Лише 12-15% населення на Півдні і Сході України політично і морально були готові знову інтегрувати себе в Радянський Союз – Росію. Тому жодної масової ініціативи «знизу», попередньої діяльності сепаратистських політичних партій, громадських організацій, відповідних рухів тут не було. І немає. До цього часу. Не дивлячись на шалену роботу п’яти московських міністрів і великої армії політтехнологів. Сепаратизм в Україну імпортований спецслужбами Росії шляхом прямого, неспровокованого вторгнення, керування бандитськими формуваннями і розвід-диверсійними частинами РФ. За тотальної координації цієї війни найближчим політичним оточенням Путіна. На нещодавній зустрічі із Керрі, Лавров пригрозив розгортанням широкомасштабної війни на Донбасі, не приховуючи пряму участь Росії у війні з Україною. Для надання гібридній агресії легітимності в Криму, захоплених частинах Донецької і Луганської областей в пряме порушення Конституції України були проведені псевдо-референдуми. Під жорстким контролем швидкостворених незаконних збройних формувань, російських військових на чолі із політтехнологами. З очевидними і грубими порушеннями норм прямої демократії та масштабними фальсифікаціями.
На відміну від Криму, який блискавично став частиною Росії – її федеральним округом, вторгнення на Донбас переслідувало дві нових цілі: перетворення України в нестабільну державу, що не відбулася – Failed State, з нестійким суверенітетом, шляхом створення в її тілі потужної, постійної функціонуючої «воєнної автономії». З особливим, конфедеративним статусом на тлі пропагандистського і дипломатичного оформлення як цього результату внутрішнього конфлікту, громадянської війни між українцями. Поряд із Сомалі, Афганістаном, Пакистаном, Іраком, Лівією і Сирією. Держав, які не в змозі контролювати свою територію і соціально-етнічні групи, коли стабільність замінюється «хаотичними процесами».
В стратегію розпаду української державності ГШ ЗС РФ, ФСБ і команда «Суркова» ефективно включали «Мінський процес переговорів і угод» між «людьми без повноважень» і лідерами самопроголошених незаконних утворень Л/ДНР. Мета - легітимізація через переговори в «Нормандському форматі» і включення Мінських угод в резолюцію РБ ООН. Ще одна ефектна спецоперація Москви. Таким чином, Путіну вдалося досягнути трьох найбільш важливих цілей для воєнно-політичної перемоги над Україною: вийти, без будь-яких втрат, із Будапештського договору, реально викресливши його із пам’яті не тільки країн-гарантів, але й всього цивілізованого світу на чолі із ООН; припинити Женевські переговори високого рівня і вивести США за рамки питання незалежність України і відтворення її територіальної цілісності на неминучій, у цьому форматі, новій глобальній конференції, (тобто реальним мирним шляхом і з міжнародними гарантіями), та зробити відповідальною за виконання Мінських угод в односторонньому порядку Україну, зобов’язуючи її, спільно із Заходом, юридично і політично оформити принизливу капітуляцію у війні із Росією в Конституції та шляхом надання «Особливого статусу» захопленим територіям Донбасу через «місцеві демократичні вибори».
Попри важкі Західні санкції Москва досягла більшості із очевидної стратегії перетворення України в державу, що розпадається, яка все більше обтяжується зовнішніми загрозами і внутрішньою нестабільністю.
Для успішного ведення війни проти українців і виправдання своїх дій на міжнародному рівні російські політики і військові вдалися до успішної, надпотужної інформаційної війни і пропагандистського промивання мізків. Як своїм виборцям, так і українцям і всьому світу. Один із найбільш важливих напрямків – переконання, що Крим завжди був історико-ментально частиною Росії і його повернення є таким же возз’єднанням, як НДР і ФРН, а на Донбасі - об’єктивним і непоборним є прагнення місцевого, переважного російського і російськомовного населення, до відокремлення, відособлення від України і існування масового руху за надання цій частині території широкої автономії з особливим статусом – конфедеративної квазідержавності.
Попри все, цей план реалізовується.
Один, із тліючих ще моральних лідерів, правозахисник Семен Глузман прийшов до висновку, що наслідком цього стало створення «якогось шизофренічного гібридного світу, приниженого бідністю більшості і одночасним стрімким збагаченням шоколадних, курячих, газово-нафтових та інших королів».
Сепарашизм.
