Чи ж є у нас підстави для оптимізму у ХХІ столітті, щоб всі ресурси спрямувати не на захист і відновлення, відродження, а на розвиток, самовдосконалення і самореалізацію людини в рамках структурованої української нації?
Як засвідчують перші 15,5 років нового тисячоліття, на українців очікують нові випробування за саме право фізичного виживання на своїй етнічній території в сприятливих природних умовах, а тому вже стала об'єктом нових експериментів з боку зовнішніх сил.
У світі з середини дев'яностих років минулого століття почалося зміщення акцентів з економічної сфери на гуманітарну. Кількісні, абсолютні показники на кшталт валового внутрішнього продукту (ВВП) перестали бути критерієм успішності розвитку нації і держави, їх змінили індекси людського розвитку й щастя.
Україна володіє значними гуманітарними ресурсами - і питання полягає тільки в тому, чи зможе вона правильно їх використати. Успадкувавши галузевий підхід до управління державою, доморощена влада традиційно розглядає окремо складові гуманітарної сфери (освіту, культуру, науку тощо), хоч вони є не тільки елементами цілісного. Функціонуючи через взаємозв’язки і зв’язки із відповідними інститутами зовнішнього середовища, вони створюють кумулятивний ефект змін в певному напрямку. Чи цей напрямок нас задовольняє? Оцінюючи в цілому сьогодні гуманітарну безпеку, можемо побачити, що в ній проявляються негативні тенденції, а значить, і основний сценарій майбутнього України можна вважати негативним.
Нині світ переживає значні зміни, формує нове бачення майбутнього у післякризовий період. Серед них доцільно виділити такі:
- значна зміна демографічного складу населення планети – чисельність одних націй і етносів різко зменшується, а інших - збільшується. Міграція набуває небачених масштабів. Україна стоїть на межі процесів суттєвого зменшення титульного етносу;
- значне зменшення якості людського капіталу, зокрема падіння рівня здоров’я й освіти у багатьох державах, що призводить до втрати ними спроможності до конкуренції і зростання техногенних катастроф. До таких держав належить і Україна;
- загострення конкуренції за продовольчі ресурси й чисту воду. Україна володіє джерелом цих ресурсів - ласим шматком землі, але не має інструментів для його захисту;
- релігійні, етнічні й міждержавні конфлікти і війни, що зумовлюють появу мільйонів біженців. Україна уже два роки змушена воювати з Росією;
- знищення національних цінностей і традицій, національних культур через масову культуру й інформаційні технології, зникнення мов і національних традицій. В Україні триває знищення національної культури і символів її самоідентифікації;
Всі ці виклики і загрози взаємодоповнюються і посилюють свій вплив на майбутнє як світу загалом, так і України зокрема. Україна вже відчуває зв’язок між депопуляцією, деградацією, екологією, міграцією, падінням рівня людського капіталу і загальним впливом глобалізації, а тому постійно усвідомлює: суть сучасної глобальної кризи не економічна, а криза системи цінностей і системи уявлень про глобальні процеси, тобто криза - гуманітарна.
Поняття гуманітарної безпеки набуває особливого значення в рамках концепцій «нових воєн» третього тисячоліття – воєн ідей, зіткнень цивілізацій, тобто воєн, спрямованих передусім на знищення ментальної й культурної ідентичності територіальних спільнот. Концепція безпеки людини (Human Security), яку впроваджує ООН, має на меті якнайскоріше перенесення акцентів із запобігання загрозі війни, що вочевидь вже не відповідає сучасній ситуації, на подолання викликів і загроз, не пов’язаних із воєнними діями. Ці виклики й загрози легко долають бар’єри ліній безпеки, повітряні простори та лінії оборони, ставлячи під сумнів розвиток, а, отже, майбутнє і саме виживання суспільств. Але на противагу військовим, загрози розвитку не є такими очевидними.
Наростання подібних загроз свідчить, що ООН не справляється із своїми завданнями, не виконує своєї місії і призначення, а тому в питаннях національної безпеки, включно з гуманітарною, слід покладатися на себе.
Гуманітарна безпека – основний елемент гуманітарної політики. Публічний характер основних аспектів гуманітарної безпеки є водночас викликом для сучасного розуміння безпеки як галузі суспільних відносин. Проте нині гуманітарна політика в Україні не є цілісною, як і немає цілісного бачення у влади не тільки майбутнього, але й стану справ на сьогодні. Отож, доводиться говорити про те, що держава не переймається проблемами гуманітарної безпеки як цілісного явища, його впливу на гуманітарну політику, що яскраво видно на прикладі подій останніх двох років.
