Поняття і розрізнення
Питання, чи колись у світі буде повний мир і жодної війни, є дещо з жанру фантастики. Причому, не лише на політичному чи суспільному рівні, але також і біблійному. Апокаліптична література Святого Письма говорить власне про війни, катастрофи і різні інші катаклізми перед кінцем світу. Іншими словами, війни, на жаль, будуть існувати поки існує світ. Історія цивілізованого людства, якій вже багато тисяч років, не дозволяє впадати в наївні ілюзії.
Однак, війна – це як хвороба. Ми знаємо, що хвороби є і будуть, як би людство не розвивалося, і як би не вдосконалювалася медицина. Проте, це не означає, що людство примирюється з хворобами, перестає їх лікувати чи з ними боротися. Триває невпинне протистояння між хворобами і медициною. Щось аналогічно з війнами: вони, скоріше за все будуть на Землі тут і там, бо люди грішні, бо вороги не заспокоюються, бо жадібні до загарбань і мілітарних вирішень своїх злочинних забаганок не вгамовуються, але все одно не можна опускати рук і перестати боротися за мир, перестати скеровувати зусилля, щоб навіть якщо не цілком елімінувати у світі таке явище, як війна, то хоча б мінімізувати його, де тільки можливо нейтралізувати чи хоча б зменшити інтенсивність або розмах.
Дуже багато непорозуміння виникає з термінології. Той хто напав, хто є агресор, бере участь у війні. Той хто захищається, хто є жертвою агресії, також бере участь у війні. Війна одна для обох сторін. Проте, заклик припинити брати участь у війні має бути скерований до агресора, не до жертви, для якої «війна» насправді є «справедливим захистом». Не розуміння цього факту призводить до постійних непорозумінь. Як аналогію, можна привести таку ганебну дію, як зґвалтування. Формально, і одна і друга сторона, тобто і нападник і жертва, беруть участь у одному і тому самому: у випадку, який називається «зґвалтуванням». Однак закликати обидві сторони до припинення брати в цьому участь – це повне непорозуміння! Це гвалтівник повинен припинити свій злочин і понести покарання за свої дії, натомість жертва повинна скільки лише може захищатися підчас ґвалтування… З цієї аналогії видно в деякій мірі, що заклик до миру має постійно бути скерований до агресора, не до жертви. Жертва не може «перекувати меч на леміш», лише має право захищати своє. Звідси, всі заклики до миру належить трактувати як заклики не до обох сторін (хіба що обидві сторони взаємно агресори), лише власне як заклик до агресора. Це агресор повинен стати миротворцем, причому тут і тепер. Жертва стане миротворцем після того, як захистить себе.
Католицька Церква про війну і мир
1963 року Папа Йоан ХХІІІ видав Енцикліку «Pacem in Terris» (укр. «Мир на Землі»). У третьому розділі цієї Енцикліки є мова про відносини між державами, які повинні будуватися виключно на мирному співіснуванні, а конфлікти вирішувати не за допомогою війни, лише переговорів. Контекстом цього документу Апостольського Престолу була так звана «Карибська криза» 1962 року, коли світу реально загрожувала ядерна війна між США та СРСР. З огляду на контекст, Папа Йоан ХХІІІ досить радикально закликав до мирного вирішення будь-яких спорів між державами, і щоб держави не витрачали так багато фінансів на зброю, до чого спонукає народи страх. Належить «позбутися страху, а перейнятися любов’ю».
Два з половиною роки пізніше, ІІ Ватиканський Собор у Конституції «Gaudium et spes» (укр. «Радість і надія»), а саме у V розділі цього документу «Про плекання миру і сприяння міжнародній спільноті», хоча і йде шляхом Енцикліки «Pacem in Terris», однак радикальність у трактуванні війни була дещо модифікована. Між іншим, у підрозділі «Про запобігання війні» читаємо: «Отож, доки існуватиме загроза війни і не буде повноважної міжнародної влади, забезпеченої достатніми силами, не можна відмовити урядам у праві на законну оборону, якщо всі засоби мирних переговорів уже вичерпані. Тому на правителів держав та інших людей, які несуть відповідальність за державні справи, покладається обов’язок захищати безпеку доручених їм народів, серйозно ставлячись до таких важливих питань. Але одна справа – вести воєнні дії для того, щоб справедливо обороняти свій народ, і зовсім інша – мати бажання поневолити інші народи…» Як видно, Собор виразно розрізняє у війні агресію і захист, закликає до припинення агресії, і наголошу на обов’язку справедливого захисту.
