На особливу увагу заслуговує досвід Естонії. Країна стала лідером у впровадженні механізмів електронної демократії, в тому числі, електронного голосування. Але ж підготовка до цього включала не лише забезпечення необхідної нормативної бази та технічних умов, навчання громадян користуватись відповідними мобільними додатками. Ані е-демократія, ані е-голосування, як один із її інструментів, не працюватимуть ефективно і на користь суспільству без високого загального рівня його громадянської компетентності та активності. Адже сенс е-голосування не просто в тому, щоб залучити якомога більшу кількість громадян до електоральної участі. За великим рахунком, суспільству нічим не краще від того, що за популістів проголосують з допомогою смартфона, наприклад, 80 % виборців замість 40 % без нього, на дільницях. Ключова проблема полягає у тому, щоб участь у політичних процесах, зокрема і в виборчому, була свідомою та відповідальною. Однак ця складова відверто ігнорується в Україні, в тому числі і в процесі підготовки до запуску е-голосування.
В певному наближенні у нас встановилась модель електоральної демократії. Однак проблема формування електоральної компетентності молоді залишається поза межами формальної громадянської освіти. Яскраве підтвердження тому – відсутність у програмі шкільного курсу громадянської освіти навіть згадки про електоральну складову соціально-громадянської компетентності. А випускники школи – вже виборці. Це свідчить і про нерозуміння й того, формуванню яких якостей варто приділяти першочергову увагу з огляду на сучасні реалії української демократії. Але навіть якщо б у цю програму річного курсу були б включені кілька відповідних тем, це б не вирішило проблему підготовки відповідального виборця, формування когнітивної моделі електоральної поведінки.
Аналіз сутності когнітивного виборця показує, що його не можливо підготувати, навіть надавши людині найбільш ґрунтовну інформацію про вибори та виборчий процес. Для цього потрібні ще знання про суспільство і політику, загальне раціональне та критичне мислення, певні аналітичні здібності та ін. Тобто, електоральна компетентність може формуватися лише у сукупності з іншими складовими соціально-громадянської компетентності як наслідок системної і наскрізної громадянської освіти на усіх рівнях – від початкової до вищої та неперервної. Однак вкрай повільне, хаотичне та безсистемне впровадження громадянської освіти в Україні в умовах не підготовленості її нормативної бази унеможливлює реальний прогрес у напрямку виховання компетентного громадянина й відповідального виборця. Тому впродовж майже 30 років незалежності на кожних виборах громадяни намагаються знайти чергових «месій», а після недовготривалих ейфорій від їх обрання вкотре розчаровуються і впадають в апатію.
Звісно, кожній попередній і наступній владі така ситуація вигідна. Адже періодично маніпулювати на виборах і «ловити» суспільство на «популістські гачки» значно легше, ніж бути відповідальними за реалізацію програм як конкретних проектів із чітко визначеними результатами і часовими рамками реалізації, перебувати під постійним контролем компетентних і активних громадян. Тому жодна влада не поспішає запроваджувати формальну системну громадянську освіту європейського зразка. А окремі проекти з неформальної освіти, які реалізують громадські організації, не можуть давати масштабні ефекти, передусім тому, що у громадян відсутній необхідний освітній фундамент. Тож запровадження системної формальної громадянської освіти може прискоритись лише під тиском активної освітянської громадськості. Але для цього потрібне і глибоке розуміння її сучасної сутності, і знання досвіду тих країн, які успішно просунулись у цьому напрямку, зокрема і бувших республік СРСР. Адже проблеми, які їм довелося і доволі успішно вдалося вирішити, мають багато спільного з невирішеними нашими. Тож дослідження та аналіз досвіду Естонії мають допомогти зрозуміти, хоча й з великим запізненням, особливості початкового етапу впровадження системної шкільної громадянської освіти. Звісно, деякі складові естонського досвіду можуть бути адаптовані.
