Почнемо з першого «болючого» слова: самотність.
Світ, який нас оточує
Ніколи в історії ми не мали стільки можливостей та засобів для комунікації як сьогодні. У античного грека або римлянина був міський майдан, де торгували та спілкувалися. Згодом — спочатку для обраних, а з бігом часу і для багатьох — з’явилася книга. На межі 19 і 20 століть виник кінематограф, а згодом і телебачення. Друковані сторінки витіснила інша форма оповідання: рухомі зображення. Відтак у людини з’явилася нова можливість пережити життя іншого — спостерігаючи за рухомою картинкою на екрані.
Зазирати до чужого життя — справа знадна. Це ніби дає людині можливість прожити нове життя, подолати обмеженість свого існування. Тому не дивно, що у 30-ті роки минулого століття — спочатку на радіо, а згодом на телебаченні — виникає нова, більш зручна форма «підглядання» за чужим життям: серіал, де у нас з’являється можливість місяцями і роками стежити за життям персонажів.
Нарешті, вже за нашого буття виник Інтернет, який змінив усе наше життя. Інтернет — це ніби сукупність усіх попередніх засобів комунікації. Це і мега-книга (бо тут можна прочитати більшість текстів, написаних людьми за останні тисячоліття). Це і мега-видовище (бо цифрове телебачення вже витісняє старе аналогове, а ми вже давно звикли дивитися фільми та серіали «онлайн»). Але, напевно, більшою мірою сучасний Інтернет — це велетенський античний майдан (бо тут можна довідатися останні новини, придбати необхідні речі, а, головне, досхочу спілкуватися).
Інструментів комунікації стає усе більш. А справжнього, дійсного спілкування все менш. Цифрові технології змінили наше життя. До прикладу, зображення предмету, яке демонструє «телебачення високої чіткості» (HDTV), виглядає кращим за реальне. Так само — реальнішим за справжнє — виглядає і віртуальне спілкування.
Покоління наших батьків стало жертвою телесеріалів. «Хто мій ближній?» Правдиво відповідаючи на це питання, чимало літніх людей, життя яких перетворилося на поглинання серіалів, мали б назвати імена вигаданих драматургами персонажів, яких вони щодня бачать на телеекрані. А головною підміною у житті нашого покоління є підміна реального спілкування — спілкуванням віртуальним. Де слово друг відтепер стало синонімом «френду». Або іншого учасника блоґ-сфери, з яким ми «дружимо» у facebook або LiveJournal (Живому Журналі).
«Все, що раніше сприймалося безпосередньо, відтепер зміщено у виставу», — писав ще 1976 року лівий французький теоретик Гі Дебор, автор відомого трактату «Суспільство спектаклю» (La Société du spectacle). Прикметно, що епіграфом до свого трактату Гі Дебор взяв слова Людвіга Фейєрбаха, де йдеться про те, що у нашу добу — звернімо увагу, що йдеться про далекий 1843 р. — образові віддають переваги над річчю, копії — над оригіналом, уявленню — дійсності, а видимості — над буттям.
Фейєрбах, як відомо, був атеїстом. А Гі Дебор — марксистом уліво-радикального напряму. Але як прекрасно характеризують сучасний стан речей їх слова!
Технології нейтральні. Вони здатні транслювати як благо, так і зло — залежно від того, чим виповнена людська душа. Але парадокс полягає у тому, що попри усі досягнення технологій у сфері комунікацій, самотніх людей не меншає. Навіть більше — самотність особистості посилюється, бо з плином часу вона ізолюється не лише від Бога та іншої людської особистості, але і від самої реальності, яку затуляє телевидовище або віртуальний світ.
Месенджери у смартфоні не додають справжнього спілкування. А facebook — справжніх друзів. Ще кілька років тому на День народження або на Новий рік — телефонні дзвінки не замовкали, а нас вітали живі людські голоси. Утім, сьогодні, якщо ти хочеш, аби тобі не докучали на твій День народження, то не обов'язково тікати цього дня на Афон. Достатньо лише приховати дату народження від своїх френдів, змінивши відповідні налаштування у facebook. «Якщо тебе немає на фейсбуці — ти не існуєш», як влучно висловився один київський культуролог.
Церква, у якій ми живемо
Що спонукало Бога створили світ? Відповідаючи на це питання деякі філософи вважали, що таким чином — через творення світу — Бог ніби долає свою самотність. Проте це романтичне уявлення про Бога зводить нанівець вчення про Пресвяту Трійцю. Бога єдиного за своєю природою, але Троїчного у Лицях: Отця, Сина, і Святого Духа. Отець ніколи не був самотнім, бо Він завжди був Отцем Сина і джерелом Духа. Теж саме можна стверджувати і про дві інших Божественних Особи: ніхто з Них ніколи не існував «сам по собі» і ніколи не відчував самотності. Бог завжди мав повноту спілкування у Самому Собі, бо завжди був Богом-Трійцею. А тому Йому не був потрібен світ і людина, щоб вступити з кимось у діалог...
Бог є повнотою спілкування. А людина — потерпає від самотності та шукає розради.
