«Пасаж» пані Третьякової (а йшлося, зокрема, про соціально-вразливі сім’ї, які нібито народжують дітей заради отримання держдопомоги та про певний сегмент безробітних) не лише дискримінує й свідомо маргіналізує певну частину українського суспільства, що категорично неприпустимо в цивілізованій державі. Причому, -- без озвучення політиком жодних альтернатив у форматі державних програм із повноцінної інтеграції цих людей до суспільства.
Насправді ж, нардеп мимоволі девуалює приховані плани партії влади щодо вихолощення, а затим і ймовірного вилучення правової категорії «соціальної держави» з української Конституції. На жаль, схожі інтенції логічно вкладаються у владну матрицю «лібертаріанства», згідно з якою держава «нікому нічого не винна», а громадяни опиняються сам-на-сам зі своїми проблемами в тяжких життєвих обставинах.
«Голодні ігрища» лібертаріанців
З приводу скандальних еківоків пані Третьякової (які дехто навіть порівнював із «фашистськими») у соціальних мережах і мас медіа прокотилася справедлива хвиля обурення з боку низки політиків, експертів, блогерів, представників громадськості. Втім, за цілком природніми емоціями, дещо відійшли на задній план більш серйозні висновки, що випливають із «соціального» (а вірніше – антисоціального) концепту народної депутатки Галини Третьякової. На мій погляд, з цього гучного скандалу, насамперед, напрошуються такі висновки:
- пані Третьякова у своєму висловлюванні брутально порушила всі мислимі й немислимі міжнародні й вітчизняні юридичні норми у сфері прав людини. Передовсім, - Конституцію України, яка статтею 24 закріплює, що українські «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками». Прямо забороняє дискримінацію громадянина за будь-якими ознаками стаття 14 Європейської конвенції з прав людини, яка є частиною українського законодавства і норму якої брутально порушила народна депутатка.
Водночас, пані Третьякова (яка в силу своєї посади відповідає за формування соціальної політики держави!) геть «забула» статтю 2 Конвенції ООН про права дитини, якою закріплено: «Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання на підставі статусу, діяльності, висловлюваних поглядів чи переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів чи інших членів сім'ї».
Якщо такі базові, елементарні речі геть не знає (або брутально ігнорує) парламентар і голова Комітету ВР, що опікується соціальною політикою, то чи має ця особа політичне й моральне право обіймати високу державну посаду, та й узагалі бути народним депутатом, котрий покликаний, передовсім, боронити інтереси й права українських громадян?! Серйозно насторожує й інше: якщо очільниця Комітету ВР (себто, одна із лідерів провладної парламентської більшості) демонструє войовниче невігластво, то яка тоді «політична» якість решти «слуг народу»? І до якої прірви вони незабаром узагалі можуть довести країну?!
- у будь-якій цивілізованій країні після подібних слів (які не лише виправдовують, а й прямо закликають до дискримінації окремої категорії громадян) політик, або інший публічний діяч добровільно йде у відставку. І таких прикладів – чимало! Тут варто згадати, зокрема, і складення повноважень міністром культури Чилі Маурісіо Рохасом на вимогу правозахисних організацій. Це сталося після скандального висловлювання міністра, в якому той поставив під сумнів законність існування музею в Сантьяго, де зберігаються документи про злочини часів диктатури Августо Піночета (2018 р.).
Та чи відбулося щось подібне з пані Третьяковою? Аж ніяк! Вона фактично навіть не вибачилася за свої макабричні слова, натомість ще й намагалася їх виправдати! При цьому – її партнери по владному істеблішменту, які просто зобов’язані були ініціювати відставку скандальної депутатки, цього так і не зробили. На жаль, в Україні не працюють цивілізовані демократичні стандарти, і негідний чиновник до останнього чіплятиметься за своє крісло, аж поки розгнівані громадяни самотужки не винесуть його з насидженого владного кабінету!;
- насправді, було би півбіди, якби дискримінаційні висловлювання Галини Третьякової були б лише її приватною візією. Натомість, вони органічно вкладаються в лібертаріанську матрицю «слуг народу». Згідно з нею, соціальна політика набуває рис політики фіскальної: наповнення держбюджету має відбуватися за будь-яку ціну, і не за рахунок ліквідації корупційних схем, які розмивають державну скарбницю, не завдяки приборканню фінансових апетитів «сильних світу цього», а, передовсім, - за рахунок ліквідації «соціальної держави» та максимального урізання соціальних пільг і державних виплат для «громадян низької якості». До речі, українців, щомісячні доходи яких є нижчими за прожитковий мінімум, за даними Державної служби статистики, - аж 9 мільйонів (тобто 24 %)!