Нас всіх вміло примусили вважати бойовиків-терористів, звичайних бандитів, російських найманців і військовиків з регулярних ЗС РФ сепаратистами. Тобто, їх порівняли із індепендентами і конгрегаціоналістами, які боролися проти королівського і церковного абсолютизму в Англії; пригнічену колись Франсіско Франко басками, які вже 70 років ведуть боротьбу, маючи широку автономію, за створення Країни Басків; разом із каталонцями, які легітимно отримавши окрему Хартію, де визнані навіть нацією, та до Валенсії, яка також отримала автономію. Поряд з Південним Тіролем, що хоче возз’єднання з Австрією; Фландрією, яка не хоче бути разом із Валлонією, з Шотландією, що вимагає повної незалежності. Із фронтом звільнення кельтського Юри, який більше 30 років вимагає незалежності від Швейцарської конфедерації, з Асоціацією мадярів Воєводини, які вимагають республіканського статусу і виходу із Сербії. Схожі події розвиваються в Трансільванії, де 45% проживаючих угорців вимагають автономії від Румунії. Але, всі ці процеси мають мирний, політичний і легітимно-демократичний характер, не провокуються материнськими державами, не супроводжуються гібридними вторгненнями, агресіями і расистськими вимогами створення спільного для всіх «руського міра». При тому, що на відміну від Криму і Донбасу, де переважно жили і проживають українці, в європейських анклавах держав мешкають самобутні, історично самостійні в мовно-культурному плані народи і меншини.
Не забудемо, що виникнення сепаратизму можливо, як правило, коли існує дискредитація етнічної меншості з боку державної влади і при наявності активної національної політичної еліти, здатної очолити цей рух.
Як в Криму, так і на Донбасі нічого подібного не було і не спостерігається попри неймовірні зусилля Москви. Ніяких політичних партій і рухів із зрозумілими програмами. Вони підмінені бойовиками, танками, «Градами» і «Смершами».
Саме вміле нав’язування українському політичному керівництву теми, не тільки Кремлем, але й чисельними загонами російських агентів впливу в Києві, про «сепаратизм на Сході», як найвищої стадії дезінтеграції, не дозволило вийти із лещат АТО, які перетворили українські Збройні сили в політичних заручників і вивели їх із надважливого статусу учасників бойових дій, війни. Тоді Захід був би приречений не тільки посилити санкційний тиск на воєнного агресора, але й провести воєнну реформу армії, надавши їй сучасне, як мінімум, високоефективне оборонне озброєння. Натомість, відмовив у реальній воєнній допомозі, а США навіть не стали обговорювати можливість воєнного союзу з Україною поза НАТО, підписавши, при цьому, меморандум про військову підтримку військового супротивника Росії – Грузії.
Важливо пам’ятати, що сепаратизм є звичним історичним, часто позитивним в рамках національно-визвольних процесів, явищем. Він існує в 53 основних вогнищах на 8.5% суші. В ньому задіяні 4% населення планети (220 млн.). Людство приймає його як частину своєї історичної еволюції.
Правлячий політичний клас, а втім – і все суспільство, вже традиційно тому іменують бойовиків Сходу сепаратистами. Феномен цієї ситуації в тому, що російська і українська пропагандистські машини діють тут якось дивовижно синхронно. Перша створює ілюзії і образи російськомовних «шахтарів і трактористів», які хочуть автономії від «бандерівців», а друга – вінчує їх сепаратистами, тобто борцями за етнокультурну автономію, незалежність від Києва. При тому, що це не що інше, як нова, сучасна форма колабораціонізму, організованого Москвою, - сепарашизм. Дослідження цього колаборанства, його обговорення, чомусь взагалі не практикується в Україні. Ця тема, як і Будапештського меморандуму, відсутня в порядку денному української влади і ЗМІ. Дежавю? Вона вже була заборонена в радянській історіографії.
Значна частина населення, громадян України, Криму і Донбасу активно, за власною волею чи за примусом, співпрацюють з ворогом-окупантом і в його інтересах на шкоду державі і її народові. Але, не оголошуючи військовий стан, бодай би на Донбасі, не заявляючи офіційно про стан війни з Росією, проводячи вже понад два роки «цивільно-поліцейську» АТО, влада, маніпулюючи свідомістю суспільства і його страхами, не визначає прямо ворога-окупанта, який веде неспровоковану війну з Україною. Тому й у неї немає приводу називати бойовиків колаборантами, а «зелених чоловічків» і бандитів – терористами. Це при тому, що влада якось байдуже ставиться до пропагандистського тиску проросійських ЗМІ і цілої низки журналістів, блогерів, дослідників, які розглядають цвіт української нації, що воював, за незалежність України в час Другої світової війни, як колаборантів. Рухаючись цілком в русі тоталітарної, більшовицької пропаганди свідомості. Свідченням цього є відмова від відповідальності за колабораціонізм при підготовці закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» внести відповідні зміни до ст. ІІІ Кримінального кодексу. «Державна зрада».
