Разом з тим, глобальний світ надто неоднорідний, надзвичайно контрастний в економічному, політичному, соціальному і культурному аспектах. Ця обставина поки що не дозволяє вирішувати існуючі проблеми глобально, з докладанням спільних зусиль різних країн і народів. Навпаки, діючі урядові і міждержавні інституції проявляють все більшу безпорадність і неспроможність ефективно вирішувати нові проблеми. Відтак зростає нестабільність і невизначеність, світ все більше перетворюється в осередок хаосу. На цьому фоні національні уряди під електоральним тиском вбачають у протекціоністській політиці своєрідний рятівний круг. Національним лідерам і партіям здається, що сухий прагматизм, відстоювання виключно своїх національних інтересів будь-якою ціною є кращим варіантом, аніж подальша економічна і політична інтеграція, котра, на їх переконання, потребує невиправдано багато зусиль та ресурсів для «спільного». Саме така аргументація уможливила Brexit, нідерландський референдум, обрання Дональда Трампа президентом США, саме вона надихає євроскептичний рух і непримиренний популізм в Європі та за її межами.
Якими б важкими не були наслідки розгортання вказаних тенденцій, це не більше, ніж найпростіша і найочікуваніша реакція на проблеми – відстоювати своє, хай там що в цілому світі. Можливо, політика багатьох національних лідерів, орієнтована на прагматизм і національний егоїзм, здатна принести їх суспільствам незначні переваги в короткій часовій перспективі. Але ця політика безперспективна для майбутнього в принципі, оскільки суперечить історичному закону глобалізації. Досвід багатьох століть показує, що інтеграція політичних, соціальних та економічних систем – об’єктивний процес, альтернативою якому є хіба що нескінченні війни. Просто на цьому етапі людство виявилося не готовим прийняти складні інтеграційні виклики, що й спричинило відкат до національного і регіонального ізоляціонізму.
Якщо під тиском багатьох обставин, скажімо, не спрацював такий амбітний інтеграційний проект, як Європейський Союз, це не означає, що потрібно повертатися до устрою, де кожен сам за себе. Це означає, що необхідно винайти досконаліші інституції і докласти в рази більше зусиль, аби вони таки спрацювали. Іншими словами, проблеми інтеграції вимагають ще більшої інтеграції, а не дезінтеграції. Трампи, Путіни, Ле Пени, Ципраси і їм подібні – не більше, ніж дитяча реакція суспільств на дуже дорослі проблеми. Їх епоха мине ще швидше, ніж почалася. Питання тільки в тому, з якими наслідками.