2014 рік увійде в історію незалежної України як рік найскладніших випробувань. Україна зазнала територіальних втрат, постала перед загрозою економічного колапсу і втрати державності внаслідок агресії з боку ядерної держави – Росії. Впродовж військової агресії Ерефії Україна сплатила найвищу ціну за незалежність і прагнення самостійно обирати свій шлях – десятком тисяч життів своїх громадян, які загинули на Майдані і захищаючи свою країну від російських окупантів і терористів.
Події 2014 р. у Криму й на сході України підтвердили тезу про те, що сепаратистські рухи та їх активізація є наслідками не лише потужної гуманітарної експансії РФ, але й фактичної відсутності в Україні адекватної державної гуманітарної політики, яка могла б не лише ефективно протистояти російським впливам, а й запобігати їм.
Натомість гуманітарна проблематика активно використовувалася в політичній боротьбі не для консолідації української політичної нації, а посилення розколу суспільства за ознаками мови, етнічної чи церковно-релігійної належності, трактування історії тощо.
Яким означенням охарактеризувати стан державної політики, коли влада не приділяє належної уваги гуманітарній політиці? На цей час немає концептуальних програмових документів, які б визначали її суть, головні засади, напрями, цілі й завдання. Можна припустити, що військові дії і самодіяльне суспільне єднання навколо відсічі ворогу відсунули це завдання в переліку пріоритетів влади на другий план. Свідченням цього є інформаційна політика у складі гуманітарної політики. Наприклад, з одного боку, Нацрада з питань телебачення і радіомовлення України рекомендувала заборонити трансляцію українськими телеканалами новинні програми російських державних телекомпаній, а також – показ певних фільмів і серіалів, у яких героїзуються силові структури РФ або принижується гідність України й українців, але жодних рішень про заборону «ефіровєщанія» російською мовою не ухвалено. Хто з читачів може згадати факти присутності (наявності) української мови в «рускомірному» просторі? Повна політична асиметрія!
Інститутів бюрократичних - купа, а позитивних результатів – катма! Постійно переузгоджують попередньо узгоджене без будь-якої відповідальності за прийняті/неприйняті рішення, а тим часом і далі український Донбас перебуває під московською окупацією, яка й на дух не сприймає українство!?
Водночас стан війни, масштабність проблем, що постали перед державою, вкоріненість у діяльності влади корупційних схем і практик, «талант» нової владної команди не помічати кваліфікованих управлінських кадрів, що готові працювати за новими діловими і морально-етичними стандартами, «стахановське» прагнення швидких змін і реформ, не підсилене ретельним аналізом можливостей і ресурсів, знижували і знижують ефективність дій влади, а часто-густо призводять до помилкових політичних рішень. Одне із таких рішень - залишковість у фінансуванні й оперетковість самої гуманітарної сфери (культура, наука тощо).
Підстав очікувати принципових позитивних змін у державній гуманітарній політиці дуже мало. Про це свідчить відновлення практики непублічних кадрових змін на профільних напрямах державної гуманітарної політики, призначення нових керівників, які не мають програм або навіть не можуть сформулювати концептуальних засад своєї майбутньої діяльності. Так, започаткований у 2014р. процес розробки Довготермінової культурної стратегії на платформі «Культура-2025», який відбувався за активної участі громадських активістів і експертного середовища, перервано зміною міністра культури – і наразі була анонсована розробка «принципово нової» Стратегії національної гуманітарної політики. Можливо, політична рокіровка, що відбулася зі зміною Кабінету Міністрів України, внесе ясність у бачення перспектив.
Програма діяльності попереднього Уряду передбачала «відродження національно-патріотичного виховання». Однак жодних його напрямів, засад формування його змісту і спрямованості не визначено. В умовах наявності значних соціально-культурних відмінностей між регіонами України (які до того ж використовують як чинники конфлікту на Сході) така невизначеність створює ризики того, що врядування в гуманітарній сфері, як і раніше, матиме характер фрагментарний, непослідовний і надмірно залежний від особистих позицій керівних персон профільних відомств. Несприятливими є і вихідні позиції України у протистоянні інформаційній експансії РФ. По-перше, Україна від самого початку була поставлена в позицію того, хто виправдовується, хто змушений спростовувати вже поширену інформацію, – і зламати цю практику не вдалося.
По-друге, тривале нехтування гуманітарною проблематикою і суцільне «роздержавлення» ЗМІ призвели до фактичної втрати державою контролю над вітчизняним інформаційним простором. Нині немає жодного якісного державного засобу масової комунікації ані коштів на замовлення інформаційних продуктів приватним компаніям.
Суспільне телебачення й радіомовлення досі практично не створені, попри схвалення у квітні 2014 р. відповідного Закону. Водночас, у інформаційній сфері (як і в інших сферах) встановлена монополія кількох бізнесових груп, з якими держава змушена домовлятися. За деякими непідтвердженими даними, інформаційний простір України на 98% контролюється приватним і корпоративним капіталом, реальними власниками якого є олігархи. Повідомляється, що Нацрада з питань телебачення і радіомовлення України ініціюватиме укладання з мовниками «Меморандуму щодо редакційної політики в умовах інформаційної війни», а самі телерадіоорганізації проситиме оновити редакційні статути та зважати на виклики, що виникли в умовах неоголошеної війни й анексії Криму. Іншими словами, рівень і характер участі тих чи інших ЗМІ в інформаційній кампанії залежить фактично від доброї волі їх власників. Це стосується і згаданого вище телеканалу Ukraine Today, який є приватним.
По-третє, доступ українських ЗМІ до жителів багатьох районів Донецької і Луганської областей (причому не лише територій, підконтрольних т.зв. «ДНР» і «ЛНР», але й підконтрольних Києву), Криму фактично перекритий. Не забезпечені технічні можливості мовлення українських електронних ЗМІ на цій території, хоч такі можливості є. Не налагоджена систематична доставка друкованих ЗМІ чи інших інформаційних матеріалів.
Ми вже не говоримо про доконечність інформаційного забезпечення порубіжних територій РФ (Стародубщини, Курщини, Вороніжчини, Білгородщини, Кубані тощо), де проживають українці.
Аналізуючи також факти, представлені Рухом добровольців «Простір свободи», ми змушені констатувати, що, незважаючи на Революцію Гідності, прихід до влади проєвропейських сил, викликане російською агресією піднесення патріотизму, й надалі права українців, що розмовляють державною мовою масово ігноруються.
Хоча внаслідок окупації Криму й частини Донеччини й Луганщини відносна частка етнічних українців і україномовного населення на контрольованій Україною території істотно зросла, але це практично не вплинуло на мовну ситуацію в загальнонаціональному теле- і радіоефірі, книговиданні чи сфері послуг. Позитивні, але дуже незначні зрушення в мовній ситуації можна помітити лише в освіті.
Що стосується самих окупованих територій, то окупантами здійснюється політика цілеспрямованого і жорсткого переведення всіх сфер суспільного життя на російську мову.
Підданий гострій критиці українськими й міжнародними експертами антиконституційний мовний закон Ківалова-Колесніченка досі не скасовано- і правляча коаліція не проявляє жодних намірів його скасувати. Дія цього закону призводить до подальшого витіснення української мови з важливих сфер суспільного життя – преси, реклами, сфери послуг тощо. Саме цей законодавчий акт, нав’язаний режимом Януковича в 2012 році під диктовку і в інтересах Росії є головним чинником русифікації, просування ідей «рускава міра».
Неспростовні факти – від даних соціологічних досліджень до географії окупованих територій – доводять прямий зв'язок між русифікацією і загрозою державній незалежності України та безпеці її громадян.
На наше глибоке переконання, шлях подолання цієї загрози полягає не в консервації чи навіть поглибленні русифікації, а в усвідомленні владою і суспільством важливості розвитку і зміцненні української мови, як це записано в Конституції України, «на всій території України в усіх сферах суспільного життя». Рішення, які мають бути схвалені владою, виходячи з цього усвідомлення, не обмежують жодних прав меншин, але дають змогу українській мові посісти її законне місце об’єднувального чинника для всієї української держави і її культурно-інформаційного простору.
Інакше тактичні вигоди у протистоянні з Москвою від демонстративної толерантності до русифікації дуже швидко зміняться серйозними стратегічними проблемами.
У такій ситуації наростанню негативних явищ у гуманітарній сфері може протистояти (і наразі успішно протистоїть) самодіяльне, поза державним втручанням, єднання українського суспільства навколо завдань усунення зовнішньої агресії й причин і наслідків гуманітарного тероризму проти українців.
Звідки гуманітарний тероризм, здавалося б, у самостійній державі, де відповідно до Конституції України, вся влада належить народу?
Існує кілька причин, що вияснюють його існування.
По-перше, чинна в Україні система державного управління й економіка не потребують інтелекту та високопрофесійних кадрів. Сама система управління не спирається на аналітику й пропозиції експертного співтовариства. Як наслідок керівництво держави не має належного уявлення про світові тенденції, процеси, що розпочинаються в суспільстві, можливі сценарії майбутнього. Економіка розрахована на низьку оплату праці й використання малокваліфікованих кадрів, корпорації не підтримують розвитку досліджень і перспективну освіту.
По-друге, система охорони здоров’я й освіти трактуються як галузі, а не як інфраструктура суспільного розвитку чи сфери суспільної політики. Ми не маємо реальної політики в гуманітарній сфері, основні групи інтересів не беруть участі в процесах вироблення і схвалення рішень, тому гуманітарні проблеми тільки посилюються. Сучасні розвинені держави розбудовують концепцію освіти, спрямовану на організацію навчання упродовж усього людського життя в різних формах, і створюють суспільства, що прагнуть навчатися. У нас діє принцип спрощення системи освіти до спроможностей системи управління, тому Україна стрімко втрачає свій освітній потенціал і якість робочої сили. Служби охорони здоров’я не спроможні створити ефективну систему підтримки здоров’я нації, бо це потребує інших управлінських засобів і фінансового забезпечення.
По-третє, вигода або корупція як основний мотив рішень є реальною загрозою існування нації. Економічні показники висувають як основні в розвитку суспільства. Уряд впевнений, що зростання економіки розв’яже всі гуманітарні проблеми. Вигода, наприклад, в сфері виготовлення й розповсюдження ліків, деформує усю сферу здоров’я і є суспільно загрозливою. Загрозлива ситуація з деградацією населення не змінює реальних пріоритетів уряду - і в цьому реальна загроза національній безпеці.
По-четверте, глобалізація діє як поштовх для посилення зовнішніх загроз для безпеки. Україна в умовах змін клімату, зростання кількості населення Землі, нестачі природних та продовольчих ресурсів стає об’єктом зазіхань інших світових гравців. Отож, до негативних факторів, що мають внутрішні причини, додаються фактори, що впливають зовні – реальні чи вигадані епідемії, жахи щодо різних суспільних і природних загроз, нищівна критика українських подій з зовнішніх точок зору, перешкоджання розвитку власних досліджень і, взагалі, власному розвитку, нав’язування інших цінностей тощо.
Замість висновків. Поки що сенсу спільного буття та загальної картини спільного майбутнього суспільство немає і майже всі політичні сили їх не створюють, бо єдиний сенс буття, який бачать партії-політичні проекти – влада. Програми та стратегії, як документи що створюють картину спільного майбутнього, ніхто серйозно не сприймає: ні влада, ні опозиція, ні політики, ні народ. Єдине, що у нас є, – це культурно-історична спадщина, але можновладці постійно демонструють зневагу до неї. На архіви, музеї та бібліотеки грошей немає.
Представники громадянського суспільства наполегливо намагаються зробити групи інтересів учасниками процесу ухвалення рішень, влада видала кілька законодавчих і управлінських документів щодо участі громадян у процесах ухвалення рішень, створені громадські ради при міністерствах тощо. Проте найчастіше – це бутафорія, вигадана вправними керівниками міністерств і відомств відповідно до своїх уподобань і інтересів.
Якість робочої сили падає, бо система мотивацій до роботи й навчання вже не спрацьовує. Ті, хто отримав добру кваліфікацію, намагаються знайти роботу за кордоном, тим паче, що українська економічна модель орієнтована на дешеву робочу силу.
Мораль у суспільстві падає. Кількість віруючих в Україні начебто зростає, але, як підтверджують опитування, до церкви звертається тільки невелика частина тих, хто вважає себе вірянами. Мистецтво для молоді заміщуюється шоу. Економічна та політична модель суспільства не заохочує до орієнтації на духовність.
Серед громадян України мало тих, хто має самостійне мислення, а відтак спроможних самостійно оцінювати поточні події й тенденції. До того ж свідомістю людей легко маніпулювати, в тому числі і свідомістю політиків та чиновників. Це з успіхом використовують не тільки зовнішні і внутрішні вороги, а й ті, хто ввійшовши у владу, видає свої кланові(олігархічні) інтереси за національні. На цьому тлі копіювання владою чужого досвіду без аналізу його відповідності системі суспільних цілей, традиціям врядування, правосвідомості, чинному законодавству стало звичайною нормою.
Отож нові геополітичні, геоекономічні й геокультурні умови, в яких опинилась Україна зумовили низку внутрішніх і зовнішніх викликів, які можна означити як гуманітарна катастрофа та гуманітарний терор. Над Україною сьогодні здійснюють (не без участі її можновладців) ряд експериментів, спростування (подолання/ігнорування) яких свідчитиме про відродження української нації і держави.
Куйбіда Василь, доктор наук з державного управління, професор
Розпутенко Іван, доктор наук з державного управління, професор