У випадку його прийняття у влади могли би виникнути серйозні проблеми.
Тому, зовсім не дивним і несподіваним виглядає «висновок» колишнього Галицького комсомольського лідера, а нині - «штампувальника» демократичних президентів і, за сумісництвом, керівника штабу фракції президента І.Гриніва в інтерв’ю «Главкому» 30 червня цього року (15.00): «У нас немає війни з Російською Федерацією. У нас є учасник конфлікту і російські війська. Словами кидатись не можна… Те що на Сході йде війна, це точно. Бере в ній участь Російська Федерація? Бере. Цей конфлікт треба погасити».
Політик тут б’є словами, як кувалдою, розум і серце українців, 63% з яких (і 25% росіян!) бачать війну Росії проти України, якщо вірити КМІС (лютий 2016 р.). Це сказано перед Варшавським Самітом НАТО, від якого Україна очікує вагомої допомоги проти агресії Росії «із 40 пунктів», коли НАТО рішуче, озброюється по всій лінії східних кордонів з Москвою. Очевидно, це може серйозно вплинути і на процес складного діалогу про продовження санкцій проти Кремля, коли парламенти Франції, італійських провінцій і німецьких земель приймають рішення про «поступове скасування санкцій з Росії». Найбільше, це деморалізує істинних патріотів і українських військовиків, які воюють із російськими спецпризначенцями і гинуть від російської важкої арти вже під десять тисяч вбитими. Це не тільки свідчення байдужості до національного інтересу та державності українського народу, але й моральна, політична, світоглядна капітуляція, перед натиском, силою, агресією Москви. Глузман назвав це «моральною інфляцією – як природний закон деспотизму». Це при тому, що його прямий шеф і «політ технологічний вихованець», виступаючи у вересні 2014 року перед Конгресом США, закликавши Обаму до розширення санкцій проти Росії за її агресію, примо заявив: «Це війна в Україні – війна проти свободи, демократії, європейських цінностей». Дальше, president.gov.ua проінформував гречкосіїв, із вуст президента (14.06.2016р.): «Війна проти нас розгорнута не лише на Сході країни – вона триває на всіх можливих напрямках».
Очевидно, готується фінал Мінсько-Нормандського формату і парламент інформується про підготовку до голосування за «Особливий статус Донбасу» та проведення там місцевих виборів. Жодних гарантій незалежності України, її суверенітету ніхто не дає.
Колабораціоністи завжди були поза законом і переслідувались для відновлення патріотичної єдності та державної цілісності.
Так, після звільнення радянськими військами окупованих територій були проведені масові депортації калмиків, інгушів, чеченців, карабулаків, балкарців, кримських татар, ногайців,турків-месхетинців, понтійських греків по звинуваченню в колабораціонізмі. Перед тим, у 1941 році, ліквідована Автономна республіка німців Поволжя. 367 тисяч німців депортовано в республіку Комі, на Урал і Казахстан. Були депортовані її представники народів, які входили в гітлерівську коаліцію – угорці, болгари, фіни. Майже півмільйона з 1946 по 1949 роки було депортовано у віддалені райони Росії західноукраїнців.
По суті, ще був офіційно признаний геноцид народів і національних меншин у повоєнному СРСР. Як стратегія створення єдиного радянського монокультурного, єдинодержавного народу. Окрім того, це була помста Сталіна за співпрацю з німцями, або одну підозру про таку можливість, тим народам, які були насильно окуповані гітлерівською Німеччиною. Депортації відбувались на основі політичних, в основному таємних рішень Сталіна і його керівних органів.
Подібні процеси намагались прикрити юстицією і «народними судами». І в повоєнній Європі.
У Франції переслідування за колабораціонізм зазнали сотні тисяч французів. Жорстка «чистка» була проведена серед трьохсот тисяч осіб за співпрацю з фашистами, винесено 50 тисяч обвинувальних вироків. Півтори тисячі осіб засудили до смертної кари. Розстріляли відомого європолітика, який погодився стати прем’єр-міністром режиму Виші. Процес тривав усього п’ять днів і завершився у внутрішньому дворику в’язниці містечка Френ. 6 лютого 1946 року в форті де Мантруш під Парижем був розстріляний всесвітньо відомий журналіст, поет, драматург, прозаїк, критик Робер Бразільяк. Це він виправдав нацизм фразою: «Фашизм – необхідне зло віку». Після того, як арештували за законом про колективну відповідальність, його маму, він добровільно здався і розкаявся. Не допомогло. Як і заступництво відомих митців Франції. Французи не хотіли прощати навіть «інтелектуальний колабораціонізм» і діяли вкрай жорстко і жорстоко. Як і економічний. Олігарх Луі Рено був засуджений і помер у в’язниці за співпрацю з нацистами, а всі його підприємства націоналізували. Французи переслідували навіть за «поперечний колабораціонізм» - повій, і не тільки. Жінок, які спали з німцями. Вслід за відомим італійським антропологом Чезаре Ламброзо, який вивів формулу превентивної боротьби із злочинцями: «Достатньо заміряти, зважити, аби повісити», французи для подруг нацистів придумали більш радикальну для їх покарання: поголити, вигнати і вбити. 20 тисяч француженок за інтим з окупантами були наголо поголені, вигнані з Парижа та інших міст, або втекли. Ті, хто наважився залишитись, стали об’єктами самосудів, внаслідок чого загинуло не менше 9-10 тисяч нещасних жінок.
В Чехії, де існував колабораціоністський «Протекторат Богемії і Моравії», було депортовано трьохмільйонну судетонімецьку меншину. Тут теж був, як і Сталіним, застосований принцип колективної відповідальності. Президент Едвард Бенеш 19 червня 1945 року видав «Великий декрет відплати». Ним створив народні суди, які вирішували долю колабораціоністів. Це той самий президент, який підписав у столиці Баварії акт капітуляції Чехословаччини, після чого вона припинила своє існування. Зраджений Францією і Великою Британією в Мюнхені заради «умиротворення» Гітлера і «збереження миру», він зрікся влади і втік до Америки, залишивши натомість суверенній державі пронімецький «Протекторат Чехії і Моравії», віддавши Судетську область Німеччині, а південь Словаччини та Закарпаття – Угорщині. Залишився переконаним, що діяв правильно, відібравши право в Чехословацького народу на супротив окупації: «Гадаю, що моя поведінка в Мюнхені була найвизначнішим вчинком мого життя. Мюнхен – найстрашніший бій, який я коли-небудь відбув. Заявляю з усією відповідальністю, що я переміг сам себе і пожертвував собою не лише заради чехословацького народу, а й для Європи». Його історичні адвокати мають лише два сумнівних аргументи: у Бенеша не було вибору, бо всі його зрадили, включаючи й СРСР, а чехи найменше в Європі постраждали від жахів війни. Проте, якби інші народи і їхні лідери не боролись, то, не виключено, що нацизм і комунізм нині правили би світом.
Бенеша 19 червня 1945 року знову обрали президентом новообрані Установчі національні збори. Він змушений був покласти відповідальність на колабораціоністів, яких він зрадив своєю капітуляцією і відмовою від воєнної оборони. Були депортовані всі судетські німці. «Марш смерті з Брно», коли всі німці були вигнані на австрійський кордон, масові вбивства їх військовими і озброєним цивільним населенням привело до загибелі 30 тисяч осіб. Народні суди винесли 713 смертних вироків, а 741колаборанта засудили до довічного ув’язнення.
Та Бенеш знову зрадив. Коли його запросили на Паризьку конференцію по плану Маршала, який підтримували навіть комуністи на чолі із своїм прем’єр-міністром Готвальдом, він, під тиском Сталіна, вговорив чеську делегацію відкликати свою згоду. Інсульт прискорив злам президента Бенеша і чергову смерть демократичної Чехословаччини і перетворення її в комуністичну диктатуру. Після провального путчу 1948 року Едгард Бенеш знову зрікається влади, а міністр закордонних справ, якого він намагався зробити своїм наступником, викинувся із вікна службового кабінету. Він так і не зрозумів, що обраний народом лідер має боронити його національні інтереси і суверенітет держави до кінця. Навіть ціною свого життя. Він залишався тільки слабким гравцем, покладаючись на дипломатію мирних переговорів із зовнішніми ворогами та сильнішими гравцями. Помираючи у 1948 році, він це визнав: «Моєю найбільшою помилкою було те, що я до останньої хвилини відкидав ймовірність, що Сталін мене цинічно і холоднокровно дурив. Усі його запевняння були умисним і свідомим обманом».