Назагал, хіба не на скорочення статистичної кількості бідних українців спрямовані такі «соціальні» ініціативи партії влади, як: спроба встановити «майнові» критерії для отримання виплат жінкам-матерям при народженні дитини; сумнівно-притомна «новація» щодо права на отримання соціальних пільг лише тими учасниками бойових дій, котрі постраждали на війні; спроба впровадження нових «трудових» правил, які дискримінують права найманих працівників, дозволяють безперешкодно звільняти з роботи вагітних працівниць і нівелюють роль профспілок; ідея «реформування» прожиткового мінімуму - ліквідація залежності від нього розмірів більшості соцвиплат, а отже - можливість встановлювати їх урядом у ручному режимі; «ноу хау» тієї ж таки Галини Третьякової щодо ліквідації «груп інвалідності», натомість – встановлення «рівнів працездатності», а отже – ймовірне скасування урядом соціальних виплат «працездатним» інвалідам; ідеї влади (і пані Третьякової зокрема) щодо «оптимізації» пенсійної системи – як-то, намір ліквідувати можливість дострокового виходу на пенсію для деяких категорій працівників, відтермінувати час виходу на пенсію українців шляхом маніпуляцій пенсійних органів із трудовим стажем громадян (зокрема, приватних підприємців); перманентні (хоч наразі і безплідні) зусилля можновладців від «соціалки» підвищити пенсійний вік українців тощо!
А чого лише варта т. зв. державна верифікація соціальних виплат, спрямована зовсім не на розширення інструментарію соціальної допомоги і не на створення справедливої системи загального добробуту (welfare), а навпаки – на банальне скорочення кількості «соціальних утриманців»! До того ж, збір інформації про громадян здійснюватиметься державними верифікаторами без жодного огляду на Закон «Про захист персональних даних». Натомість, ці «соціальні інспектори» матимуть обсяг повноважень щодо тотального стеження за українцями на кшталт фіскалів, або працівників спецслужб! Водночас, механізм верифікації, з одного боку, не передбачає жодних «виправдальних» пояснень держінспекторам від громадян (тобто, соціальних пільг їх позбавлятимуть автоматично!). З іншого ж, - система верифікації соціальних пільг доводить до крайнощів неоліберальну ідею адресної соціальної допомоги, коли людині необхідно довести, що вона є «достатньо бідним» аби розраховувати на державну підтримку. До того ж, очевидним негативом верифікації у версії «народних слуг» є значне посилення бюрократії й адміністративного тягаря, за якого витрачаються значні матеріальні та часові ресурси на бюрократичну тяганину «соціальних» фіскалів з метою скорочення кількості отримувачів соцдопомоги і бюджетної «оптимізації» за будь-яку ціну!;
- схоже на те, що окрім лібертаріанської «фіскалізації» соціальної сфери, максимального урізання пільг, «дітей низької якості» й «стерилізації «державних утриманців» влада не має жодних притомних візій щодо соціальної стратегії держави. Наразі для суспільства геть не зрозуміло, яку з трьох найпоширеніших світових моделей соціальної політики оберуть «слуги народу» для України (а, власне, з цього кроку і треба було починати, замість огульного демонтажу «соціальної держави»!).
Чи це буде ліберальна (або англосаксонська модель), яка успішно діє, зокрема, в США, Великобританії, Канаді, де домінуючу роль у соціальній сфері відіграють не державні органи, а приватні добродійні фонди й організації «третього сектору» (чимало з них, до речі надають громадянам публічні соціальні послуги)? При цьому величезну роль відграють програми з медичного та інших видів соціального страхування, які охоплюють переважну кількість громадян.
Чи ми виберемо континентально-європейську (консервативну) соціальну модель, що діє, зокрема, в Німеччині, Австрії, Італії, Франції, Голландії тощо? В цих країнах наголос робиться на комплексному правовому регулюванні алгоритмів соцзабезпечення. Сама ж модель грунтується на корпоративній системі соціального захисту в рамках підприємств, проте – під ретельним контролем з боку держави.
Чи ж Україна вибере ще одну опцію – скандинавську (або соціал-демократичну) модель, що заснована на концепції «солідарності», згідно з якою соціальний захист розглядається як справа всього суспільства, а не лише держави. Це забезпечується, зокрема, завдяки ефективній системі організації виробництва, а надто – завдяки прогресивній шкалі оподаткування бізнесу з високими ставками податків, високим рівнем перерозподілу суспільного продукту й «фантастичною» часткою соціальних витрат ВВП в скандинавських країнах (50-60 %).
Та схоже, для наших «слуг народу» все це є аж надто високими матеріями. У той час, коли в розвинутих країн Заходу керуються ретельно обґрунтованими та гідними соціальними стандартами, провадяться дискусії про впровадження безумовного базового доходу, українська влада з її провідним соціальним «ідеологом» Галиною Третьяковою збирається втілювати в Україні архаїчну модель «дикого капіталізму» ще позаминулого століття – без жодних соціальних «обіцянок і пробачень» для «дітей низької якості», «стерилізованих державних утриманців та й усіх інших громадян!
Мінімальний пакет для «соціальної держави»
Цілком логічно, існують величезні сумніви щодо того, чи спроможна нинішня влада принаймні не руйнувати існуючі елементи «соціальної держави», і натомість - хоч мінімально сприяти створенню в Україні держави загального добробуту з гідними welfare-стандартами. Для цього, як на мене, необхідно почати, принаймні, з таких кроків:
- для створення «держави соціального добробуту» урядові необхідно провести комплексний державний моніторинг рівня життя населення, визначивши наріжні соціальні ризики бідності для економіки й суспільства, та виробивши відповідний інструментарій соцзабезпечення, який ці ризики мінімізує. На основі такого дослідження – провести стандартизацію соціальних прав громадян в основних сферах, що має враховувати чіткі показники інфраструктурного, кадрового, а головне – фінансового забезпечення;
- виходячи з конкретних соціальних стандартів, реформувати пакет соцдопомоги і забезпечення, пільг для різних категорій, щороку наближаючи мінімальний розмір цих виплат до показника мінімальної зарплати в державі. Адже прожитковий мінімум, до якого прив’язані дані суми, у релізі наших «державників» – це фікція, оскільки ніхто з можновладців так і не спробував на цю суму прожити. Формати соцдопомоги мають ґрунтуватися на принципах Європейської соціальної хартії;
- у час економічної кризи та ще й у чинному форматі від «слуг народу» проводити верифікацію соцвиплат – недоцільно. В перспективі необхідно розробити цифрові формати верифікації отримувачів державної допомоги, що ґрунтуються на штучному інтелекті і алгоритмах кредитного скорингу – в тому числі, для зниження корупційних ризиків. Дані верифікації мають слугувати не меті «оптимізації» держбюджету з викреслюванням зі списку максимальної кількості отримувачів соцдопомоги, а для коригування державної соцполітики згідно з реаліями і динамікою соціальних процесів. Водночас, замість засудження і дискримінації «маргіналів», влада має започаткувати «багаторівневі» муніципальні програми (на кшталт голландських, чи канадських) в масштабі ОТГ - із залученням громадського сектору – для інтеграції соціально-вразливих сегментів громадян до суспільного життя;
- розробити та прийняти Кодекс соціального захисту українців, де би було сформульовано концепт і модель соціальної держави, а також - закріплено мінімальний welfare-пакет (притомні соціальні стандарти, усі види державної допомоги і пільг, інституційні інструменти соцзахисту українських громадян тощо). До роботи над Кодексом необхідно залучити провідних міжнародних експертів зі Швеції, Фінляндії, Німеччини, Австрії та інших країн, де «соціальна держава» - це не фікція, як, на жаль, в Україні.