Нещодавнє інтерв’ю одіозного федералізатора України Віктора Медведчука, в якому він розповідав про розкол в державі; «високоінтелектуальні» заклики сумнозвісного очільника Харківщини Михайла Добкіна, в яких той пропонував відмінити Пакт Молотова-Ріббентропа; заяви патріарха Кирила про розділ нації та революційну ситуацію – все це тільки маленька частка того, чим зараз намагаються заповнити голови звичайних українців, переконавши їх в необхідності розділу держави.
Але якщо для представників окремих політичних кіл зацікавленість в розділі України є цілком вмотивованою, то чого варто очікувати звичайним мешканцям, які прихильно ставляться до такої ідеї, або ж займають нейтральну позицію?
Досвід КНДР. Не намагайтесь повторити це вдома.
Читаючи черговий матеріал про події на Корейському півострові, а точніше в його північній частині, хочеться додавати після кожного абзацу напис-застереження: Не намагайтесь повторити це вдома.
Розділена після Другої світової війни спочатку двома геополітичними гігантами, а потім і власними урядами на дві частини, Корея стала живим унаочненням того, як може змінитись життя одного народу на кожній з цих територій за такий незначний для історії період часу.
Північ, під впливом комуністичних СРСР та КНР, обрала діючу в цих країнах ідеологію, а Південь, який знаходився під контролем західної коаліції, почав розвиватись капіталістичним шляхом.
Який з шляхів був успішнім – питання дискусійне. Можна до безкінечності сперечатися кому і з ким було краще - Пхеньяну з Москвою та Пекіном чи Сеулу з Вашингтоном, але деякі очевидні факти наштовхують нас на такі ж очевидні відповіді.
Не потрібно бути експертом-кореєзнавцем, щоб побачити як розвиваються обидві держави. Адже практично кожен в Україні знайомий з продукцією південнокорейського автопрому, практично кожному траплялась побутова чи комп’ютерна техніка, виготовлена на півдні Корейського півострова. А чого варті поїзди відомого південнокорейського виробника, які так сильно припали до душі українським високопосадовцям, зокрема Борису Колеснікову, під час підготовки до Євро-2012…
Щодо КНДР, то ситуацію в ній важко назвати позитивною. До численних ідеологічних проблем та крайностей, в які ще з початку 50-х любить впадати офіційний Пхеньян, додалась низка економічних проблем. Результатом цього став голод 1996-1999 років, який за даними різних джерел забрав життя від 240 000 до 3 000 000 осіб. Здолати його вдалося тільки в 2000 році і то не без допомоги світової громадськості. Проте, вже на початку 2013 року світові ЗМІ повідомили про новий виток голоду в КНДР: 10 000 загиблих та часті випадки канібалізму. Ось така корейська псевдокомуністична ідеологія у всій її «красі».
Більше того, дослідження показали, що за роки «роздільного проживання» середній зріст жителя Півночі є меншим ніж зріст жителя Півдня на 3-8 сантиметрів. Науковці пов’язують це з постійним дефіцитом калорійної (та й будь-якої) їжі, який відчуває населення КНДР.
Після приходу до влади нового лідера країни Кім Чен Ина ситуація не змінилась, скоріше навпаки – новопризначений очільник нічим не відрізняється від попередніх генерацій керівництва Північної Кореї. І це враховуючи той факт, що молоді роки він тривалий час провів в не якійсь там партійній школі Пхеньяна, а в одній з приватних шкіл Берна (Швейцарія).
Як стверджує відомий російський сходознавець Андрій Леньков, зараз Кім Чен Ин намагається вибудувати в державі режим в дечому схожий на той, який панує у В’єтнамі та Китаї – диктатуру розвитку з елементами ринкової економіки та залишками соціалістичної риторики. Але, судячи з розвитку ситуації, не все йде згідно з планами нового лідера…
Живучи в абсолютно замкнутому середовищі, де нічого навколо не вказує на негаразди, ця людина користується всіма тими благами західної цивілізації, які його партія так нещадно критикує. Кім Чен Ин не відмовляє собі ані в дорогих авто, ані в тридцятиметровій яхті, ані в зустрічах та дружбі з іноземцями – про все значна частина населення КНДР боїться навіть думати, а не те що мріяти. Таким чином партійне керівництво Північної Кореї живе подвійним життям – жорстко критикуючи всі прояви загниваючого західного капіталізму, воно з головою заглиблюється в ці самі блага.
Цілком зрозуміло, що такий подвійний підхід до одного і того ж питання повинен опиратись на якусь міцну основу, інакше кожен збіднілий селянин з північної провінції Чаган також почне мріяти про яхту, авто представницького класу і Деніса Родмана в колі своїх друзів.
Такою основою в КНДР є силовики – різноманітні спецслужби та військові формування, на яких в значній мірі тримається весь режим. Пхеньян намагається забезпечити відповідні категорії людей різними привілеями, які по мірках громадянина КНДР є значними. Так, згідно норм карткової системи зразка 1998 року, на одного працівника спецслужб в Пхеньяні виділялось в день 560 грам рису та 240 грам кукурудзи, тоді як інваліди та люди похилого віку в столиці отримували тільки 180 грам рису та 240 грам кукурудзи відповідно. В провінції практично всі категорії отримували менше рису і більше кукурудзи, але для працівників спецслужб таке співвідношення не змінювалось.
Подібна політика КНДР триває десятиліттями, а тому з точки зору її керівництва виглядає цілком ефективною – доки сотні тисяч громадян країни перебувають далеко за межею бідності та час від часу змушені пухнути з голоду в ім’я Великої Перемоги, очільники партії спокійненько «борються» з капіталізмом, активно інтегруючи себе та свої сім’ї в цю «загниваючу» систему…
Нікому нічого не нагадує така життєва формула керівництва КНДР?
Українські реалії
Зараз прогноз розвитку подій в Україні за північнокорейським або наближеним до нього сценарієм виглядає, м’яко кажучи, нереалістичним. Але варто нагадати, що подібну ситуацію країна вже переживала в ХХ столітті, коли брат-близнюк північнокорейського режиму тричі і, без жодного співчуття, знищував цілі регіони на периферії держави, забезпечуючи безбідне існування головних центрів.
Сьогодні багато прихильників ідеї розподілу країни в своїй риториці нічим не відрізняються від представників ідеологічної пропаганди Пхеньяна. Нещадно критикуючи Європу та Захід, переконуючи звичайних громадян в недосконалості європейських інституцій, вони самі продовжують насолоджуватись європейськими благами.
Часто політики, які піддають найбільш жорсткій критиці Європу і все, що з нею пов’язано, своїми діями демонструють абсолютно протилежне, проводячи відпочинок на європейських курортах, купуючи нерухоме майно в Старому світі, відправляючи своїх дітей на навчання в Європу, катаючись на авто європейських марок, носячи дорогі аксесуари в т.ч. годинники знову ж таки виготовлені в Європі і т.д.…
Ностальгія за радянським порядком з уст таких високопосадовців звучить дещо кумедно, а от заклики про розкол нації насторожують. Адже цілком зрозуміло, що повернути цілу Україну в лоно оновленої версії СРСР буде складно. Інша справа, що фанати реінкарнації СРСР можуть спробувати інтегрувати ту частину держави, населення якої прихильно поставиться до ідеї повернення під вплив Кремля. І саме ця частина населення повинна багато разів подумати і зважити все, перш ніж повторювати долю населення КНДР, яке вже багато років намагається вижити в умовах роздвоєних стандартів світосприйняття.