ГлавнаяБлогиБлог Миколи Голомші

Оборона держави: традиційні реформи чи модернізація безпекового сектору

Після розпаду СРСР для новостворених на теренах колишньої радянської імперії держав одним із найперших постало питання національної безпеки і оборони. Україна не була винятком. За досить короткий термін була розроблена та прийнята законодавча база щодо військового захисту держави, затверджена структура Збройних Сил, почалось формування Національної гвардії, Прикордонних військ тощо.

Фото: EPA/UPG

Одним з найпроблемніших питань стало формування української армії, яке проводилось з одночасним скороченням того збройного угруповання, яке залишилось в Україні як спадок радянської воєнної машини (а це понад мільйон військовослужбовців, не кажучи вже про техніку та озброєння).Зроблено було чимало. Але оглядаючись назад, чітко видно як багато процесів оборонного характеру творились в угоду північному сусіду. Тоді це видавалось просто помилками, допущеними в процесі рефомування чи реорганізації військового організму, зараз в цьому вбачається навмисний умисел вищого керівництва та спецслужб Росії. Не буду вдаватися в детальний опис тодішніх справ, скажу лише про деякі елементи, що видаються знаковими.

Прискорене знищення ядерного потенціалу з подачі Москви та за сприяння Заходу зараз відгукується нам різноформатними гібридними агресіями терористичного характеру зі смертями українських громадян, розрухою міст і сіл, сотнями тисяч біженців в країні та її межами.

Свого часу (середина 90-х рр.) було прийнято рішення про розгортання на сході України армійського корпусу зі штабом у Донецьку. Лишень приступили до його повноцінного розгортання, як надійшла команда все згорнути. Відповідь на питання — чому так і не була створена потужна військова одиниця на Донбасі — є особливо актуальною з огляду на нинішню геостратегічну ситуацію.

В 1999 році була ліквідована Національна гвардія України, яка на той час представляла потужну силу, здатну протидіяти терористичним загрозам та іншим викликам у будь-якій частині країни.

В жовтні 2001 року над Чорним морем, під час навчань українських сил ППО, був збитий літак Ту-154 авіакомпанії «Сибір», що рухався за маршрутом Тель-Авів — Новосибірськ. Тоді загинуло 66 пасажирів та 12 членів екіпажу. Всі звинувачення одразу впали на Україну і її Збройні Сили. І лише згодом, майже через десять років слідство довело авторитетною судовою експертизою виключну непричетність українських ППО до цієї трагедії. Більше того, є всі підстави вважати, що був саме терористичний акт спецслужб Росії, який на десятиліття ще й заморозив розвиток української ракетно-космічної галузі.

Ці та інші події — лише резонансне тло тих процесів, які супроводжували руйнівну роботу північного сусіда з дестабілізації внутрішньодержавного стану та деградації безпекових структур країни. Все це відбувалось під «заколисування» уваги керівництва України «колегами» з Кремля, які запевняли в дружбі і добросусідстві,хоча їхні реальні дії свідчили про зовсім інші наміри.

Зрештою відношення держави до захисту країни та національної безпеки звелось до формули, яку озвучив у 2004 році тодішній Верховний Головнокомандувач Збройних Сил, Президент України Л. Кучма: «Ми повинні відійти від застарілих підходів і стереотипів щодо воєнних загроз та будувати армію на принципах оборонної достатності, виходячи з економічних можливостей держави». Оскільки в основу принципу оборонної достатності були покладені економічні спроможності держави, тобто елементарне виділення в бюджеті необхідної суми, то розвиток безпекового сектору країни і надалі продовжував чахнути в мізері наданих коштів.

Підняти до необхідного рівня ці «економічні можливості» не змогли ні наступні президенти та прем’єри, ні індикатори майбутніх викликів: газові та сирні війни, згортання Росією економічного співробітництва з Україною, інші події, які свідчили про необхідність зміцнювати оборону держави.

Результат такого відношення до питань національної безпеки та оборони ми отримали у 2014 році — без адекватного спротиву здали Крим, де відбулось масове зрадництво силовиків, насамперед, служби безпеки, міліції та військовиків, згодом зіткнулись з путінсько-терористичною агресією на Донбасі, де до цих пір не можемо вивести для міжнародного співтовариства законодавчу оцінку глобального характеру терористичних дій Кремля та запропонувати власну, а не нав’язану стратегію завершення бойових дій і відновлення контролю над окупованими територіями та кордоном.

Наразі майже два роки різноформатних агресій путінської Росії ми питаннями оборони і безпеки займалися досить фрагментарно. Достатньо сказати, що протягом цього часу вся стратегія включно з військово-адміністративним поділом країни орієнтувалась на оборону західних кордонів. Тобто, ми за підказкою «братів» з півночі продовжували чекати нападу з боку армій країн НАТО. Лише минулого вересня Рада національної безпеки і оборони схвалила нову редакцію Воєнної доктрини України, де, зокрема, визначила актуальні воєнні загрози для України, передусім, збройну агресію і порушення територіальної цілісності країни з боку Російської Федерації.

Кілька днів тому РНБОУ затведила новий військово-адміністративний поділ країни, який «визначає територіальний розподіл відповідальності та повноважень органів військового управління Збройних сил України у сфері оборони держави на суші, у повітряному та морському просторах».

Однак до справжньої реформи безпекового сектору і, зокрема, Збройних Сил, ще далеко. Передусім мають відбутися ментальні зміни у військовому середовищі. На жаль, значна частина офіцерського складу, насамперед, вищого, живе за радянськими принципами служби і несе в собі радянський дух взаємовідносин в армії. Випадки чванства, здирництва, корупції, не поодинокі в сьогоднішньому армійському середовищі і кричущі на фоні щоденного звитяжного героїзму в зоні АТО.

Заплутана система вертикального підпорядкування, коли перевищена кількість різних штабів тільки ускладнює процес управління, так і не модернізована на нових засадах. Хоча два роки бойових дій мали би дати величезний практичний матеріал для переосмислення не лише підходів до системи управління армійським організмом, але й спонукати до рішучих дій щодо нового формату керування військами на всіх рівнях вже своїх, а не натівських стандартів, які їх змінюють, навчаючись в наших бійців. Існуюча вертикаль з її зигзагоподібною дуалістичною ієрархією призводить до одного результату — безвідповідальності управлінців за прийнятті (чи невчасно прийняті) рішення. А сам процес прийняття цих рішень може затягуватися на невизначений час, причому без будь-яких серйозних наслідків за таке зволікання.

Останнім часом в Міністерстві оборони знову заговорили лише про реформування Збройних Сил, а не докорінну модернізацію. Як повідомляє оборонне відомство, у “Генеральному штабі буде реалізовано структуру, яка максимально наближена до J-структури штабів країн НАТО. Заплановано реорганізувати 10 структурних підрозділів та вдосконалити – п’ять”. Абсолютно правильне рішення (хоча мало бути прийняте мінімум два роки тому). Втім, сам процес реформування розрахований на три-п’ять років, що робить його інертним на самому старті і безвідповідальним за якість принятих рішень для тих посадовців, хто починає цей процес, адже вони однозначно (із такими термінами перебування на посадах) особисто не будуть звітувати за виконання сьогоднішніх планів. До того ж, експерти вже попереджають, що намагання перевести Генеральний штаб на J-структуру вже найближчим часом зустріне тотальний тіньовий регламентно-процедурний «штабний саботаж».

Однак суспільство так і не почуло, на жаль, до цих пір однозначних заяв про перехід української армії на професійну основу. Не контрактну, а саме професійну, із сучасною мультифункціональною системою територіальної оборони та підготовленим військовим резервом.

Контрактна армія зараз вбачається панацеєю, у всякому разі так виходить із заяв нинішніх очільників військового відомства. Суттєве підняття грошового забезпечення військовослужбовців, зокрема, рядового складу, має дати позитивний ефект масового бажання чоловічої половини (хоча і жінок не варто виключати з цього процесу) країни йти служити і воювати з агресором. В умовах нинішнього соціально-економічного зубожіння населення 7-12 тисяч гривень «світлої» зарплатні в місяць — це серйозний аргумент. Але аж ніяк не вирішення проблеми. Тому що відсутні будь-які інші мотиваційні моделі самореалізації в безпековому секторі для тих, хто готовий не лише взяти зброю в руки, але й віддати свій хист і життя за Батьківщину. Виникає закономірне питання — чи не стане підняття грошового забезпечення лише стимулом «заробітчанства» в армії для маргіналізованих елементів? Чи не мілітаризуємо ми масово суспільство в угоду агресору?

Про професійну армію розмови ведуться багато років. Переважно, в експертному середовищі. Такий крок в масштабі держави потребує серйозного наукового дослідження, чіткого фінансового розрахунку, перебудови всієї воєнної організації країни на модернізованих функціонально-регламентних «рейках» та проведення на нових принципах інформаційно-роз’яснювальної роботи серед населення з метою підняття престижу та перспектив розвитку сучасного безпекового сектору, а не рекламування сумнівних посадових досягнень.

Сьогодні держава в Майданній Україні має всі підстави і прямі зобов’язання перед пам’яттю Героїв для докорінного перегляду підходів до питань національної безпеки і оборони. Це співпадає зі сподіваннями суспільства, яке зачекалось змін у цій сфері. Залишилось лише, щоб підстави і сподівання спвпали з розумінням і бажанням перших чиновників країни.

Микола Голомша Микола Голомша , Голова політичної партії "Патріот"
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter