"Скидання налаштувань" передбачає подальшу успішну інсталяцію нового програмного забезпечння, яке в нас поки що "злітає", але результати все-таки кращі раз по раз. Тож судячи з певних тенденцій, рано чи пізно це таки станеться остаточно. Бо "оновлення" на деякі "програми" вже "не випускають", а отже вони допрацюють до якогось часу і заглохнуть природнім шляхом, якщо доти їх не замінять на нові й актуальні.
І власне, в цьому моменті важливим є усвідомлення того, що від обсягів і якості внеску кожного на своєму рівні, залежатимуть зміни системні. А оскільки найбільше можна зробити об'єднавши зусилля, виконуючи не всього потрошку, а те, що кожен уміє найкраще, сам по собі напрошується висновок про те, що час "дружити за" і "дружити для". Від різних людей доводилося чути про те, що середньостатистичний українець - махровий індивідуаліст і "де два пани, там три гетьмани", але імовірно, існують способи мотивації, здатні переконати людину з такими установками.
Прекрасний і прогресивний приклад прогресивних корпорацій, коли людина задіяна одночасно в кількох амплуа в різних проектах, де вона і куратор, і виконавець, і помічник. Здається, ця історія цілком може лягти на наш плодючий грунт. По-перше, якщо умовна група людей розробить низку напрямків роботи, кожен з них може побути в шкурі "начальника", отже его не зазнає фатальних втрат. По-друге, роль підлеглого можна "продати" як змогу перепочити від основного навантаження, адже відпочинок - це зміна ролі дяльності. А по-третє, в проекті де участь людини незначна, можна закцентувати увагу на його чи її "свідому оці" і "нетривіальному погляді". Це якщо міркувати напівжартома і гіперлокально.
А серйозним, глобальним приводом, здатним, на мою думку, стимулювати системні зміни в підході до зайнятості, може бути, наприклад, питання зарплат, які дедалі менше корелюються з реальністю. Ті ж таки профспілки, яким мало би йтися про захист прав своїх членів, по факту є формалізованою традицією нагляду і контролю, вкарбованою за фасадом добрих намірів. Власне, кому як не профспілкам би нині займатися обстоюванням вартості праці найманих працівників. Але зважаючи на те, що де-факто їхня функція відмінна від тієї, що декларована, процес як завжди починається знизу. Більше того, реноме профспілок настільке сумнівне через неодноразові підігрування різним політичним силам, що будь-яка акція вочевидь спонукає до думки про замовність "перформансу", аніж до реального руху за інтереси працівників.
У приватних розмовах якось виплила тема, що велика кількість оголошень на сайтах з пошуку роботи останнім часом лишається поза будь-якою увагою людей, якщо зарплата в них нижче певної суми. І власне, роботодавець, про якого нам йшлося, мусив зібльшити розмір оплати вдвічі, доки його вакансією взагалі зацікавилися. Тепер ось комунальне підприємство в Полтаві змушене піднімати рівень зарплати водіям електротранспорту і сміттєзбирачів, позаяк кілька одиниць техніки простоюють через відсутність працівників.
Упевнена, що повсюдно таких випадків достатньо - хоча вони певною мірою одиничні, але дуже тенденційні. Що власне, є логічним - людина, яка працює, не має бути в режимі виживання і надекономії. Люди працюють задешево через те, що вони великою мірою звикли до необхідності "ходити на роботу", а по друге, і найголовніше, - ними керує страх опинитися без ресурсу. Хоча якщо бути відвертими, часто той ресурс, який вони приносять у вигляді заробітної платні, загалом не про розвиток, а про підтримання штанів.
Психологія твердить, що незабезпечені базові потреби і постійний режим економії "з'їдають" колосальні обсяги внутрішнього ресурсу, а отже людина не здана ставати кращою, професійнішою, шукати можливості за межами своєї кабали. Одним словом, якщо такий українець витратив вечір в магазині на пошук всіх найдешевших товарів, то його мозок витратив енергію на ці підрахунки, а не на засвоєння нової інформації чи на роздуми, як заробити більше. Якщо додати до цього гнітючий настрій, який зазвчиай супроводжує такі закупи, отримуємо зовсім нерайдужну картину, яка стає зовсім нестерпною за умови несподіваної хвороби чи непередбачених великих витрат.
Повертаючись до початкової тези: "дружити проти когось" завжди легше, аніж "дружити з кимось за щось". Багато хороших справ зупинилися в моменті особистих амбіцій кількох лідерів, і добре, якщо вони перетворилися на кілька нових справ, а не зачахли зовсім за принципом "то не дістанься ти нікому". Зрештою, час "дружити за" невідворотно наближається. І причиною такої ситуативної "дружби" конкретно в цей момент може стати, наприклад, той самий рівень зарплат. Вочевидь, що в якості контраргумента можна буде почути тезу, що "через це ціни зростатимуть надалі", що є "економічна доцільність таких зарплат" і так далі. Але якщо подивитися на цифру 4173 гривні (а саме таку мінімальну зарплату уряд пропонує на 2019 рік) через призму життя конкретно взятої людини, то власне слово "життя" тут доводиться поставити під сумнів, бо йдеться скоріше про існування.
Парадокс полягає ще й в тому, що такі гроші може водночас отримувати молодий лікар чи вчитель, клерк в держструктурі, двірник, прибиральниця, касир. І справа не в тому, що хтось з них кращий чи гірший, справа в тому, що з одного боку люди низької кваліфікації, які сумлінно працюють, не повинні перебувати в режимі виживання, бо вони чесно вкладають свої зусилля саме для того, аби забезпечити собі нормальне життя на тлі тих, хто до роботи взагалі не береться. А з іншого боку, людина, яка вкладала в себе час і ресурс, навчаючись довгі роки, повинна відчувати, що цей внесок і обраний фах справді є цінними для суспільства і це виражається в грошовому еквіваленті. Зарплати на тлі високих фахових вимог вирішують проблему "модних" професій і "дипломів за сало" природнім шляхом.
В окремих колективах можна почути: "якщо вони думають, що нам платять, то нехай також думають, що ми працюємо", від чого, м'яко кажучи, стає не по собі, щойно її масштабувати. Щойно за нею уявити побудовані мости і дороги, об'єкти інфраструкутури, страви в закладах громадського харчування, непривітних співробітників за склом у тисячах різних установ і так далі. Зрозуміло, що одним лише рівнем оплати праці ця феєрія накопичених за роки системних проблем не вирішиться. Однак відсутність "спазму виживання" цілком може мати цілющий ефект в довгостроковій перспективі. Лікування буде тривалим, але для початку варто зняти спазм.
Здається, що одна з ключових проблем полягає в тому, що за великими загальними (а вони справді великі) цифрами витратної частини бюджету, не проступає життя конкретно взятої людини і той обсягу ресурсу, який дістається конкретно їй. Економіка і її функціонери (принаймні в Україні) судячи з усього, не бачать, чим така людина живе і якими є її реальні потреби, саме тому в споживчий кошик не вписано купу речей, які є невід'ємною частиною життя, а ті, що вписані, базовані на статистичних розрахунках казна якої давнини.
Зрештою, це лише одна ниточка з клубка, який треба розплутати на шляху до цивілізованого життя. Але напевно, що один з базових моментів - це навчитися бачити людину за усім, що ми робимо. Коли паперова статистика набуде конкретних обрисів, буде зрозуміло, наприклад, що півтори тисячі гривень на дитину для матері-одиначки це взагалі не про допомогу. І якщо держава бере на себе фукцію підтримати таку матір, то не варто робити це формальним жестом, сподіваючись на дідусів-бабусь, які в цілому ні до чого не зобов'язані, а врахувати передусім вразливість самотньої жінки з малолітньою дитиною і її обмежену здатність заробляти кошти в перші роки життя маляти.
Гете міркував, що "коли ми приймаємо людей такими, якими вони є, ми робимо їм гірше. Якщо ж ми ставимося до них так, ніби вони такі, якими їм слід бути, то допомагаємо їм стати такими, якими вони можуть стати". Пошуковуючи навколо супер-героїв, які "прийдуть і зроблять", ми відводимо погляд від ближнього. Можливо від того, хто сьогодні потребує допомоги. Можливо від того, хто допоможе тобі самому. Але в будь-якому випадку, від того, з ким можна "дружити за", формувати зміни вже зараз.