Естонський досвід у руслі європейських тенденцій розвитку громадянської освіти
Сучасна логіка безперервної оптимізації європейських систем освіти, зокрема, їх громадянської складової, визначається перенесенням головного навантаження по формуванню базових громадянських знань і компетенцій на заклади середньої освіти. Вони мають дати необхідну і теоретичну, і практичну підготовку для активної громадянської участі. Заклади вищої освіти мають готувати потенційну еліту, яка здатна не лише до особистої участі у соціально-політичних процесах, але й спроможна створювати і відтворювати демократичні інститути, спрямовувати їх діяльність, залучати до неї громадян. В Естонії до середини 1990-х років вже були враховані головні рекомендації інститутів ЄС щодо громадянської освіти та затверджені її європейські стандарти, розроблені необхідні нормативні документи для включення в шкільні програми громадянських дисциплін і блоків.
Базовим документом, що опосередковано заклав, в тому числі, основи громадянської ідентичності та системи громадянської освіти стала Конституція Естонської Республіки. Наприклад, згідно ст. 54 вірність конституційному устрою та захист незалежності Естонії – громадянський обов’язок. Більше того, стаття передбачає право громадян здійснювати опір спробам зміни конституційного устрою за власною ініціативою, якщо відсутні інші засоби. А для цього громадянин має не лише знати цей конституційний устрій, вважати його прийнятним, але й в разі необхідності бути готовим до ефективної політичної участі по його зміні, наприклад, шляхом референдуму. Це все – завдання громадянської освіти. Відповідно, шкільні курси передбачають теми із історії становлення та основ сучасного конституційного устрою Естонії.
Низка статей закладають реальні можливості впливу громадян на владу, гарантії від цензури та інших утисків з боку влади (ст. 42-53). Тож результатом громадянської освіти має бути вміння реалізовувати свої права і не допускати неправомірних дій влади. Тому в курсі з людської та громадянської освіти навчають ефективним засобам реалізації громадянських прав.
Відразу після здобуття державного суверенітету естонці визначили свою мову як мову як один із ключових засобів громадянської ідентифікації, закріпили це в Конституції. Тож вільне володіння нею розглядається як складова громадянської компетентності. Комунікація громадян з органами влади та посадовими особами здійснюється естонською мовою (ст. 51). Тому й програмне забезпечення для е-голосування також розроблене державною. Адже російськомовні громадяни також мають знати естонську мову. Це не лише ознака громадянської культури, а й вимоги Конституції та інших законів.
У Законі про громадянство володіння естонською мовою визначене як одна із умов набуття громадянства, деталізовані вимоги до рівня володіння. В якості засобу перевірки встановлений екзамен (не стосується тих, хто отримує освіту естонською). З огляду на важливість мовного питання, періодично приймаються плани розвитку мови на найближчі 5-7 років, а ефективне навчання естонській мові, в тому числі російськомовних студентів – предмет постійної уваги вчителів різних дисциплін. Таким чином, естонська влада заклала основи мовної політики, спрямованої на зміцнення громадянської ідентичності і водночас, не дискримінаційної. Мовне середовище розширюється системно і наполегливо, але ювелірними інструментами.
Закон про освіту Естонської Республіки чітко визначив головні принципи освіти, що базуються на визнанні загальнолюдських (в першу чергу) та національних цінностей. Відповідно, головною метою освіти є створення сприятливих умов для розвитку естонського суспільства в контексті світової економіки та культури. В ст. 11, яка визначає знання і навички, що мають стати результатом загальної освіти, домінують саме соціально-громадянські: система знань і вмінь, цінностей і норм поведінки, що дозволяють людині постійно розвиватись, поважати себе, інших, природу, брати на себе відповідальність.
У 1996 році згідно цього закону Постановою уряду Республіки Естонія була затверджена Національна навчальна програма Естонії для початкової та середньої освіти. Передбачалося поетапне впровадження програми до 2001 року. В подальшому її удосконалювали. Для нас зміст цієї програми цікавий тим, що саме вона вперше заклала підґрунтя для наскрізної громадянської освіти, яка охоплювала різні періоди шкільного навчання, різні шкільні навчальні дисципліни, що, в сукупності забезпечує формування ключових складових соціально-громадянської компетентності. До переліку фахових компетентностей естонського вчителя були включені громадянські, в тому числі й електоральна.
Університетами, передусім Таллінським, відразу були запущені проекти з безперервного дослідження громадянської освіти. Перша мета – постійні моніторинги та оцінки прогресу в сфері громадянської освіти завдяки змінам у навчальних програмах. Друга – дослідження змін у політичному спілкуванні та громадянській залученості молоді, що ілюструють тенденції розвитку громадянського суспільства та становлення естонської демократії. Враховуючи високий рівень автономії естонських шкіл, були започатковані дослідження і аналіз того, як різні школи готують молодь до громадянської ролі, які механізми та умови демократії в школах. Оскільки громадянська освіта не може закінчуватись на етапі шкільної чи навіть вищої, її подальший розвиток передбачається в рамках стратегій неперервної освіти та у відповідних планах роботи Міністерства освіти і науки Естонії.
Загальні засади Національної навчальної програми Естонії
Зміст цієї програми цікавий для нас з таких міркувань. 1. У загальних положеннях програми відображені ключові засади демократизації естонської школи, її становлення в якості інституту громадянського суспільства. Саме ці положення заклали підґрунтя для реформування естонської шкільної освіти згідно сучасних західноєвропейських тенденцій, тож приділимо увагу їх розгляду. 2. Перелік та базовий зміст предметних програм дає чітке уявлення про сутність системної та наскрізної шкільної громадянської освіти. Тож доречний і аналіз змістовної частини програми.
Отже, розглянемо ключові програмні передумови для реформування естонської школи.
• Національна навчальна програма для початкової та середньої освіти була розроблена як базовий державний документ для усіх шкіл – державних, муніципальних і приватних. Вона також стала основою для складання загальноосвітньої частини програм професійно-технічних училищ.
• У національній програмі представлені рамкові навчальні програми у яких визначені обов’язкові цілі, результати і головні програмні теми для усіх рівнів освіти: І – 1-3 класи; ІІ – 4-6 класи; ІІІ – 7-9 класи; IV – гімназія.
• Програма чітко зафіксувала академічну автономію навчальних закладів. Національна навчальна програма є базовою. Кожен навчальний заклад розробляє власну навчальну програму з урахуванням своєї специфіки та спрямованості.
• Навчальний план школи вибирають/формують з урахуванням побажань батьків та учнів. Шкільна програма надає специфікацію обов’язкових дисциплін, додаткових та факультативних програм. Таким чином, національна програма представляє обов’язковий мінімум і лише основу для створення навчальними закладами своїх програм. Процес їх створення орієнтований на розвиток партнерства усіх учасників освітнього процесу – вчителів, батьків і учнів. А це стимулює розвиток шкільного самоуправління.
• Відкритість навчальних планів шкіл, окрім національної згоди щодо можливості зміни змісту навчальних програм, згоди між вчителями, учнями й батьками передбачає ще й участь роботодавців. А це не лише поштовх до реального шкільного самоврядування, а й процес укладення своєрідного шкільного суспільного договору щодо змісту навчання, до якого включаються й роботодавці, й місцева громада.
• Закладене підґрунтя для забезпечення інклюзивної освіти – вирішення проблеми, яка в нас актуалізувалась лише протягом останніх трьох років. Для дітей з особливими потребами, що навчаються в загальноосвітніх школах, використовуються індивідуальні навчальні програми. Для спеціальних шкіл, звісно, свої для кожного типу школи.
• Визначена мета шкільної освіти перебуває в руслі сучасних західних тенденцій її трансформації: «Допомогти розвинути людину, яка може справлятися зі своїм життям та роботою, розвивати себе і сприяти розвитку суспільства, визначати себе як члена свого народу, як громадянина, відповідального за майбутнє Європи та світу». Як бачимо, згідно Закону про освіту, ключовий акцент робиться саме соціально-громадянській компетентності, а не на необхідності «вбити в голову» учням знання з математики, фізики та інших шкільних предметів. Всі деталізовані завдання також визначені у цій площині: «поважає верховенство закону та принципи демократії», «мислить критично, творчо та логічно», «вміє отримувати, аналізувати та використовувати інформацію» і т.п.