Далі Конституція «Gaudium et spes», у 82 номері, говорить про надію, що у майбутньому вдасться «заборонити будь-яку війну». Однак, це буде можливо лише за умови існування «якоїсь всесвітньої громадської влади, визнаної всіма, яка володіла б дійовою силою, щоб забезпечити для всіх безпеку, справедливість і пошанування прав». А поки що, як читаємо наприкінці підрозділу «Про запобігання війні» наступне: «Нехай не вводить нас в оману якась фальшива надія. Бо якщо ми не відкинемо ворожнечу й ненависть, не укладемо чесні і тверді угоди про загальний мир у майбутньому, тоді людство, – яке вже тепер перебуває під серйозною загрозою, хоч і володіє чудовими здобутками науки, – може дійти до такої згубної години, коли не знайде вже іншого миру, крім того жахливого миру, що його приносить смерть».
Коротко кажучи, вислів «мир за будь-яку ціну» стосується обидвох сторін, поки вони ще на стадії переговорів, і є можливість домовитися. Натомість, коли вже розпочалася воєнна агресія, то вислів цей скерований до країни-агресора, натомість до країни-жертви є заклик про «обов’язок справедливого захисту свого народу». Війна є одна на двох принаймні, проте не всі у цій війні співвідповідальні за неї, і не всі однаково мають її припиняти, тільки той, хто є агресором і порушив справедливість та права інших народів. Жертва має право вести власний захист аж до повного визволення з під наслідків агресії. Це і є «справедлива війна» у сучасному розумінні, тобто «справедливий захист».
Чим натомість є «мир» у розумінні Католицької Церкви? Читаємо у тому ж V розділі Енцикліки «Gaudium et spes» про природу миру: «Мир – це не просто відсутність війни; не зводиться він також лише до встановлення рівноваги між протиборчими силами і не виникає з деспотичного панування, а справедливо і точно визначається як «діло справедливості» (Іс 32, 17). Мир – це плід порядку, що його встановив божественний Засновник у людському суспільстві, і втілювати його в життя повинні люди, що завжди прагнуть повнішої справедливості». І трохи далі читаємо: «Однак і цього не досить. Такого миру на землі неможливо досягти, якщо не буде забезпечене благо особисте і якщо люди не будуть добровільно й довірливо обмінюватися одне з одним багатствами свого духу та розуму. Для творення миру вкрай необхідні тверде рішення поважати інших людей, інші народи та їхню гідність, а також братерська поведінка. Таким чином, мир – це плід любові, яка перевершує все, що може дати справедливість» (Gaudium et spes, 78).
Есхатологічний мир
Коли читаємо у пророків чи загалом у Святому Письмі про якийсь майбутній «загальносвітовий мир і добробут», то це належить розуміти в тому самому ключі, як і інші пророцтва про Царство Боже. Тобто, те Царство, в якому вже будуть знищені всі наслідки людських гріхів, включно з головним – смертю. Ось, приміром, пророк Ісая пише про майбутнього «Князя миру» таке пророцтво: «Бо хлоп’ятко нам народилося, сина нам дано; влада на плечах у нього; і дадуть йому ім’я: Чудесний порадник, сильний Бог, Отець довічний, Князь миру. Щоб збільшити владу в безконечнім мирі на престолі Давида і в його Царстві, щоб його утвердити й укріпити справедливим судом віднині і повіки» (Іс 9, 5-6).
Подібно пророк Осія, який жив і діяв більш-менш у тому самому часі, що й пророк Ісая, пише у своїй книзі: «І станеться: того часу, – слово Господнє… : Я вчиню для них умову з диким звірем, з птаством небесним і з тим, що по землі плазує. Лук, меч, війну – я з землі знищу і дам лежати їм безпечно. Я заручу тебе собі навіки, я заручу тебе собі в справедливості й у праві, в ласкавості й у любові» (Ос 2, 18а. 20-21). Так само, пророк Наум пророкує про майбутнього вістуна «Доброї Новини», який одночасно принесе мир: «Ось на горах ноги посла доброї новини, що мир оповіщає!» (На 2, 1). І вже книги мудрості конкретно пишуть, що повний мир люди отримують після смерті: «Душі праведних у руці Божій, і мука не спіткає їх. Очам безумних видалось, що вони вмерли, і їхнє переставлення вважалося за нещастя, а відхід їх від нас – за згубу, вони однак – у мирі» (Мудр 3, 1-3).
