У 1992 році вона поставила театральну виставу, присвячену Фріді Кало, а в 2018 році зняла фільм “Дві Фріди”, світова прем'єра якого відбулася на Талліннському міжнародному кінофестивалі “Темні ночі” (PÖFF).
На сценарій стрічки Іштар надихнула історія медсестри з Коста-Рики Джудіт Феррето, яка наприкінці 1940 років приїхала до Мексики, щоб доглядати за відомою коста-риканською письменницею Кармен Лірою. Невдовзі доля звела Джудіт із Фрідою Кало, за якою вона доглядала до самої її смерті.
Було важко уявити собі двох більш антагоністичних особистостей. Фріду уособлювала чиста пристрасть, вона мала розкуту екстраверсивну натуру. Джудіт же була одержимою чистотою і порядком. Проте мали вони і спільні риси: обидві жінки залишались пристрастними комуністками і мали схожі проблеми зі здоров'ям. Страждаючи від того ж болю, що й Кало, Джудіт у якийсь момент почала повністю ототожнювати себе з нею і стала ніби двійником великої художниці.
Ця історія стала основою фільму “Дві Фріди”. Попри назву, головною героїнею його є саме Джудіт, яку грає відома португальська акторка Марія де Медейруш. Проте це не звичайний біографічний фільм. Стрічка Іштар Ясін більш нагадує сюреалістичну кінопоему, в якій змішані спогади, час, фантазії і реальність, за допомогою яких режисерка демонструє шлях перевтілення Джудіт у Фріду Кало і відхід її у кращі світи.
Іштар, у твоєму фільмі всі герої — жінки. Чоловічі образи теж присутні, але виключно у вигляді привидів або спогадів з минулого...
Це правда. В історії кіно дуже багато фільмів, де головне місце займають чоловіки. Жінкам теж треба розповідати свою історію і будувати свою ідентичність.
Але моє питання полягає в іншому. Чи було тобі складно знімати такий фільм у Коста-Риці і Мексиці?
Дуже складно. В першу чергу, фінансово. Було непросто знайти кошти на фільм з нелінійною історією. Лінійність мене не цікавить, я надаю перевагу іншим формам оповіді. Також мені дорікали, ніби незрозуміло коли в моєму фільмі показані сни, а коли - реальність. Хоча саме цього я і прагнула. Я хотіла не просто скопіювати чиєсь життя, а глибоко у нього зануритись, спробувати знайти відповідний ритм і за його допомогою показати те, чого ми зазвичай не помічаємо. Хотіла показати те, що залишається невидимим.
Те, що я жінка теж додавало труднощі. Адже чоловікам зазвичай виділяють більші бюджети на зйомки фільмів. “Дві Фріди” мав дуже маленький бюджет, проте знімати його було одне задоволення. Це було неймовірно.
Роль Джудіт Феррето була написана спеціально для Марії де Медейруш? Як ви з нею познайомились? І чому тебе зацікавила історія медсестри Фріди Кало?
Сценарій фільму я почала писати дуже давно, задовго до мого знайомства з Марією. Ще раніше, в 1992 році, я поставила виставу про Фріду Кало і поїхала з нею до Мексики. Там я зустріла авторку біографії Фріди, яка розповіла цю історію і допомогла знайти жінку, яка була медсестрою у Джудіт. Від неї я дізналася, що Джудіт пережила схожий нещасний випадок і відчувала такий же біль, як і Фріда. Вона почала одягати такий же корсет, так же розмовляти, навіть проявляти схожі емоції. Мене це зацікавило: чому в кінці свого життя Джудіт Феррето почала відчувати себе Фрідою Кало?
Над фільмом я працювала вісім років. Навіть переїхала жити в Мексику, тому що вважала за необхідне зануритися в тамтешнє життя і мексиканську народну культуру, якою надихалася Фріда Кало. Вона дуже багато працювала не лише з реалізмом, а й фантазіями та підсвідомістю. Тому я багато обдумувала кожен образ свого фільму.
Більшість текстів із фільму — це слова, написані самою Джудіт. Я взяла їх із листів, які вона надсилала Фріді і змінила лише деякі монологи, в основному поетичні.
З Марією де Медейруш ми познайомилися десять років тому в Сан-Паулу, на кінофестивалі. До Бразилії я привозила свій перший фільм “Дорога”. Там і зустріла Марію, яка свого часу запам'яталася мені роллю в фільмі “Генрі і Джун”. Я заговорила з нею, не думаючи про те, що колись зможу запросити її знятися в своєму фільмі. Марія зацікавилася моєю “Дорогою” і після перегляду сказала, що була б рада якби у мене знайшлась для неї якась роль.
Коли я почала працювати над сценарієм фільму “Дві Фріди” то спочатку не згадувала про неї. Але під час поїздки до Парижу, де зараз живе Марія де Медейруш, ми зустрілися і я зрозуміла, що саме вона може зіграти Джудіт. Тому деякі сцени в сценарії були написані спеціально для Марії.
Вона фантастично зіграла свою роль. Таке враження, ніби вона не грає, а сама і є Джудіт Феррето. Як казав мій улюблений кінорежисер Карл Теодор Дрейєр, актор не повинен грати якогось персонажа, він мусить бути ним. Саме це вдалося Марії.
Іноді я навіть думаю: а може, мій фільм узагалі не про Фріду або Джудіт? Можливо, він насправді про любов? А може про смерть? Тому що справа не лише в смерті Фріди і Джудіт. Певною мірою мій фільм — про смерть цілої епохи, яку уособлювали Кало, Дієго Рівєра, Лєв Троцкій, Андре Бретон, Антонен Арто і багато інших відомих представників того часу. Більшість із них були комуністами. Але з Латинської Америки погляд на комунізм був абсолютно іншим. Для них він був і залишався втіленням справедливості, рівності і вони мало задумувались, що це лише просто красива утопія.
Звісно, все це не мало нічого спільного з реальним комунізмом. Вони мали власне, дуже ідеалізоване уявлення про нього. Через це захищали того ж Сталіна. Вони були сліпими.
На саму Фріду Кало вплинула Мексиканська революція 1910-1917 років, а ціле покоління латиноамериканських митців надихалось також революцією в Росії 1917 року. Вони теж були романтиками?
Так! Узагалі можна багато кого згадати: Пабло Неруду, Пабло Пікассо, Тіну Модотті. Існує навіть версія, що останню вбили через те, що вона дізналася забагато “незручної” правди про комуністичну систему і її керманичів.
Попри те, що в чомусь вони залишались романтиками, вони й не були такими уж наївними. Дехто з них був готовий досягти справедливості за будь-яку ціну, навіть ціною власної смерті. В ідеї принести себе в жертву було щось високе. Але, на мій погляд, у цьому була теж їхня помилка.
Часто твори мистецтва приваблюють глядачів трагічністю історії їх авторів. Фріда Кало була трагічною постаттю — це відчувається і по твоєму фільму. Проте наголос ти робиш зовсім на іншому — на любові, тісних взаємовідносинах, почуттях. Це було зроблено навмисно?
Ти не назвав лише ностальгію... Знаєш, для мене важливо навіть розпочинати фільм не з інтелектуального, а з емоційного контакту з глядачем. Я робила все, щоб мій фільм не мав нічого спільного з трагедію.
У “Двох Фрідах” я намагалася показати те як повторюється життя. І як можуть повторюватися ситуації в історіях двох різних жінок, відображатися немов у дзеркалі. Жінок, які живуть у суто патріархальному суспільстві. Створити про це історію мені здалося дуже цікавим.
У фільмі відсутні картини Фріди. Вони слугували мені орієнтиром для створення образів, особливо наявна в них динаміка. Я прагнула передати на екрані душу і образи її картин. Не повторити, не відтворити, а саме передати. І спробувати відшукати те, що на них вплинуло з популярного мистецтва, доіспанської міфології. Тому деякі персонажі фільму були взяті з робіт Фріди Кало — наприклад, дівчинка з білим обличчям або образи з картини, яку художниця подарила своєму тодішньому куміру Йосипу Сталіну. Вона досі вважається втраченою, оскільки Сталіну подаруок не припав до душі. Ще я використовувала деякі театральні елементи, а спогади намагалася знімати так, ніби вони переживаються не в реальності, а в самій голові героїні.
Попри відсутність в фільмі картин Фріди Кало, ти робиш особливий акцент на кольорах. У ньому багато білого та різноманітних яскравих відтінків.
Це теж не просто так. Я багато працювала, щоб дізнатися про значення кожного кольору і спеціально відвідувала в Мексиці місця, де займагються виготовленням того чи іншого пігмента. Про це я навіть зняла документальний фільм. Для мене це було важливо, тому що кольори — це есенція життя. І смерті. Одне не може бути без іншого.
В своєму “Інтимному щоденнику” Фріда визначає кожен колір і вказує на емоції, які вони викликають. Приміром, червоний — це дійсно кров комах, що живуть у кактусі, за допомогою яких виробляють цей пігмент. Я мала досвід отримання синього кольору з рослини під назвою jiquilite в штаті Оахака в Мексиці. Кольори — це і є життя.
Що для сучасної Мексики означає фігура Фріди Кало?
Там цілий її культ. Кажуть, що після Діви Марії Гваделупської Фріда — найвідоміший і найпопулярніший персонаж у Мексиці.
Онука Крістіни Кало, сестри Фріди, зареєструвала торговельну марку “Фріда Кало”, що включає й сам імідж художниці. Я зверталась до власників марки, щоб вони дозволили мені зняти фільм і отримала згоду зробити це безоплатно. Проте вони експлуатують образ Фріди де і як тільки можна, заробляючи на цьому великі гроші.
Насправді сама фрідоманія з'явилась в Чікаго. Тамтешні жінки-феміністки зробили з неї символ власної свободи. Для них вона була втіленням сильної жінки, хоча її багато й критикували через те, що Фріда дозволяла Дієго Рівєрі погано до неї ставитися. Дехто вважає, що з ним вона не була по-справжньому вільною.
Дуже багато людей сьогодні захоплені Фрідою Кало, люблять її і її роботи. Але мало хто знає ким вона була насправді. Сама фрідоманія сьогодні здебільшого є даниною моді. Фріді вдавалось трансформувати власний фізичний біль у красу на своїх картинах. Комерціалізація її імені не дозволяє іншим бачити те, що вона хотіла сказати власними роботами. Фріду тепер можна зустріти будь-де: на пиві, взутті і навіть цигарках. Це добре для популяризації її імені, але мене те зовсім не тішить. Тому я зробила свій фільм як акт любові. Для мене головне — комунікація, бо я вважаю мистецтво дуже глибокою формою комунікації між художником і глядачем. Настільки глибокою, що воно може увійти в підсвідомість людини.
Ключовою сценою фільму є фінальний банкет, в якому ми бачимо Фріду в компанії з Карлом Марксом, Львом Троцьким, Антоненом Арто, Кармен Лірою, Зігмундом Фрейдом і навіть Юрієм Гагаріним. Ця сцена не лише завершує фільм, а й, як на мене, підбиває своєрідний підсумок усього ХХ століття. Чи можна її трактувати також як смерть тих ілюзій, якими були захоплені люди цієї епохи?
Для мене дійсно важливо було показати крах тих утопій, що панували в минулому столітті. На фінальну сцену фільму мене надихнули сюреалісти, які в свою чергу надихалися і Зігмундом Фрейдом, і Карлом Марксом. Саме тому я теж включила їх до фільму. Проте вони зображені там не у вигляді ідей або ролі, яку вони зіграли в своєму житті і в історії, а у вигляді звичайних людей зі своїми почуттями і емоціями.
Багато персонажів у цій сцені є комуністами, які завжди намагалися йти проти індивідуальності людини, проти її бажань і психології. Через це я додала до фінальної сцени Фрейда. Мені булв важлива його присутність. Тим більше, що далеко не всі персонажі в ній були комуністами, як той же Антонен Арто.
Зрештою, ця сцена пов'язана і з історією мого життя. Адже я жила в СРСР в останні роки його існування, тому мені самій було потрібно повернутися у ХХ століття, щоб отримати силу жити сьогодні. Не випадково мексиканський філософ Семюель Рамос казав, що “історія — це живий процес, в якому минуле перетворюється на вічно нове”.
З дитинства мені доводилося стикатися з несправедливістю, починаючи з військового перевороту в Чилі за часів Августо Піночета. Туди мої батьки переїхали з СРСР, де я народилась. Мені було тоді кілька років. Батько мій родом з Багдада, він був актором і режисером театру. Мати — з Чилі, працювала балериною і хореографом. Після перевороту ми змушені були виїхати з Чилі в Коста-Рику, де народився батько моєї матері.
Коли я з мамою поїхала до Нікарагуа після перемоги тамтешньої революції 1979 року, то застала там атмосферу всенародного тріумфу. Нікарагуанський поет Ернесто Карденал казав, що то було святкування народу, якого за п'ятсот років своєї історії ніколи не існувало. Та революція була втрачена, як і багато інших. Проте незважаючи ні на що вони завжди залишають свій слід.
В СРСР ти навчалась у ВДІКу?
Так. Я поступила туди, коли мені було 17 років. Навчалась у Алєксєя Баталова. У нього були закохані всі студентки. Попри його вік, Баталова всі обожнювали. У нього був шарм, неймовірна душа. А після фільму “Москва сльозам не вірить” ми всі мріяли знайти такого ж чоловіка (сміється).
Після розвалу СРСР я поїхала до Тбілісі, застала часи Гамсахурдіа і Шеварднадзе. В 1993 році переїхала до Аргентини, а згодом у Коста-Рику. Там я створила театральну труппу, з якою гастролювала багатьма країнами. Деякий час прожила в Іраці, Сирії і Нікарагуа, де багато їздила з пересувним екраном, показуючи фільми жителям тих місцевостей, які позбавлені можливості побачити кіно на великому екрані. А останні вісім років живу у Мексиці.
Іштар, не можу тебе не запитати про кінематограф Центральної Америки? Мені відомо про бум кіновиробництва в Гондурасі, але що відбувається сьогодні в Коста-Риці і Нікарагуа?
У Коста-Риці дуже багато жінок серед кінорежисерів, їх там більше, ніж чоловіків. У нас є фонди, які співпрацюють також із кінематографістами Нікарагуа і Панами. З цих трьох країн найкраща ситуація в кіно — в Панамі. Там знімають більше фільмів. Однак ситуацію важко назвати нормальною, оскільки в Коста-Риці відсутнє законодавство, що б регулювало кіновиробництво і кінодистриб'юцію. Тому, щоб зняти там фільм треба йти на дуже великі жертви. Нема в перелічених країнах і повноцінної кіноіндустрії. Є лише окремі режисери, які щось знімають.
Мій перший фільм “Дорога” десять років тому брав участь у Берлінале. Він був п'ятнадцятою стрічкою, знятою за всю історію Коста-Рики на той час. Нині там виходить біля восьми фільмів на рік. Цьому посприяв розвиток дешевих технологій, адже нині можна знімати хоч на смартфон. Можна обійтись без використання 35-мм плівки.
Великою проблемою є дистрибуція фільмів. Вона актуальна не лише для Коста-Рики, а й навіть для Мексики. В обох країнах вітчизняним фільмам важко пробити дорогу на екран, який віддають для прокату “Зоряних війн” або інших голлівудських блокбастерів. У результаті на вітчизняне кіно мало хто ходить. Не слід забувати й те, що кіноглядачами є переважно представники середнього класу, які хочуть у кінозалі забути про свої проблеми і здебільшого просто розважитись.
А скільки коштує у вас квиток у кінотеатр?
У Мексиці зараз це в середньому $3-4, на деякі видовищні фільми — $7 і вище. Це нормальні ціни для середнього класу. Але кінотеатрам у Мексиці дуже важко конкурувати з телебаченням, адже серед мексиканців великою популярністю користуються безкінечні теленовелли.
Знаю, що ти почала працювати над новим сценарієм. Про що буде твій наступний фільм?
Його дія буде відбуватися в Іраці на початку 1990 років. Тоді країна була в блокаді, Саддам Хуссейн не хотів приймати ліки і іншу благодійну допомогу, через що дуже багато людей вмирали. Мій тато розповідав історію знайомої родини, в якій батьки від безвиході вирішили вбити себе і своїх дітей, підсипавши до їжі отруту. Але у мене є ще один сценарій про моє життя у Москві наприкінці 1980 років. Він про втрачені ілюзії, в першу чергу — мої власні.