Катування або тортури – це будь-які дії, що приносять людині сильний біль, фізичні чи психологічні страждання. Їх можуть застосовувати, щоб отримати необхідну інформацію чи зізнання, покарати людину за її дії або дії інших, а також залякати чи примусити робити те, що людина не хоче.
Саме таке визначення наводить Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10.12.1984 року, яку Україна ратифікувала ще у 1987 році.
Безпосереднім об’єктом злочину, тобто тим, на що він спрямований, є здоров’я людини, а додатковим – її свобода, честь та гідність. Часто тортури призводять до каліцтв, пошкоджень внутрішніх органів, психологічних розладів, ментальних зламів жертв катування. Зокрема тому тортури в умовах збройного конфлікту – це воєнний злочин, а систематична практика катувань, що широко поширюється на декілька населених пунктів, є злочином проти людяності.
Розслідувати випадки катувань та доказувати їх непросто. Помічними у цьому можуть стати судово-медичні експертизи (СМЕ). Експерти мають належний ступінь навичок та вмінь, володіють потрібними знаннями та інструментами, щоб встановити, наприклад, каліцтво людини, ураження її електричним струмом, побиття, удушення, імітацію страти чи навіть погрози смертю, а також шкоду, яку було завдано психічному стану людини, яка пережила такі катування.
Чинне законодавство передбачає і судово-психологічну експертизу (СПЕ). За її допомогою експерти можуть визначити психічні риси людини та її емоційний стан. Такі експертизи покликані виокремити ті психологічні особливості, що мають юридичне значення: чи не призвів злочин до тяжких емоційних наслідків, як от нервовий зрив, наприклад. На суді висновки СПЕ також можуть стати доказами фактів катувань, адже тортури призводять до незворотних наслідків у психіці людини.
І медична, і психологічна експертизи мають на меті не просто підтвердити виявлені під час розслідування факти, а опрацювати та дати власну оцінку обставинам. Тобто експерт виконує функцію джерела наукової інформації, що необхідна суду під час аналізу багатогранних індивідуальних особливостей сторін чи свідків.
Провести подібні експертизи можуть за рішенням суду чи органу досудового розслідування, або ж потерпілий чи адвокат можуть самі звернутися до відповідних експертів.
За Кримінальним процесуальним кодексом, судово-медичну експертизу обов’язково призначають, аби встановити причини смерті, тяжкість та характер тілесних ушкоджень, психічного стану підозрюваного, а також щоб визначити вік людини, якщо це неможливо зробити іншим шляхом.
Водночас чинне законодавство не зобов'язує слідчих чи прокурорів призначати обов’язкову СМЕ при розслідуванні злочинів за статтею 127 ККУ (катування) або 438 (порушення законів та звичаїв війни). Ба більше, потерпілі скаржаться, що часом правоохоронці заявляють, що таку експертизу провести неможливо. Таке стається, зокрема, у випадках, коли людина зазнала катувань в окупації та не отримала меддопомогу одразу, а її ушкодження не зафіксували в інший спосіб. Також потерпілі говорять, що вони не знають, коли потрібно проводити таку експертизу та як оцінити, чи справді варто наполягати на її призначенні.
Вважаємо, що це неправильна практика, адже людина під час окупації об’єктивно не може звернутися за медичною допомогою або пройти належне лікування. Зазвичай потерпілі не можуть навіть звернутись за фіксацією ушкоджень, доки перебувають в окупації, оскільки за це їх можуть знову затримати та катувати. Росіяни роблять усе, аби приховати наслідки своїх злочинів, а тому часто відстежують усіх, хто звертається за медичною допомогою зі скаргами на побиття.
Справді, докази тортур щодо цивільних людей та військових складно здобути, адже між фактом катування, отриманими наслідками як для фізичного, так і для психічного здоров'я та можливістю провести судово-медичну експертизу може пройти немало часу.
Водночас доволі часто ворожі військові, ефесбівці та представники окупаційної “поліції” вдаються до таких форм та методів катувань, що судово-медична експертиза і через декілька місяців фіксує відповідні докази. Навіть зовнішній вигляд деяких українських полонених, які повернулися додому, вказує на те, що до них застосовували насильство.
У таких випадках спеціалісти усе ж можуть встановити факти побиття чи тортур, заподіяне каліцтво, перенесений сильний фізичний біль чи моральні страждання. Подібні докази можуть бути достатньо інформативними, аби правоохоронці за ними могли визначити прояви катувань, мордувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження.
Саме тому люди, які пережили тортури у полоні, в незаконних місцях утримання, яких били під час так званих “обшуків” чи “фільтрацій”, мають домагатися у слідчих, щоб ті видали постанову про проведення СМЕ. До такої постанови правоохоронці мають додати питання, через які експерт зможе описати повну картину того, що сталось та які наслідки для фізичного та психічного здоров'я потерпілого відбулись. Скаргу чи клопотання щодо СМЕ можна направити також до прокурора, слідчого чи судді.
Загалом, наявність чи відсутність СМЕ не впливає «на позитивний вирок», адже такий доказ не має наперед встановленої сили. Однак, на наше переконання, проведення судово-медичної чи психологічної експертизи має важливе значення для правильного та повного розгляду справи, а також винесення справедливого вироку у справах про катування та жорстоке поводження. Крім того, такі експертизи допомагають враховувати усі епізоди застосування насильства проти військовополоненого чи цивільного заручника. Це, своєю чергою, дозволить скласти повну картину злочинів, що скоюють окупанти як на полі бою, так і в окупованих українських містах та селах.
Треба брати до уваги і те, що попри пріоритетність таких розслідувань, викликом для України залишається спроможність національної правоохоронної та судової систем розслідувати та притягати до відповідальності за найтяжчі злочини, вчинені під час збройного конфлікту. Цьому виною і перевантаженість системи розслідуваннями інших загальнокримінальних злочинів, і брак ресурсів, і той факт, що внаслідок окупації частини українських міст роботу правоохоронних та судових органів спочатку було заблоковано, а потім треба було докладати значних зусиль для перенесення роботи на вільну територію. До того ж правоохоронна система не позбавилась багатьох бюрократичних вимог, які суттєво гальмують роботу.
Підвищити ефективність розслідувань злочинів катування, скоєних в ході конфлікту, може, зокрема, гармонізація норм міжнародного права з національним законодавством.
Одним з базових у цій царині документів є Стамбульський протокол – набір міжнародних керівних принципів для тих, хто досліджує чи розслідує тортури. Однак в Україні він впроваджений у практику розслідування злочинів катування та пов'язаних з такими злочинами лише частково.
Стамбульський протокол окреслює міжнародні правові моделі та встановлює конкретні вказівки щодо того, як документувати та проводити ефективні юридичні та медичні розслідування заяв про катування та жорстоке поводження.
У документі, зокрема, ретельно прописані етичні стандарти для фахівців, які залучені до документування, розслідування, проведення експертиз у справах постраждалих від тортур та жорстокого поводження. Протокол містить розділи для юристів та медичних працівників, зокрема, для терапевтів, фахівців ментального здоров’я та судових експертів. Окремо документ звертає увагу на етичні засади проведення клінічної експертизи, адже ця процедура може бути болісною і ретравмуючою для постраждалої людини.
Іншим викликом є брак людей. Навіть до повномасштабного вторгнення існував дефіцит в експертах, і СМЕ у загальній кримінальній справі могла тривати місяцями, а у складних випадках – і роками. Повномасштабне вторгнення додало тисячі справ щодо злочинів російської армії проти мирного населення, які потрібно належно та ефективно розслідувати, тому ситуація з експертизами стала ще складнішою.
Вихід зі складного положення може знайти у міжнародних організацій (International comission for missing persons, Phisicians for human rights), які готові запропонувати свою експертну допомогу та підтримку, а також закупівлю дорогих компонентів для проведення експертиз.
Однак не кожен складений іноземними експертами документ можна використати як джерело доказів на суді. Згідно з національним процесуальним законодавством, навіть якщо закордонний індивідуальний експерт або група експертів з міжнародної чи іноземної організації мають і фінансові, і технічні можливості для проведення таких експертиз, їхні висновки не матимуть такої самої юридичної сили, як висновки українських експертів, які або працюють у державних експертних установах, або пройшли певну сертифікацію та отримали ліцензію від МОЗ України.
Тому, зокрема, українська влада має укласти з іноземними організаціями договір про співпрацю, та за необхідності – внести зміни до порядку визнання даних, отриманих від такої експертизи, джерелом доказів у кримінальному провадженні.
Певні кроки у цьому напрямку зроблені – укладено низку меморандумів про співпрацю з окремими міністерствами та правоохоронними органами – тож сподіваємось на швидкі позитивні зміни. Адже попри те, що активні бойові дії ще тривають, високопріоритетним є завдання задокументувати та розслідувати кожен злочин росіян та їх проксі, і зробити це на максимально високому та якісному рівні, для того, аби всі винні понесли покарання. Неважливо, скільки часу з моменту злочину пройде.
Водночас, без належно оформлених та збережених доказів, зокрема, і про фізичні та психічні наслідки катувань для великої кількості українців – як військовослужбовців, так і цивільних – буде дуже складно будувати юридичні справи як в національних судах, так і в Міжнародному кримінальному суді та інших міжнародних механізмах.
Тому і треба направити фокус уваги саме на цей аспект і якнайшвидше розв'язати питання з обов'язковим проведенням СМЕ у кожному кримінальному провадженні, де фігурує нанесення фізичних ушкоджень або інші форми катувань та жорстокого поводження як до військовополонених, так і до цивільних, в умовах збройного конфлікту.
Співавтор: Наталія Охотнікова, радниця з прав людини Центру прав людини ZMINA