Рекордні показники прибутковості національної банківської системи на фоні звуження кредитної діяльності банків сигналізують про вади системи грошово-кредитного регулювання. Конструктором цієї системи є центральний банк, керманичами якого в Україні, як правило, стають вихідці із комерційних банків.
В умовах класичного ринку суб'єкт підприємництва, що відходить від свого профільного виду діяльності (у випадку банків – кредитування бізнесу) і не в змозі замістити його новими видами діяльності на ринку, зазнає банкрутства. Однак в Україні банки не лише виживають при постійному зниженні рівня кредитної активності, а й отримують рекордні прибутки. Це відбувається тому, що збагачення банківської системи відбувається значною мірою за рахунок державних коштів.
Так, відношення наданих банками кредитів до ВВП скоротилося з 20% до 15% у минулому році і продовжує зниження в 2024 р. Працюючі банківські кредити без урахування державних програм нині становлять лише 5% ВВП. При цьому прибутки банків до оподаткування за минулий рік сягнули понад 160 млрд грн, а за І квартал 2024 р. – 50 млрд. грн. Така парадоксальна ситуація стала результатом масштабного субсидування банків державою і зловживання банками своєю ринковою владою.
Підтвердженням цієї тези слугують дані щодо відсоткової маржі банків (різниці між середньою ставкою за новими кредитами та новими депозитами в банках). Так, відсоткова маржа у березні 2024 р. сягнула максимального рівня - 11,6 відс. пунктів. Даний рівень учетверо перевищує поточний темп річної інфляції. Показово, що розширення відсоткової маржі банків відбулося в період наджорсткої монетарної політики НБУ.
Основним джерелом процентних доходів банків нині є сплата державою відсотків за депсертифікатами, розміщеними в НБУ. Такі відсоткові виплати є, по-суті, недоотриманими доходами бюджету, оскільки прибуток НБУ мав би повністю надходити до бюджету. Масштаби таких виплат вражають: у 2023 р. банки отримали 91 млрд грн відсоткових виплат за депсертифікатами, а у 2022 р. – 41 млрд. грн.
Експерти Центру досліджень Європейської політики (CEPR) П. де Граве і Ю. Джі у контексті оцінки діяльності ЄЦБ зазначають, що нарахування відсотків на вільну ліквідність банків є формою державного субсидування банків, навіть більше, називають цей процес «передачею монопольного прибутку держави від створення грошей приватним структурам».
Представники НБУ називають виплату процентів за депозитними сертифікатами «вартістю проведення монетарної політики». Але навіть у такому розумінні слід пам’ятати, що витрати НБУ на монетарну політику – це нереалізовані витрати державного бюджету на оборону чи соціальні програми. Крім того, мало хто говорить про результативність витрачання НБУ коштів на монетарну політику (зокрема, про витрати державних коштів на залучення 1 грн депозитів у банківську систему). Також поза увагою суспільства залишається питання контрольованості витрачання НБУ державних коштів на проведення монетарної політики.
Проблема схильності діяльності центрального банку до проведення політики збагачення банківського сектора є відомою у світовій теорії та практиці і носить назву «захоплення регулятора» (англ.: regulatory capture).
Фундаментальною працею, яка заклала теоретичні основи для дослідження даної проблематики, є робота Дж. Стіглера «Теорія економічного регулювання» (1971 р.). Проблему впливу бізнесменів на регуляторні органи також досліджували такі відомі вчені як. Дж.Стігліц, С. Хантінгтон, М. Бернштейн, Г. Колько, Т. Лоуі.
Дж. Стіглер показав, що «захоплення регулятора» виникає тоді, коли бізнесмени мають надмірний вплив на регуляторні органи. Це призводить до ситуації, коли регулювання пріоритетно конструюється та впроваджується задля користі галузі, на яку воно поширюється, а не в інтересах суспільства в цілому. В результаті де-факто регулювання починає просувати приватні інтереси.
