Світлана Яковлєва: "Мені, жінці з інвалідністю, пропонують роботу 40 разів на місяць"

Люди з інвалідністю – одна з найбільш дискримінованих категорій населення в Україні. Підхід, через який їх сприймають: або через жалість, або через героїзацію. Але як сприймають самі себе такі люди, мало хто замислюється. Здається, ніби суспільство краще знає про їхні потреби та самосприйняття. Правозахисна організація «Права людини» поспілкувалася зі Світланою Яковлєвою, яка, незважаючи на інвалідність ІІ групи, маючи діагноз ДЦП, який отримала внаслідок родової травми, успішно подолала всі перепони на шляху до працевлаштування. Вона є взірцем того, що професійні якості та сама людина завжди першочергове, аніж будь-які діагнози.

Фото: надане Світланою Яковлєвою

– Розкажіть про себе. Де працюєте, де навчалися?

– Я живу та працюю в Харкові. Це ізраїльська IT-компанія Uteam, яка має своє представництво у моєму місті. За першою вищою освітою я економіст-бухгалтер. Також я закінчила Комп’ютерну академію за спеціальністю «розробник-програміст». Всі інші кваліфікаційні рівні та знання отримувала через мережу інтернет – це самонавчання, яке і визначило можливості при подальшому працевлаштуванні.

– Світлано, а ви володієте тільки українською та російською мовами, чи знаєте ще якісь мови?

–Так, окрім української та російської мов, я маю досить високий рівень знання англійської мови. Використовую її у своїй роботі. У ній без знання англійської просто не вдасться працювати з закордонними замовниками. Тому вона мені дуже допомагає.

– А як ви обрали свою професію?

– Насправді, коли я тільки закінчила інститут, то шукала роботу за спеціальністю. Але через мою інвалідність мене ніде не хотіли брати. Були постійні відмови, були навіть образи, дуже неприємні речі. А потім я познайомилася з хлопцем, ми почали зустрічатися, а він як раз був айтішником. Саме він розповів мені про цю сферу. У нього не було мети мотивувати мене змінити напрямок роботи. Він просто розповідав про себе і про те, чим займається. Це був саме 2005 рік, коли в Україні сфера IT тільки починала з’являтися, як бізнесовий напрямок. В газеті я побачила об’яву про те, що компанія зі Львова в Харкові відкриває офіс. Пішла на співбесіду без всякої надії, що мене візьмуть. Але мені пощастило, я так до цього відношусь. Мене взяли. Як виявилося, в такій просунутій сфері люди абсолютно вільні від упереджень, і будь-які фізичні недоліки ніяк не впливають на сприйняття людини. Головне – це кваліфікація. Тоді я тільки поступила в Комп’ютерну академію, вчилась лише півроку, і вважаю, що вміла не дуже багато. Та оскільки в Харкові на той час таких компаній було дуже мало, а спеціалістів ще менше, мій роботодавець ризикнув та взяв мене без належної кваліфікації. Це мій приклад того, що особисте прагнення має велику перевагу при працевлаштуванні.

– Скажіть, будь-ласка, повертаючись до відмов по інвалідності, вам це прямо казали, без вуалі, так би мовити?

– Так, мені прямо казали про це. Є у мене такий яскравий випадок, коли я влаштувалася на роботу в компанію, яка пропонує послуги кабельного телебачення.Так трапилося, що мене взяли на роботу без відома директора. Коли він повернувся з відрядження, я вже два дні як працювала. Він побачив мене та передав через співробітників, що не бажає бачити таку людину в офісі. І другий випадок, коли я прийшла влаштовуватися на посаду бухгалтера. Це була дуже маленька фірма, в якій працювало буквально декілька працівників. Коли мене побачив директор, то буквально з порога сказав: «Як я буду показувати вас своїм клієнтам?». Якось так. За спеціальністю я, звичайно, працювала, але в бюджетній установі. Це була лікарня, якій потрібно було закрити вакансію по квоті. Відпрацювала там два роки, коли закінчувала інститут.

