– Розкажіть про себе. Де працюєте, де навчалися?
– Я живу та працюю в Харкові. Це ізраїльська IT-компанія Uteam, яка має своє представництво у моєму місті. За першою вищою освітою я економіст-бухгалтер. Також я закінчила Комп’ютерну академію за спеціальністю «розробник-програміст». Всі інші кваліфікаційні рівні та знання отримувала через мережу інтернет – це самонавчання, яке і визначило можливості при подальшому працевлаштуванні.
– Світлано, а ви володієте тільки українською та російською мовами, чи знаєте ще якісь мови?
–Так, окрім української та російської мов, я маю досить високий рівень знання англійської мови. Використовую її у своїй роботі. У ній без знання англійської просто не вдасться працювати з закордонними замовниками. Тому вона мені дуже допомагає.
– А як ви обрали свою професію?
– Насправді, коли я тільки закінчила інститут, то шукала роботу за спеціальністю. Але через мою інвалідність мене ніде не хотіли брати. Були постійні відмови, були навіть образи, дуже неприємні речі. А потім я познайомилася з хлопцем, ми почали зустрічатися, а він як раз був айтішником. Саме він розповів мені про цю сферу. У нього не було мети мотивувати мене змінити напрямок роботи. Він просто розповідав про себе і про те, чим займається. Це був саме 2005 рік, коли в Україні сфера IT тільки починала з’являтися, як бізнесовий напрямок. В газеті я побачила об’яву про те, що компанія зі Львова в Харкові відкриває офіс. Пішла на співбесіду без всякої надії, що мене візьмуть. Але мені пощастило, я так до цього відношусь. Мене взяли. Як виявилося, в такій просунутій сфері люди абсолютно вільні від упереджень, і будь-які фізичні недоліки ніяк не впливають на сприйняття людини. Головне – це кваліфікація. Тоді я тільки поступила в Комп’ютерну академію, вчилась лише півроку, і вважаю, що вміла не дуже багато. Та оскільки в Харкові на той час таких компаній було дуже мало, а спеціалістів ще менше, мій роботодавець ризикнув та взяв мене без належної кваліфікації. Це мій приклад того, що особисте прагнення має велику перевагу при працевлаштуванні.
– Скажіть, будь-ласка, повертаючись до відмов по інвалідності, вам це прямо казали, без вуалі, так би мовити?
– Так, мені прямо казали про це. Є у мене такий яскравий випадок, коли я влаштувалася на роботу в компанію, яка пропонує послуги кабельного телебачення.Так трапилося, що мене взяли на роботу без відома директора. Коли він повернувся з відрядження, я вже два дні як працювала. Він побачив мене та передав через співробітників, що не бажає бачити таку людину в офісі. І другий випадок, коли я прийшла влаштовуватися на посаду бухгалтера. Це була дуже маленька фірма, в якій працювало буквально декілька працівників. Коли мене побачив директор, то буквально з порога сказав: «Як я буду показувати вас своїм клієнтам?». Якось так. За спеціальністю я, звичайно, працювала, але в бюджетній установі. Це була лікарня, якій потрібно було закрити вакансію по квоті. Відпрацювала там два роки, коли закінчувала інститут.
– Світлано, дайте оцінку від 0 до 10, наскільки складно було працевлаштуватися?
– В даній сфері я працюю 15 років, і працевлаштуватися в той час було взагалі не складно. Крім того, зараз ситуація повернулася в зворотному напрямку. Вже мені пишуть рекрутери, мені поступає на тиждень близько 10 пропозицій– з Києва, з Харкова. Щодо складнощів, з якими я тут стикнулася, скажу, що вони ніяк не пов’язані з інвалідністю і відношенням до неї колективу та замовників. Вони пов’язані з менталітетом. Замовники з Ізраїлю дуже довго приймали рішення. Мені довелося чекати два тижні, і я вже думала, що взяли іншу людину. Але мені відповіли, і ось я тут.
– Чи доводилося вам боротися за своє право на працевлаштування на рівні з іншими людьми, що не мають інвалідності?
– Звичайно, доводилося конкурувати. Багато IT-компаній мають декілька кандидатів і тут я завжди в рівних умовах. Але дискримінації на собі не відчувала. Завжди вирішальним був кваліфікаційний рівень, знання, вміння.
– Світлано, а що складніше: працевлаштуватися або працювати?
– Для мене складніше працевлаштуватися. Я трішки інтроверт і не дуже люблю спілкуватися з незнайомими людьми. Тому співбесіда для мене завжди стрес.
– З якими складнощами ви стикаєтесь під час роботи і як їх долаєте?
– Бувають складнощі з тим, що взимку, наприклад, часом складно добратися до офісу. Заробіток дозволяє користуватися послугами таксі, до того ж роботодавці йдуть на компроміс – якщо взимку забагато снігу, я можу попрацювати з дому. Ще було складно у фізичному плані, коли я працювала в одній IT-компанії, де ми робили програмне забезпечення для замовника з медичної сфери. Доводилося працювати з девайсами, в яких багато дрібних деталей. Мені було трішки складно працювати з ними, адже це вимагало дрібної моторики.
– Що вас надихає?
– Якщо в роботі, то мене надихають результати моєї праці. Люди це цінять. Я бачу, що це має цінність для інших, до моєї думки дослухаються. І, звичайно, мене надихає моя родина, мої колеги, все це мотивує до руху вперед.
– Що б ви порадили собі на початку шляху до успіху, маючи існуючий досвід?
– Я б порадила бути більш наполегливою, не опускати руки. І якщо сьогодні не вийшло в одному місці, то завтра вийде в іншому.
– Що ви можете порадити людині з інвалідністю, котра шукає роботу?
– Я б порадила, суто в практичній площині, якщо можливо, не вказувати в резюме інформацію про свою інвалідність. Часто роботодавець у прийнятті рішення спирається на цю інформацію, і далі вже не розглядає людину з інвалідністю, як потенційного працівника. Чомусь у роботодавців, особливо не з IT-сфери, існує стійкий стереотип, що людина з І, ІІ групою інвалідності це «розвалюха», яка потребує постійного догляду, яку потрібно годувати з ложечки, яка не може одягнутися без сторонньої допомоги і т.п. І вони не уявляють собі, як такі люди зможуть справлятися зі своїми обов’язками по роботі. Тому я раджу йти на співбесіди, бути впевненими, і через 5-10 хвилин розмови роботодавець забуде про вашу інвалідність.
– І останнє, скажіть, хто така Світлана Яковлєва?
– Це мама, це активний член суспільства, це реалізований спеціаліст.
Матеріал був підготовлений за сприяння Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках проекту «Громадська синергія» під егідою Української сторони Платформи громадянського суспільства Україна-ЄС. Зміст цієї статті є виключною відповідальністю ГПО «Права людини» і необов’язково відображає точку зору Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження».