З моменту призначення Володимира Гройсмана на посаду Прем’єр-міністра України і до його заяви про загрозу введення надзвичайного стану в енергетиці минуло 305 днів. Де-факто, всі ці 305 днів уряд мав займатися пошуком альтернативних джерел для забезпечення української енергетики необхідним паливом, будь то вугілля, нафта, газ чи навіть криптоніт! Натомість 13 лютого українці отримують «валентинку від прем’єра» у вигляді абсолютно безпомічної заяви про те, що без вугілля з окупованих орками територій ну просто ніяк і все. Відповідна заява, для нагнітання ще більшого страху, була підсилена прогнозом прем’єра про віялові відключення електроенергії. Виходить, що попередні 304 дні уряд жив в абсолютній ідилії з «енергетичною пухлиною» на тілі країни і навіть не думав нічого змінювати та шукати джерела заміщення «окупованого» вугілля.
Дев’ять мільйонів тонн вугілля з окупованих територій! В грошовому еквіваленті це явно немала сума, банально влита в економіку терористичних режимів. Невже за період війни ні у кого ні на Банковій, ні на Грушевського не виникло сумнівів у стабільності поставок сировини з такого нестабільного регіону? Чому, наприклад, кошти спрямовані в незрозумілу схему «українська сторона – терористи» не було направлено на розвиток тієї ж альтернативної енергетики? Чому не вкладено кошти в модернізацію та розширення тих же АЕС? Звісно, останній варіант не надто безпечний, але значно безпечніший, ніж сумнозвісна «братська» політика Московії.
Країна з колосальним інтелектуальним потенціалом, потужною матеріальною базою і всіма необхідними природними ресурсами, могла б стати виробником №1 у альтернативній енергетиці усіх типів. Зброю ж робити виходить і виходить досить непогано, то невже б не вийшло робити масово вітрогенератори чи сонячні панелі?
Але ні! Значно «краще і практичніше» з вірністю, якій би позаздрив Хатіко, продовжувати годувати кривавим вугіллям бізнес-імперію Ахметова – гігантську лямблію в тілі української економіки.
В даній ситуації дивує впевненість влади в надійності цього, на перший погляд, явно авантюрного «вуглетрафіку». Нагадую, що стабільний і відносно масовий рух енергоресурсів відбувається саме в тій ділянці країни, де каска і бронежилет досі залишається звичним дресс-кодом.
То який рецепт успіху цього, без жодного сумніву, загадкового симбіозу? Чому дивним чином рівень безпеки транспортованого вугілля виявився значно вищий за рівень безпеки мешканця прифронтової зони чи військовослужбовця, який захищає цей рубіж від посягань монголо-російської орди?
Попри драматизм, з яким українцям оголосили, про можливий початок нового льодовикового періоду в історії України, виходів з кризи більш ніж достатньо.
Єдина і найважливіша засторога: забути навічно про підігравання бізнес-інтересам енергетичних гігантів, як це вже відбувалось з сумнозвісними вишками Бойка, сонячними електростанціями братів Клюєвих, чи цілими енергетичними системами Ахметова.