ГлавнаяБлогиБлог Олега Петровця

Як новий закон про освіту може врятувати Україну і до чого тут Путін?

Як відомо, однією з найпопулярніших технологій, що використовувались в Україні у ході чи не всіх виборчих перегонів, було маніпулювання мовним питанням. Саме за мовною ознакою політичні конкуренти ділили електорат, закриваючи очі на те, що таким чином все більше поглиблюють прірву між історично фрагментованим українським суспільством. Сьогодні ж українці, які пережили дві демократичні революції, серйозно змінилися. Їх уже не так легко обдурити. Але якщо прихід до розуміння факту мовної спекуляції заради досягнення політичних цілей – це, безумовно, прогрес у суспільній свідомості, то чи не применшуємо ми ваги «мовного фактора», відкидаючи для аналізу все пов’язане даним аспектом як таке, що є просто маніпулятивним?

Фото: ru.slovoidilo.ua

Особисто я переконаний: дарма левова частка суспільства досить легковажно ставиться до всього, що наразі відбувається в царині мовної політики. Не побоюсь бути надто радикальним і скажу, що саме від мови багато в чому напряму залежить бути Україні завтра, чи не бути.

З одного боку, справді, на фоні виживання та необхідності розвиватися фактично у стані війни будь які мовні реформи на перший погляд можуть здатися ну геть не першочерговим завданням. Тим паче, коли вони провокують не лише внутрішні дискусії, а ще й міжнародні конфлікти.

Проте людям властиво дивитися на більшість речей досить поверхнево. Мало хто замислювався над тим, чому агресор не побоявся зазіхнути на нашу територію і державність. Та насправді хіба нападають не на тих, кого можуть перемогти, не на тих, хто слабший?

І тут річ іде не стільки про чисельність армії, її озброєння, або матеріальні ресурси (в умовах сучасних гібридних воєн силова перевага більше не є визначальною), скільки про зрілість та єдність нації.

Як стверджує політична наука, основними її ознаками є спільність території, економічного життя, психічного складу та головне — мови.

Таким чином можна констатувати, що тривале використання останнього елемента виключно у якості виборчої технології призвело до посилення ідентичнісної фрагментарності всередині України, суттєво похитнувши її шанси на те, аби бути по-справжньому сильною. Такою безвідповідальністю з боку української політичної еліти також довгий час успішно користувався ворог, який, на відміну від українських керманичів, об’єктивно оцінював значення мови, нав’язуючи в тому числі й українському суспільству ідеологію «русского мира» з його «великим и могучим». Болісні наслідки такої політики, на жаль, відомі.

Довідково:

Русский мир — російська неоімперська геополітична доктрина, яка пропагує існування «Русского мира» як глобального культурно-цивілізаційного феномену, що складається з Росії як материнської держави та російського зарубіжжя, яке об'єднує людей, які незалежно від національності відчувають себе росіянами, є носіями російської культури і російської мови, духовно пов'язані з Росією і небайдужі до її справ і долі. Дану концепцію прийнято вважати путінським творінням, покликаним втілити у життя його імперіалістичні амбіції.

Багато хто може заперечити, мовляв, Україна – це багатонаціональна держава, тому дискутувати про якийсь національний принцип не коректно. Проте, по-перше, українці є титульною нацією і становлять приблизно 80% від всього населення, по-друге, сучасна нація – не стільки етнічне, скільки політичне утворення. Тому основною цінністю, що об’єднує громадян в єдину державу, безперечно, повинна бути законність та рівноправність, проте це аж ніяк не означає, що громадяни, до якої б національності вони не належали, можуть не знати державної мови.

На жаль, повернути час назад, аби виправити всі допущені помилки, не під силу нікому. Але сьогодні основним завданням, яке стоїть перед українцями, є виграш у розв’язаній проти нас гібридній війні задля збереження власної державності. Тому на рівні з дипломатичними перемовинами, підвищенням боєздатності української армії, стимулюванням розвитку економіки та співпраці з міжнародними партнерами не менш важливим є зміцнення політичної нації, а значить і української мови.

Як показує практика, така робота в Україні почала проводитись. Першими паростками відповідної політики можна назвати досить складні, але все ж прийняті рішення щодо квотування української мови на радіо і телебаченні. Імовірно, такі кроки з боку України були розцінені ворогом як випадковість (бо ж багато років в даному контексті нас відверто мали за дурня), тому гострої реакції з боку Кремля вони не зустріли. А ось що по-справжньому примусило агресора занервувати, так це нещодавнє прийняття освітньої реформи, зокрема її мовної частини, яка допоможе суттєво розширити використання української мови у школах, тим самим забезпечивши дотримання простої істини – громадяни України повинні знати державну українську мову.

І тут вже реакція Москви не забарилася – на адресу України посипались звинувачення в порушенні прав національних меншин, зокрема російської. А озвучив їх президент країни, де одна з найчисленніших українських діаспор, і де при цьому немає жодної української школи; президент країни, що напала на нашу землю і анексувала її частину; президент країни, яка роками проводить свою агресивну політику у світі під прикриттям захисту російськомовного населення, права якого «ущемляют».

Подібними гаслами озброїлись також поляки, румуни і особливо – угорці, які буквально вивели українське освітнє рішення на рівень міжнародного скандалу.

Насправді, автентичність угорської «істерики» викликає великі сумніви, адже методологія Путіна щодо ведення гібридної війни чужими руками (в тому числі європейськими!) відома. Але зараз не про це.

Багато хто вважає, що «гра не варта свічок» і мовне питання – це не той момент, заради якого варто йти на відверту конфронтацію з деякими країнами ЄС, підтримка яких нам зараз настільки потрібна. Але ж, як бачимо, відступати Україна не має ані найменшого наміру.

Звісно, в даному випадку можна озброїтись офіційною конструктивною позицією Києва та ще раз нагадати: що Україна завжди була толерантною до нацменшин і зараз нічого не змінилося; що освітня реформа в жодному разі не має на меті звуження прав національних меншин, а навпаки – вона націлена на те, аби поставити всіх громадян в рівні умови; що володіння державною мовою відкриває перед громадянами України більші перспективи для самореалізації у власній країні тощо.

І, в принципі, такої аргументації вже цілком достатньо. Проте переконаний, що мотивація для прийняття освітньої реформи насправді набагато глибша. Такий крок є елементом добре продуманої стратегії відродження української політичної нації, адже іншим шляхом виграти гібридну війну просто неможливо, як і не можливо вистояти проти подібних загроз у майбутньому.

Олег Петровець Олег Петровець , Політичний експерт
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter