Серед непроведених реформ (або проведених не так), нових корупційних схем, питань до використання коштів, виділених на Збройні сили, зовсім неспішної люстрації, нових ганебних парламентських практик та інших питань, які закономірно накопичуються в суспільстві, губляться питання на чиюсь думку другорядні та не такі важливі. А дарма.
Це питання самого змістовного наповнення сучасної української політики, морально-етичних норм, сприйняття суб’єктом владних повноважень цих самих владних повноважень, якими він наділений, їх використання, в тому числі, в особистих цілях. На Майдані ми намагалися нагадати чиновникам, що вони є найманими працівниками, що вони працюють на нас і повноваження, які вони отримали, не можна використовувати у власних корисливих цілях.
Власне, все це народ зі скрипом терпів поки чергові чинуші всіх рівнів, в тому числі і особливо, найвищого, не вирішили, що до всього цього можна ще й агресивно силовими методами придушувати вимоги людей припинити ці речі. Тобто, наймані працівники, використовуючи надані їм їхніми ж роботодавцями ресурси, почали здійснювати акти грубого цинічного насильства над тими самими роботодавцями, погрожуючи при цьому, вжити ще більш жорстоких заходів та притягти до кримінальної відповідальності за пред’явлення до себе цілком законних претензій.
Парадоксально! Втім, як і ще багато-багато речей, які нам доводилося пережити і які ми переживаємо досі.
Незабутнє враження на всіх нас справили кадри з маєтків «кривавого батона» і його кишенькового прокурора (немає жодного бажання назвати їх імена суто з етичних міркувань). Як вони сприймали отриману нечесним шляхом владу? Ці кадри частково дають відповіді на ці питання. Жадібність, любов до розкоші, зверхність над іншими. Все це множиться на несмак, збочену уяву і манію величі – абсолютно безпідставну.
Влада для цих людей була не лише інструментом збагачення, вона була ключем, який відкривав найпотворніші сховки їх натури, випускав на волю найбільш мерзенні фантазії. Влада була для них сакральною, недоторканою. Такого ж ставлення вони вимагали від всіх нас.
І це не лише їх хвороба. В них вона просто розвинулася до неймовірних масштабів. Проте, її метастази міцно засіли в нашому суспільстві й почали активно відмирати під час Революції.
Чимало людей мали схоже ставлення до влади, з поправкою на те, що знаходилися по інший бік умовної барикади. Від них вимагалося поклоніння і терпіння, а будь-які посягання чи сумніви у законності, легітимності заборонялися. Так жила значна частина суспільства. Так примножувалися статки чинуш всіх рівнів: від депутатів районних рад до президента.
Пам’ятаю, коли Київська обласна рада приймала звернення до президента з приводу подій навколо Євромайдану, довелося бути присутнім на пленарному засіданні й поспілкуватися з кількома депутатами з фракції ПР.
Так от, будь-які спроби нагадати, що вони мають виконувати волю своїх виборців, а не оскаженілого «батона», викликали в них істерику і дикі напади люті. А коли вдавалося трохи збити градус напруження і привести, здавалося б, залізобетонні аргументи, у відповідь лиш чулося, мовляв, проголосували за цього президента – треба терпіти і питань до нього бути не може і зі всіма його рішеннями потрібно миритися і погоджуватися. «А якщо він завтра накаже всіх новонароджених убити? Теж погодитися?!» - не витримав я. Відповіді не надійшло.
Мені їх приступи нагадують водія автобуса передпенсійного віку десь в українському селі, який за часів СРСР працював шофером, будучи в пошані в односельчан, котрим неодноразово доводилося звертатися за послугою чи допомогою до нього. Совок помер – звички лишилися. Він досі вважає себе великим цабе і довго крутить носом перед тим, як взяти пасажира без квитка чи сумку з продуктами, яку хоче передати старенька мати сину/дочці студентові у місто. При цьому, навіть у повсякденному спілкуванні поводить себе нахабно і так, наче йому всі винні. Будь-які спроби поставити нахабу на місце закінчуються мінімум – істерикою, максимум – бійкою.
Мабуть, зайвим буде констатувати, що все це радянське і залишилося нам у спадок від червоної потвори під назвою СРСР. А мої співрозмовники – в минулому секретарі обкомів/райкомів. Потім вони стали депутатами різних місцевих рад від КПУ, СПУ, ЗАЄДУ, Нашої України, ПР тощо. При чому від всіх цих партій по черзі. А дехто зараз «милиться» в депутати від БПП.
Сприйняття влади як недоторканої вседозволеності зберігся і трансформувався відповідно до нових «ринково-кримінальних» умов. Тепер це для них недоторканий сакральний інструмент для власного збагачення і чому вони повинні слухати вимоги якихось там виборців про щось там. Хоча, відповідно до закону, вони ще й мають всіляко їм допомагати, проте, поводять себе так, наче виборці їм заборгували, при чому, давно і багато…
Відбулася революція, почалися ще важчі часи – війна з черговою, тепер імперсько-совковою потворою. Люди змінилися, при чому дуже сильно. А от система змінюватися не поспішає. В тому числі, й система цінностей у політикумі. Політики не змінилися, а якщо змінилися, то не всі й не достатньо, а дехто – в гірший бік.
Нам би й справді пора всім уже жити… скажімо так, інакше (не хочеться використовувати затерте до дірок гасло). Та вдається не всім, а дехто і не намагається.
Для багатьох влада залишається чимось сакральним.
Досить яскравий випадок відбувся під час скандального закритого засідання Верховної Ради 16 вересня. Тоді деякі депутати різко розкритикували президента і його соратників. Після цього, в одного із соратників почалася справжня (без перебільшення) істерика. А приводом стало обурення через те, що хтось критикує президента. Мовляв, це ж сам президент! Як так можна взагалі? Хто дав право? І т. п.
Нічого не нагадує? Отож, нагадує до болю в шлунку і зубах. Ми це вже бачили зовсім недавно.
Отож, на рівні цінностей у самих політиків (про відносну чи абсолютну кількість їх читачі нехай судять самі) особливих зрушень не відбулося. Замість життя по-новому, відбувається сакралізація влади по-старому. При чому, як показують сучасні практики, це може виглядати ще більш потворно і мати ще гірші наслідки. Отже, комусь негайно потрібно повертатися до реальності та знищувати цей оксюморон поки не пізно.
Втім, на щастя, люди змінилися. Змінилася достатня їх кількість і змінилася достатньо для того, щоб мати потрібну кількість сил і можливостей нагадувати представникам нової влади, куди можуть завести її помилки, які вона повторює за владою старою.
Останнім часом новий президент все частіше повторює помилки старого. Однією з причин найбільшого обурення є негласність прийняття рішень, які він не пояснює народу. А багато з цих рішень відверто незрозумілі й дуже неоднозначні. Крім того, за прикладом Януковича він почав давати інтерв’ю «обраним» ЗМІ, а з самими виборцями, по-суті, спілкуватися перестав. Деякі його ставленики (Гелетей, Муженко) вже відверто дискредитовані, але посад своїх не полишають ні за ініціативою президента, ні за своєю.
Далі більше. Головою Кіровоградської ОДА призначено депутата колишнього «регіонала» Сергія Кузьменка, який організовував перевезення «тітушок» до Києва з Кіровоградщини під час революційних подій 2013-2014 р.р. А у виборчому списку «Блоку Петра Порошенка» журналісти і громадські активісти фіксують чимало сумнівних і одіозних персонажів.
До чого може привести нехтування волею виборців, а також прийняття рішень в розріз із громадською думкою ми вже знаємо.
Ще гірше, коли мова йде про відверту зневагу. Тут яскравою демонстрацією є приклад ще одного колишнього «регіонала» (якщо вони взагалі бувають колишніми) Віталія Журавського.
16 вересня, як раз в той день, коли відбулося ганебне проштовхування відверто кремлівських законів, активісти буквально викинули його на смітник.
Політика, який вірно слідуватиме слідами Януковича і його поплічників також чекає смітник. Як історичний, так і цілком реальний…