стати такими особистостями, яких не можна ігнорувати – навіть якщо це буде не завдяки, а всупереч.
Віра Михайленко у своєму дописі ставить два важливі запитання:
Чому так сталося, що найвища форма захисту прав втратила свою силу? І головне — що з цим робити?
Прочитавши ці дописи, в мене виникло бажання спробувати відповісти на ці два запитання, грунтуючись на власному життєвому і професійному досвіді. На мій погляд так сталося тому, що:
По-перше, десятки поколінь нашого суспільства вихованих протягом століть в атмосфері російського імперіалізму і совєтського більшовицького авторитаризму не було ментально і психологічно готове жити і працювати в прозорих умовах економічних ринкових відносин, політичного плюралізму, демократії та реальної свободи слова. До таких умов не були готові й наші політичні та державницькі еліти і структури, успадкувавши у своїй діяльності найгірші методи та інструменти царату і тоталітаризму.
По-друге, все на що ми спромоглися за 34 роки своєї соціально-правової і державної самостійності – це, не здійснюючи системних і комплексних перетворень, змінити авторитарні форми життя та управління на більш-менш демократичні процедури, намагаючись вмістити у ці процедури старі й звичні методи, принципи і механізми життєдіяльності.
По-третє, правова система держави, освіта, наука і правова культура суспільства виявилися найбільш консервативними на цьому шляху. Ми шукаємо і намагаємося запровадити в цій царині багаточисельні прості й швидкі рішення усього спектру складних економічних і соціально-правових проблем.
Названі мною причини ускладнені імперіалістичною політикою і розв’язаною війною проти України з боку заздрісного сусіда - небратів і несестер у Христі Ісусі. До того ж благополучні країни ЄС і Америки весь час вагаються у своєму рішенні – чи приймати нас у своє товариство чи, можливо, ще краще почекати поки «якось заспокояться Росія, Китай та Близький Схід і глобальний Південь»? Світ стоїть на перехресті можливого свого подальшого руху у ХХІ столітті – демократично-ціннісний лібералізм чи авторитарний доларо-біткоїтний глобалізм?
Відповідь на запитання: «Що з цим робити?» міститься, як мені видається, у спроможності нових поколінь правників, політиків, науковців, бізнесменів, журналістів України якомога швидше віднайти власні сенси свого повсякденного життя і професійної діяльності з однією метою – захищати і зберігати свою країну і державу, утверджуючи споконвічні моральні та професійні цінності, які завжди були притаманні нашим Героям, які поклали і кладуть своє життя на вівтар нашої Перемоги. Це – важка і довготривала праця, лише яка й здатна принести очікувані плоди.