Нобелівський лауреат Дж. Стігліц у роботі «Ціна нерівності» пише про те, що регулятори перебувають у полоні тих, кого вони мають регулювати; це відбивається на їх політиці й регуляторних механізмах. «Захоплення регуляторів» відбуваються почасти в результаті «обертових дверей» (revolving doors), коли члени регуляторного органу приходять на державну службу із регульованого комерційного сектору, а після роботи в уряді чи центральному банку знову повертаються в свій сектор.
У банківському секторі України «обертові двері» працюють на максимальну потужність. Всі Голови НБУ в нашій країні обіймали свої посади після роботи в комерційних банках чи володіння банками. На жаль чи на щастя, в Україні більшість звільнених Голів НБУ були позбавлені можливості повертатися до роботи в банках через вікові обмеження чи порушені проти них кримінальні справи.
Одна з найгостріших проблем «обертових дверей» у фінансовому секторі пов’язана з тим, що занадто тісні зв'язки між центральними банками і приватними структурами підривають засади виваженого регулювання фінансового сектору та змінюють вектори монетарної політики.
Політика занадто високих реальних відсоткових ставок в Україні на фоні драматичного падіння ВВП і руйнування матеріальних активів економіки, на мою думку, сигналізує про фундаментальні проблеми монетарного регулювання економіки. Очевидно, що проектування політики приваблення гривневих активів в умовах високого ступеня невизначеності, створює надсприятливі комерційні умови для суб’єктів банківського сектора, нехтуючи при цьому інтересами інших секторів економіки та збалансованістю економічної системи в цілому.
Як справедливо зазначає Б. Данилишин, облікова ставка НБУ находиться на реально позитивному рівні вже понад 20 місяців, що є одним з найтриваліших у світі періодів монетарної жорсткості. При цьому в 2023 р. середньомісячна реальна ключова ставка становила 9,1% річних, що є світовим рекордом.
Вузькоспеціалізовані фахівці фінансового ринку далеко не завжди здатні адекватно реагувати на фундаментальні макроекономічні виклики. Дана проблема є відомою у світовій практиці й привертає особливу увагу при вирішенні питань кадрового забезпечення центральних банків. Дж. Стігліц у цьому зв’язку підкреслював, що представники фінансового сектору мають специфічний досвід з укладання угод на ринку і не є фахівцями із складних проблем макроекономічного регулювання.
У світовій практиці управління центральним банком досить часто довіряється фахівцям із солідним науковим бекграундом. Саме такими є колишні голови ФРС Б.Бернанке, Дж.Єллен і А.Бьорнс, нинішній голова ЦБ Ізраїлю А.Ярон, колишні керівники Центрального банку Ізраїлю – С.Фішер і М.Бруно. На противагу цим особистостям, зугарних українських банкірів, які в різний час стали керівниками НБУ, важко уявити не тільки в ролі авторитетних вчених, а й фахових макро-економістів.
Б. Бернанке має вагомі досягнення у сфері економічних досліджень і викладацької діяльності: працював професором Стенфордського університету, Массачусетського інституту технологій, Прінстонського університету, очолював групу економічних радників при Президенті США. Був керівником Програми в Національному бюро економічних досліджень і редактором журналу «American Economic Review”.
Д. Єллен – авторитетний вчений з досвідом роботи в Гарвардському університеті, Єльському університеті, університеті Каліфорнії Берклі, в Національному бюро економічних досліджень. Працювала радником Бюджетного офісу конгресу і керівником групи економічних радників при Президенті.
Залучення фахівців з широким досвідом макроекономічного регулювання та академічним бекраундом до складу керівних органів фінансового регулювання, вочевидь, знизило б ймовірність «захоплення регулятора» через віддаленість цих фахівців від соціальних мереж банківського бізнесу.
За висловом Дж.Стігліца «фінансовий сектор є взірцем гонитви за рентою – банкіри нарощують власне багатство за рахунок решти суспільства, фактично вони ведуть гру з від'ємною сумою, де втрати суспільства набагато перевищують здобутки банкірів. Якщо держава дозволяє банкам безконтрольно нарощувати невиправдані продуктивністю прибутки, це призводить до неефективного перерозподілу національного багатства, вилучення талановитих людей у сферу фінансових спекуляцій, уповільнення зростання економіки, посилення нерівності. Короткозорість і аморальність банкірів, зациклених на грошах, забруднюють нашу економіку, політику і суспільство» (People, Power and Profits).
Важко не погодитися з цими висновками на фоні проблем, які породжуються і мультиплікуються банківською системою України.
Проблема «захоплення регулятора» часто пов’язується з грошовими стимулами: якщо члени регуляторного органу добре служать своєму сектору, то після служби їм добре віддячують, пропонуючи високооплачувану роботу. У теорії виділяють також поняття когнітивного загарбання, яке проявляється через само-ідентифікацію регулятора з регульованою галуззю і несвідомо змушує його вводити норми і стандарти, які сприятимуть регульованим бізнесам на шкоду суспільній користі. За таких обставин регулятор перестає бути елементом цілісної системи державного регулювання, а інтегрується в ієрархічну структуру підвідомчої галузі.
Емпіричні дослідження показали, що чим довше член регуляторного органу працював у приватному секторі, тим більшим є ризик «захоплення регулятора» (J. Cariolle, E. Brezis).
Концепція «захоплення регулятора» привернула увагу громадськості після світової фінансової кризи 2008-2009 рр. Багато коментаторів звинувачували саме «захоплення регуляторів» в невдачах фінансового регулювання і накопиченні надвисоких ризиків напередодні кризи. ОЕСР в 2009 р. і Transparency International-UK в 2011 р. визначили феномен «обертових дверей» як головну причину світової фінансової кризи.
Таким чином, одним із механізмів «захоплення регулятора» бізнесом є «обертові двері». Багато науковців і практиків вважають, що найкращий спосіб контролювати «обертові двері» – це законодавчо передбачити мінімальний період «охолодження» для працівників регуляторних органів, які переходять на роботу в приватний сектор.
Багато країн, включаючи Бельгію, Австралію, Канаду, Фінляндію, Ірландію, Мексику, Норвегію, Польщу, Туреччину, ЄС і США, запровадили вимоги щодо періоду охолодження для переходу колишніх працівників регуляторних органів до приватного сектору. США та кілька інших країн стали вимагати періоду охолодження і для людей, які приходять у державний сектор після роботи в приватному секторі. Як правило, нові вимоги позбавляють новоприйнятих держслужбовців можливості вирішувати будь-які питання, пов’язані з їхньою попередньою роботою та/або роботодавцем протягом кількох місяців чи навіть років роботи на державній службі.
ОЕСР у своїй доповіді за 2009 рік наголошує на необхідності встановлення належних правил і процедур для контролю конфлікту інтересів у державних установах і пропонує такі настанови:
* державні службовці повинні утримуватися від участі в офіційних рішеннях, які можуть бути викривлені їхніми приватними інтересами та приналежністю,
* приватні інтереси та афілійованість державних службовців, які можуть поставити під загрозу безкорисливе виконання їх обов’язків, повинні бути оприлюднені;
* державні установи/ організації повинні забезпечувати адекватний менеджмент, формувати належні процеси та практики в робочому середовищі для заохочення ефективного контролю та управління ситуаціями конфлікту інтересів.
Очевидною є необхідність впровадження інституційних змін за стандартами ОЕСР у практику державного управління і регулювання фінансового сектору України. Але вже зараз політики і громадські діячі мали б поставити такі питання керівництву центрального банку України:
1) Якими є витрати на проведення монетарної політики в 2022-2024 роках для системи державних фінансів? Чи є це найкращим способом витрачання державних коштів під час війни на виживання української нації?
2) Чи практикуються професійні дискусії, залучення до роботи зовнішніх експертів й урахування альтернативних точок зору при підготовці важливих рішень, які приймаються Правлінням і Радою НБУ?
3) Як впливає політика високих облікових ставок НБУ на процес ринкового банківського кредитування? Яким є внесок жорсткої монетарної політики в падіння ВВП 2022 року і повільне відновлення 2023-2024 років?
4) Чи доречною є роль НБУ як пасивного спостерігача у контексті його потенційних можливостей впливу на розвиток економіки і досвіду стимулюючої монетарної політики центробанків світу під час кризи 2020-2021 років?