Церква або екклесіа (що у перекладі з грецької означає ніщо інше як «зібрання») має убезпечити людину від самотності вже в силу своєї природи. Церква — це зібрання довкола Христа та у Христі. Це простір спілкування. Християн різних міст та країн. Живих та тих, хто відійшов у світ інший. Роду людського та сонмів ангельських. Отже, потрапивши до цього священного зібрання та цієї священної єдності, людина має позбутися гнітючого переживання самотності.
«Церква не є просто установою — це спосіб життя». Такими словами починає свою фундаментальну працю «Буття як спілкування» сучасний православний богослов митрополит Пергамський Іоан (Зізіулас). Церква ніщо інше, як «подія спілкування» — вважає митрополит Іоан. Адже Бог-Тройця, Бог абсолютної любові є також Богом спілкування. І так само — у любові та спілкуванні — живе і Церква, яка відображає образ божественного буття.
Християнська Церква соборна — засвідчено у Символі віри. Тобто кафолична або вселенська. Але соборність — не лише ознака всесвітньості християнства. Це ще й свідчення про спосіб буття, що властивий Церкві. Соборність, вважав Хомяков, це вільна і органічна єдність, принципом якої є Божа благодать взаємної любові. А там, де панує любов, не має бути самотності та самотніх.
Утім, проблемою сучасного православ’я — як і проблемою релігії в цілому, причому не лише сьогодні, але й впродовж тисячоліть — є якраз брак цієї взаємної любові. Нам не бракує Божої благодаті, але бракує любові. Бракує вольового рішення стяжати цю благодать, яка доступна кожному члену Церкви з дня Зішестя Святого Духа на апостольську громаду (див.: Діян, гл. 2). Саме тому, чимало з нас на власному досвіді пересвідчилися: потрапивши до церковної спільноти, ми на певний час вгамовуємо свій біль, утім, згодом ми пересвідчуємося, що наша самотність остаточно не подолана.
Ми потерпаємо від самотності. А ще — від неправильних та невдалих способів її подолання, які також проникають до церковного життя. Наприклад, від психології та методів колективізму, який часто виникає там, де з якихось причин не відбулася соборність. Або від нехтування свободою іншого. Тобто від несвободи, яка так само є гріхом супроти спілкування, бо справжнє спілкування, звісно ж, можливе лише там, де особистість користується справжньою свободою.
Звістка, яка нас змінює
А тепер повернемося до людини. Сучасної та самотньої. 90-річний лондонець Дерек Тейлор, у якого померли дружина та сестра, довгий час потерпав від самотності, але згодом подолав це «відчуття». І тепер ділиться з усіма самотніми власним рецептом подолання самотності: «познайомтеся з сусідами», «навчайтеся чомусь новому», «займіться волонтерством». Парадоксально, але Дерек Тейлор жодним словом не обмовився про молитву. Однак, насправді, молитва, це, напевно, єдиний дієвий рецепт проти самотності. «Кажу вам за власним досвідом — свідчить учень Силуана Афонського о. Софроній (Сахаров) — бо я був у пустелі сім років, і ніколи не торкнулося мене відчуття, що мені чогось бракує, тобто якоїсь компанії. Але у Дусі була повнота спілкування з Богом і людиною».
«Адаме, де ти?» — лунають Божі слова після гріхопадіння, коли Адам та Єва сховалися від лиця Господа Бога між деревами раю (Бут. 3, 8-9). Ці слова вказують на відстань, на те, що вчинок людини тепер відокремив її від Джерела життя…
А, отже, самотність, від якої потерпаємо ми з вами та Дерек Тейлор — не зводиться до психологічного дискомфорту. Це не просто відчуття людини, яка з якихось причин випала або випадає зі структури суспільства. Самотність — це біль. А ще — виклик, приймаючи котрий, людина стає більшою за свою психологічну природу та соціальну роль. «Потрібно прийняти свою самотність як жах від своєї скінченності і ностальгію за собою як цілісності», — казав російський філософ В’ячеслав Іванов. Жах і ностальгія! Як влучно передають ці слова досвід самотності. З одного боку, вона жахає нас смертю, присмаком небуття. А з іншого — зроджує у душі тугу за втраченою повнотою. Або за райським життям…
Коли ми приходимо до Церкви, то спочатку на початках зазнаємо радість та свободу від самотності. Але згодом знову відчуваємо свою самотність. І знову згадуємо про власну скінченність та смертність. Чому це трапляється? Річ у тім, що таким чином Бог спонукає нас знову змагатися за Божу любов і знову намагатися пізнати Непізнаванного.
Людина покликана до Богосинівства. Покликана у єдності зі Христом називати Бога Отцем і бути Божим чадом. Покликана увійти у таку єдність з Богом, аби стати «причасником Божого єства» (2 Петр. 1,4).
Самотність знесилено і подолано. Завдяки Христу, Який об’єднав людину з Богом, вона уже не тримає нас у своєму полоні. Шлях до єдності усіх й усього у Богові відкритий. Світ не може втамувати біль самотності. Але цей біль втамовує благодать. Її втамовує Сам Бог, Який прагне, аби людина увійшла з Ним у таємничу та повну єдність.