Саме Христос приніс світу той обіцяний мир. «Мир залишаю вам, мій мир даю вам; не так, як світ дає, даю вам його. Хай не тривожиться серце ваше, і не страхається!» (Йн 14, 27). Це – завдаток миру вічного, есхатологічного, того, який наповнює Царство Боже, Царство любові і миру. Його передсмак можуть досвідчити лише ті, які живуть з Христом і у Христі, тобто у Божій благодаті. Навіть коли у світі тривають війни, несправедливість і смерть. Апостол Павло про це писатиме в своєму Посланні до Ефесян: «Тепер же в Христі Ісусі, ви, що колись були далекі, стали близькі кров’ю Христовою. Бо він – наш мир, він, що зробив із двох одне, зруйнувавши стіну, яка була перегородою, тобто ворожнечу… Він прийшов звістувати мир вам, що були далеко, і мир тим, що були близько; бо через нього, одні й другі, маємо доступ до Отця в однім Дусі» (Еф 2, 13-14. 17-18). Взагалі, Апостол Павло нагадує, що наш Бог є «Богом любови та миру» (2 Кор 13, 11).
Поки ж живемо тут, де у світі немає повного миру, поки захищаємо свою свободу і свій мир, тобто боремося за справедливий мир, маємо обов’язок, вірячи в Бога, жити з Ним у мирі і чинити добро, тобто примножувати мир. До цього закликає автор Послання до Євреїв: «Нехай Бог миру, що підняв з мертвих того, хто кров’ю вічного завіту став великим Пастирем овець, – Господа нашого Ісуса, – зробить вас здібними виконувати його волю добрими ділами» (Євр 13, 20-21). І не покидати надії, що «Бог же миру роздавить незабаром сатану під вашими ногами» (Рим 16, 20).
Саме в такому сенсі належить розуміти заклик Христа до його учнів в Нагірній проповіді: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт 5, 9). У єврейській традиції справедливих називали «синами Божими», причому не лише тих, які були єврейського походження, але і представників інших народів. Згідно тієї ж традиції, Бог остаточно оголосить це всім народам підчас Останнього Суду. Рабини, однак, почали тлумачити це «творення миру», тобто впровадження у суспільстві «шалому», як збільшення добробуту і загалом – добра, і це означало «брак війни» і «турбота про мир», а це завдання лежить передусім на земній владі, але теж у певній мірі на всіх людях. Християни натомість почали це розуміти у контексті братерської любові та милосердя. Власне, брак любові, тобто ненависть, і призводить, між іншим, до воєн. У певному сенсі, захист свого народу, своєї країни, навіть воєнний, коли вже вичерпалися інші можливості, і є «працею на мир», є проявом любові до своїх родин, свого народу, врешті – до миру. Це дія, коли я не покидаю егоїстично напризволяще своїх ближніх, щоб їх поневолив агресор, але стаю на їхній захист, інколи навіть ціною власного життя, бо прагну, щоб вони врешті жили у свободі і мирі.
Колись псалмопівець пов’язав в одне ціле такі поняття як: мир, правду, справедливість, милосердя, спасіння, вірність і щастя:
«Яви, о Господи, нам Твоє милосердя, подай нам Твоє спасіння.
Послухаю, Господь Бог говорить: про мир говорить до народу свого і до своїх побожних; лише хай не повертаються назад до божевілля.
Справді, Його спасіння близьке до тих, що Його бояться, щоб слава Його перебувала в краю нашім.
Милосердя й вірність зустрінулися разом, справедливість і мир поцілувались між собою.
Правда з землі зійде, і справедливість дивитиметься з неба.
Та й сам Господь дасть щастя, і земля наша дасть урожай свій.
Перед Ним ітиме справедливість і спасіння, – там, де Він буде ступати» (Пс 85, 8-14).