• Предметні знання є актуальними в контексті вибору майбутньої професії. Трактовка шкільних предметів та предметних областей знань неодмінно пов’язана із відповідними професіями. Тому в ході викладання шкільних курсів студентам (так називають естонських школярів) надається інформація про те, які професії вимагають знань з відповідних дисциплін, які вимоги ставляться до вступу на відповідні спеціальності та ін. Крім того, в національну програму включена навчальна програма для професійної освіти. Доповнюється це спеціалізацією і автономією шкіл, які можуть формувати свої навчальні програми з урахуванням, в тому числі, фактора майбутніх професій та потреб територій для економічного розвитку.
• Таким чином, у Національній програмі 1996 року естонський уряд фактично закріпив 4 головні цілі сучасної шкільної освіти, які сформулювали у своїй книзі «Школа майбутнього», презентованій в Україні у 2016 році, відомі експерти з питань освіти Кен Робінсон і Лу Ароніка. 1) Економічна – дати учням змогу стати економічно відповідальними й незалежними. 2) Культурна – дати учням змогу зрозуміти власну культуру й поважати багатоманітність інших культур. 3) Соціальна – дати учням змогу стати активними й гуманними громадянами. 4) Особиста – дати учням змогу взаємодіяти з довколишнім і своїм внутрішнім світом.
• Крім того, головне завдання загальноосвітньої школи, сформульоване у програмі, також чітко відображає визначену стратегію розвитку держави. Тут прямо зазначається: «Естонська школа виступає за збереження і розвиток естонської нації та культури і водночас враховує прагнення естонського суспільства інтегруватися в Європу». Далі простежимо, як воно вирішується через зміст навчальних дисциплін.
• Програма зафіксувала, що при виборі змісту навчання враховуються національні, регіональні, вікові, гендерні та індивідуальні особливості студентів. Для цього школа функціонує виключно згідно принципів демократичних стосунків. Постійно акцентується увага на тому, що національна самосвідомість поєднується із повагою до інших народів та їх культури, з відкритістю Естонії для Європи і світу. Відповідно, зміст навчання має враховувати національну, європейську та світову культури. Навчальні матеріали, згідно програмних вимог, мають відображати різні і навіть протилежні точки зору, гіпотези, інтерпретації. Таким чином підкреслюється відповідність шкільного освітнього процесу принципам демократії та державній стратегії європейської інтеграції.
• Національна програма включає програму з людської та громадянської освіти, що безпосередньо спрямована на формування соціально-громадянської компетентності. Системність і наскрізний характер забезпечують відповідні блоки в курсах історії, філософії, психології, домашньої економіки.
Резюме
Активну діяльність у напрямку впровадження системної громадянської освіти естонська влада розпочала відразу після набуття країною державного суверенітету. З урахуванням європейської нормативної бази та рекомендацій інститутів ЄС, власного бачення пріоритетів громадянської освіти для зміцнення державності та громадянської ідентичності, були визначені головні соціально-громадянські компетентності та шляхи їх формування.
Ключова роль у навчанні громадянським знанням та формуванні практичних навичок громадянської участі була відведена школі. З середини 1990-рр. у закладах середньої освіти почали впроваджуватись нові програми, що включали ґрунтовну громадянську освітню складову.
Значення Національної навчальної програми варто оцінювати у двох аспектах. У її загальній частині закладені необхідні передумови не лише для теоретичного навчання громадянським знанням, а, перш за все, для становлення школи як первинного інституту демократії для майбутніх громадян.
Програми з людської та громадянської освіти, з інших суміжних шкільних дисциплін забезпечують системність знань і сприяють формуванню базових громадянських навичок. Їх змістовний аналіз буде представлений у наступному матеріалі.