З формально-юридичного боку, з точки зору міжнародного права досягнуті у Мінську угоди взагалі абсурдні. У Кремлі постійно наголошують, що не можуть виконувати домовленості, оскільки Росія не є стороною конфлікту на Донбасі. Україна, по суті, також не зобов’язана їх імплементувати, так як документ не ратифікований Верховною Радою, а відтак не має юридичної сили. Ватажки бойовиків ДНР/ЛНР взагалі не були суб’єктом переговорів у білоруській столиці.Щоб переконатися у наявності простору для маневру, який породжують формулювання Мінську-2, доречно звернутися до кількох проблемних пасажів угоди. Так, в тексті зазначено, що відразу після припинення вогню мають розпочатися перемовини з приводу модальностей проведення виборів на Донбасі згідно з нормами українського законодавства.
Вивід іноземних збройних формувань та відновлення Україною контролю над кордоном хронологічно слідують після проведення виборів. На такому порядку і наполягають бойовики та Кремль. Зі свого боку, представники України справедливо відзначають, що критерії будь-якого виборчого законодавства (України чи ОБСЄ) не допускають проведення виборів за присутності іноземних військ на відповідній території, тому спочатку слід вивести іноземців і перекрити кордон, а вже потім займатися виборчим процесом. По-різному тлумачиться і питання конституційної реформи в Україні. Москва вимагає, щоб українська влада внесла зміни до Основного Закону, погодивши їх з представниками ЛНР/ДНР. Це узгодження, на думку росіян, повинне здійснюватися в ході прямого діалогу між Києвом і Донецьком, хоча в Мінських угодах мова йде лише про трьохсторонню контактну групу. Тим не менше, лідери бойовиків вже кілька разів надсилали до Верховної Ради свій варіант нової української Конституції. З-поміж іншої фантастики, там є і пункт про набуття Україною позаблокового статусу. Безумовно, для Києва подібні кроки є неприпустимими. І так в усьому.
Таким чином, марно нарікати на тому, що положення угоди не виконуються. Вони не можуть виконуватися в принципі, допоки зберігаються чинні диспозиції сторін. Ставитися до Мінських угод як до типового міжнародного акту не варто, адже це кон’юнктурна політична домовленість. Мінськ-2 був формалізацією геополітичного пату, в якому опинилися всі безпосередні і опосередковані сторони конфлікту, він з самого початку був спрямований не на те, щоб його втілити в життя, а для того, щоб виторгувати час для здобуття інших, вигідніших позицій. Стратегія Мінську – це глобальне відтягування часу, і допоки зберігатиметься статус-кво, реалізувати положення угоди буде неможливо.
Але відмовитися від мінського формату не можна не тому, що він нереальний, а тому, що останній відображає об’єктивний стан речей. Перефразовуючи відомі слова, можна сказати, що Мінські домовленості – найгірший план, але кращого поки не придумали.