Так діє і Владімір Путін в гібридній війні з Україною. Використовуючи колабораціоністів в Україні, він провів блискучу воєнно-політичну операцію по анексії Криму і створенню на Донбасі двох воєнних квазідержавних утворень ДНР і ЛНР. При цьому Росія боячись непередбачуваної жорсткої реакції Заходу, не проводила великі військові операції власними збройними силами. Стратегія полягала саме в тому, аби гібридними методами – воєнними із перевдягнутими «зеленими чоловічками», найманцями «приватної армії», великою кількістю «відпускників» без розпізнавальних знаків в штурмових загонах і диверсійно-розвідувальних групах, політичними – переконання світу, ООН, ОБСЄ, що в Україні відбувається внутрішній громадянський конфлікт, перекласти всю відповідальність за війну на Сході виключно на Київ. Використовуючи колабораціоністів у владі, велику кількість розгалуженої мережі своєї агентури в ЗСУ, спецслужбах, фінансах, економіці і політичній системі влади, вона добилася конклюдентної відмови президента Порошенка від гарантій територіальної недоторканості Будапештського меморандуму та від Женевських прямих багатосторонніх переговорів на вищому рівні між США, ЄС, Україною і Російською Федерацією. Як і під час Мюнхенської зради Чехословаччини, так і України головну роль зіграв Париж.
Президент Франції виступив посередником таємних переговорів між Владіміром Путіним і Петром Порошенком в Нормандії. Процеси і перспективи проведення Женевських багатосторонніх переговорів під парасолькою США в міжнародну конференцію в РБ ООН були зірвані. Москва нанесла другий важкий гібридний удар по суверенній цілісності України – перевела переговори за ініціативою президента Порошенка в Мінськ: між Україною і колаборантами. Як двосторонні. Гібридні по своїй суті. Бо вони не прямі між двома реально воюючими державами, а також гібридні. З українського боку їх ведуть «люди без повноважень», колишній президент та інші владно-політичні суб’єкти. Для надання їм якогось статусу, а рішенням «Мінська» ваги, значення – в них приймають участь посли України, РФ і ОБСЄ. «Мінськ» народив «Нормандську четвірку», в якій Чемберлена, найбільшого ініціатора Мюнхенської угоди, замінили канцлер Німеччини Ангеліна Меркель. Разом із президентами Франції, Росії і України, вони, час від часу, поза статутом ООН і нормами міжнародного права, підтримують легітимність «мінського процесу». Завдяки їх зусиллям колаборанти стали суб’єктами міжнародного права, а самі переговори підтримані резолюцією РБ ООН. Перш за все, завдяки агресивній дипломатії Кремля.
На літо 2016 року, через два роки воєнної агресії проти України, Росія добилася перемоги на першому етапі гібридної війни. При цьому, використавши слабкість, відірваність від національного інтересу, маргінальність, олігархічну природу української влади. Реально воюючи, вона перетворила себе Мінськими угодами в країну – над сутичкою, посередника у громадянській війні, яку веде Київ проти повсталих «шахтарів і трактористів». Нездатність постмайданного режиму політолігархії боронити країну, дискредитувало армію, яка перебуває в деморалізованому стані, отримуючи одну поразку за іншою. Збройні сили опинилися в заручниках політиків, які продовжують, вже поспіль два роки, втратну і абсолютно неефективну воєнному сценарію події на Донбасі – цивільну поліцейську антитерористичну операцію. По суті, Збройні сили відмовились від будь-яких активних оборонних і наступальних операцій, зайнявши пасивну і надзвичайно втратну людськими жертвами оборону, даючи час політиками знайти прийнятну форму капітуляції. Вашингтон образився за виведення його із прямого зіткнення з РФ в Женеві, відмовив Україні визнати її воєнним союзником поза НАТО та надати їй сучасну летальну оборонну зброю чи ресурси для її закупівлі на світових ринках, заборонивши, навіть, країнам, яким він її постачає-передає, передавати її Україні. ЄС категорично відмовився також надавати будь-яку військову допомогу, а Штайнмайєр навіть засудив Польсько-Українсько-балтійські навчання «Анаконда». Причиною стала та ж згубна доктрина Європи, яка породила «Мюнхенський зговір» - вмировторення агресора. Вона нав’язана українському народові, Заходу президентом Порошенком, який демонстративно відмовився від протидії колабораціоністам воєнним шляхом, втративши на Донбасі не тільки десяток тисяч життів, але й віддавши Росії його потужні індустріально-енергетичні ресурси.
Другий етап війни з Україною Росія має всі шанси виграти – поступове пом’якшення, скасування міжнародних санкцій спочатку ЄС, де вже панує великий скепсис щодо їх продовження, а потім і США, які й при них обходять їх, закуповуючи в Росії ракетні двигуни. Але міжнародні санкції є основою «мирного плану Порошенка». Закликаючи до їх введення і посилення, він і «примушує» Владіміра Путіна до миру. Тобто капітулювати. Росія спиною не ходить. Тому, або, після скасування частини санкцій, що засвідчить тренд на перспективу їх повної відміни, Україні таки прийдеться переходити до активних воєнних операцій або підписувати капітуляцію, внісши зміни в Конституції по «децентралізації» Донбасу. Їх результатом стане створення там двох воєнних автономій із конфедеративними правами. Це запустить механізми розпаду єдиної унітарної української республіки. Інші регіони, використовуючи вже реальний сепаратизм, висунуть вимоги по наданню їм реальних прав конфедеративних суб’єктів, відкликавши з фронту свої добробати. Оскільки Мінський процес і його «угоди» не дають і не можуть дати жодних гарантій на правове вирішення питань анексії Криму, взаємовідносин Києва і нових квазідержавних утворень, то питання гібридної ліквідації держави українців й стане наступним, третім етапом гібридної війни Москви проти України і Європи, заборонивши її право розширення і скасувавши повоєнні кордони та встановивши нові.
Велика небезпека криється в заохочуванні, в тому числі, й українським суспільством, яке народилось в умовах нових глобальних цивілізаційних зрухів, колаборантів, як в Криму, на Сході, так і в Києві. В Норвегії, де після другої війни чисельність населення була 3 мільйони осіб за колабораціонізм до відповідальності були притягнуті 55 тисяч членів партії колаборантів «Національне єднання» і ще 40 тисяч зрадників, які служили, співпрацювали з німцями.
Сепаратизм для європейців є поняттям революційним, а тому й благородним, яке свідчить про національно-визвольні змагання. Тому й Європарламенти не визнали українських колаборантів терористами. Сепаратистами можна назвати гетьмана Мазепу, вояків ОУН-УПА, які боролись за незалежність етносу, народу, відмінного від московської митрополії. Жителі Криму, Донецької і Луганської областей по своєму етнокультурному складу нічим не відрізняються від жителів Одеської, Харківської, миколаївської, Херсонської та інших областей У,країни. Вони жертви спецоперації і провокацій воєнно-політичної машини Москви. Більшість з них співпрацюють із реальними окупантами. Які маскуються під гуманітарні місії і відпускників, перетворившись на терористів, бойовиків і бандитів, вбиваючи представників законної влади України і цивільне мирне населення.
Попри високу лояльність західної дипломатії до Росії щодо її анексії України, їй так і не вдалося пояснити ідеологію «повстання на Донбасі» та право його населення на самовизначення. Спроби псевдореферендумом в Криму продемонструвати вибір місцевого населення по приєднанню до РФ, виглядав тільки грубим виправданням саме воєнної анексії території України. Тому, російські пропагандисти жодного разу не згадали про іредентизм – прагнення населення окремої території з іншим етнічним складом, аніж титульна нація, приєднатись до сусідньої держави, яку вважає своєю Батьківщиною. Як судетські німці, яких все одно визнали колабораціоністами.
В СРСР ніколи не називали сепаратистами жителів так званої «Лікотської республіки», утвореної у 1941 році після відступу радянських військ на території нинішньої Брянської, Курської та Орловської областей, більшої Бельгії. З кордонами, виборним самоврядуванням, урядом, главою держави Б. Камінським, міліцію і власні збройні сили – «Россійскую освободітельную народную армію» (РОНА), у 20 тисяч військовиків, з артилерією і танками. Сталін з ними жорстоко розправився, як із зрадниками, колаборантами. Йому й в голову не прийшло назвати їх борцями за незалежність своїх територій. Тобто сепаратистами.