– Світлано, дайте оцінку від 0 до 10, наскільки складно було працевлаштуватися?

– В даній сфері я працюю 15 років, і працевлаштуватися в той час було взагалі не складно. Крім того, зараз ситуація повернулася в зворотному напрямку. Вже мені пишуть рекрутери, мені поступає на тиждень близько 10 пропозицій– з Києва, з Харкова. Щодо складнощів, з якими я тут стикнулася, скажу, що вони ніяк не пов’язані з інвалідністю і відношенням до неї колективу та замовників. Вони пов’язані з менталітетом. Замовники з Ізраїлю дуже довго приймали рішення. Мені довелося чекати два тижні, і я вже думала, що взяли іншу людину. Але мені відповіли, і ось я тут.

– Чи доводилося вам боротися за своє право на працевлаштування на рівні з іншими людьми, що не мають інвалідності?

– Звичайно, доводилося конкурувати. Багато IT-компаній мають декілька кандидатів і тут я завжди в рівних умовах. Але дискримінації на собі не відчувала. Завжди вирішальним був кваліфікаційний рівень, знання, вміння.

– Світлано, а що складніше: працевлаштуватися або працювати?

– Для мене складніше працевлаштуватися. Я трішки інтроверт і не дуже люблю спілкуватися з незнайомими людьми. Тому співбесіда для мене завжди стрес.

– З якими складнощами ви стикаєтесь під час роботи і як їх долаєте?

– Бувають складнощі з тим, що взимку, наприклад, часом складно добратися до офісу. Заробіток дозволяє користуватися послугами таксі, до того ж роботодавці йдуть на компроміс – якщо взимку забагато снігу, я можу попрацювати з дому. Ще було складно у фізичному плані, коли я працювала в одній IT-компанії, де ми робили програмне забезпечення для замовника з медичної сфери. Доводилося працювати з девайсами, в яких багато дрібних деталей. Мені було трішки складно працювати з ними, адже це вимагало дрібної моторики.

– Що вас надихає?

– Якщо в роботі, то мене надихають результати моєї праці. Люди це цінять. Я бачу, що це має цінність для інших, до моєї думки дослухаються. І, звичайно, мене надихає моя родина, мої колеги, все це мотивує до руху вперед.

– Що б ви порадили собі на початку шляху до успіху, маючи існуючий досвід?

– Я б порадила бути більш наполегливою, не опускати руки. І якщо сьогодні не вийшло в одному місці, то завтра вийде в іншому.

– Що ви можете порадити людині з інвалідністю, котра шукає роботу?

– Я б порадила, суто в практичній площині, якщо можливо, не вказувати в резюме інформацію про свою інвалідність. Часто роботодавець у прийнятті рішення спирається на цю інформацію, і далі вже не розглядає людину з інвалідністю, як потенційного працівника. Чомусь у роботодавців, особливо не з IT-сфери, існує стійкий стереотип, що людина з І, ІІ групою інвалідності це «розвалюха», яка потребує постійного догляду, яку потрібно годувати з ложечки, яка не може одягнутися без сторонньої допомоги і т.п. І вони не уявляють собі, як такі люди зможуть справлятися зі своїми обов’язками по роботі. Тому я раджу йти на співбесіди, бути впевненими, і через 5-10 хвилин розмови роботодавець забуде про вашу інвалідність.

– І останнє, скажіть, хто така Світлана Яковлєва?

– Це мама, це активний член суспільства, це реалізований спеціаліст.

Матеріал був підготовлений за сприяння Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках проекту «Громадська синергія» під егідою Української сторони Платформи громадянського суспільства Україна-ЄС. Зміст цієї статті є виключною відповідальністю ГПО «Права людини» і необов’язково відображає точку зору Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження».

Проект «Право на працю» Проект «Право на працю» , Проект Правозахисної організації «Права людини»
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter