Хоча важливість економічних міркувань для поведінки Німеччини не можна недооцінювати, існування російського лобі залишається не більш ніж гіпотетичним. Якісь канали, звичайно, є, але ще менш обґрунтовано можна судити про далекосяжність такого неформального впливу.
Натомість українські коментатори часто-густо не звертають увагу на дуже важливі внутрішньополітичні фактори.
Поразка німецьких християн-демократів на недільних регіональних виборах стала гірким уроком для партії та її лідера Анґели Меркель. Але кризова ситуація давалася взнаки протягом цілої весни, ще під час попередніх кампаній у низці земель. Лихоманить і партнерів Меркель по коаліції – вільних демократів. Станом на сьогодні можливими виглядають дочасні федеральні вибори. У кожному разі, наступна парламентська кампанія може стати останньою для нинішньої канцлерки.
Звичайно, Меркель – не прем’єр-міністр України, їй нічого боятися тюрми за помилки під час кризи. Але про бажання переобратися вона заявляла ще торік. Що запропонувати виборцеві в нинішніх умовах – незрозуміло. Врешті, французька частина тандему «Меркозі», що ще недавно диктував свою волю Європі, уже відпала. Тепер або з’явиться тандем «Мерколланд», або віжки, якими колишня вчена-фізик з більшим чи меншим успіхом дотепер правувала Європою, остаточно вислизнуть з її рук.
Через це, розглядаючи ситуацію навколо Тимошенко і «бойкотом» Євро-2012, не можна випускати з уваги виборчу боротьбу в Німеччині. Слово «бойкот» я не випадково взяв у лапки. Мені здається, це один із симулякрів, з яких складається сучасна політика.
Адже недаремно ліва берлінська газета TAZ пише про те, що «триматись осторонь – це ще не бойкот». Поки що жодна збірна не відмовилася від участі в чемпіонаті. Йдеться лише про рішення окремих політиків, присутність яких на чемпіонаті – другорядна, а відмова – не завжди категорична.
Натомість кількох заяв, ословлених відмов чи безмовних жестів вистачило, щоб у медіа-дискурсі і громадській свідомості сформувалося уявлення про «бойкот Євро», яке за видимою жорсткістю приховує брак справжньої, систематичної позиції європейських політиків щодо України та її політичного режиму. Їхнє нинішнє ставлення - сформоване ad-hoc, винятково в контексті особи Тимошенко і, до того ж, під впливом внутрішньонімецьких завдань.
Тому показово, що, пишучи про «парад бойкотів», ліва німецька преса розкритикувала його і пропонувала між іншим заохотити Київ до демократизації, навпаки, через надання перспективи членства в ЄС. Поміркований Spiegel у передостанньому числі надрукував 4 чи 5 статей про Україну (крім поневірянь Тимошенко, ішлося про рух «Фемен», а також про шлях Януковича до влади в іншій статті під промовистою назвою «Боксер із Донецька»). Серед решти тем, журналісти дослідили й німецький пасьянс навколо ув’язненого українського екс-прем’єра.
На їхню думку, йдеться про банальне бажання сподобатися виборцям. Принаймні, так виглядає випадок Анґели Меркель та її однопартійців. Президент ФРН Йоахім Ґаук взагалі не політик у сутому сенсі слова, і через специфіку німецького інституту президентства не зацікавлений у заграванні з виборцями. Гадаю, для пастора-євангеліста з НДР, який стояв на обліку в «Штазі» і пізніше очолював відомство, що оприлюднювало особові справи з архіву східнонімецької спецслужби, головною мотивацією прилюдно відшмагати Януковича таки була мораль.
Це принциповий чоловік гарту наших дисидентів, який не хоче стояти поряд із тими, чия практика надто нагадує знайомі йому з власного досвіду садистські прийоми. Німецькі журналісти з’ясували, що Ґаук від самого вступу на посаду не дуже хотів їхати на саміт до Криму. Проте його радники пропонували використати візит як фактор тиску на українську владу. З ескалацією міжнародного конфлікту навколо Тимошенко залишився тільки другий варіант – перетворити індивідуальний бойкот у зрив саміту. Цей план і був ефективно реалізований під оплески німецької преси.
Саме захоплена реакція ЗМІ на принциповість Ґаука змусила Меркель активно включитися в гру «бойкот Євро». Spiegel нагадує, що на початку свого перебування на посаді вона дозволяла собі приймати Далай-Ламу і відкрито критикувати Путіна на спільній прес-конференції, бо це давало їй змогу протиставити себе колегам по широкій коаліції – соціал-демократам, чиї позиції в міжнародній політиці були компромісніші.
За часів «чорно-жовтої коаліції», коли протиставляти себе міністрові закордонних справ потреби не було (через те, що Ґвідо Вестервелле не має канцлерських амбіцій), права людини одразу відійшли на другий план порівняно з економічною прагматикою. Критику на предмет демократичності Меркель тепер дозволяла собі хіба що на адресу Лукашенка, з яким і так контакти були мізерні.
Під час державного візиту до Китаю риторика про права людини вже не звучала; натомість президента авторитарного Туркменістану в Берліні з офіційними візитами приймали двічі. Вкрай недемократичній Саудівській Аравії продали велику партію танків без жодних докорів сумління, а про газовий роман з Росією розповість перший-ліпший український школяр.
Проте нарешті в Меркель з’явився шанс позиціонувати себе як борця за права людини без жодного ризику для економіки. Нехай представники української влади скільки хочуть погрожують економічними наслідками: німецький експорт до України не сягає й 10% експорту до Китаю. Натомість можна дешево й сердито, коштом кволого Києва, зробити собі добру пресу перед виборами: вчинок Ґаука виявив, що саме цінують німецькі журналісти і, ймовірно, виборці. Доти цінність такого кроку була неясна, тож і позиція щодо Тимошенко була спокійніша.
Є в цьому й дещо приємне для нас. Імітуючи висунення до України претензій, європейські політики – хоч би якими були їхні мотиви – ставлять нас на один рівень із собою, часто мимоволі. На недільних виборах це не дуже допомогло партії Меркель. Проте на них домінували регіональні проблеми. Тому, ймовірно, розігрування української карти триватиме далі. Останні події показали, що права людини – важлива складова уявленого порядку денного в Європі, тому і намагаються європейські політики робити на них собі пі-ар. Місцева преса справді чутлива до порушень прав людини, а з нею – серйозно ставиться до цієї тематики і європейський виборець.
Тому я вірю у щирість капітана німецької збірної Філіпа Лама, який, обурюючись побиттям Тимошенко, зізнався, що «ґуґлив про Україну». Коли йдеться про Меркель, її логіку слід контекстуалізувати в політичних реаліях. Як політик, вона не менший майстер імітації, ніж порадники українського президента. Але й про «руку Москви» краще не спекулювати без серйозних підстав: там своїх рук вистачає. Стежте за ними.