Де ліки від ковіду? У Дніпрі!
Ще з цікавого: за словами очільника відомства, у дніпровській воді були виявлені також сліди агрохімікатів та пестицидів, заборонених ще у 60-х роках ХХ століття. Це свідчить або про їхнє неналежне зберігання, або про використання цих речовин, незважаючи на заборону. І ще одне відкриття: наскрізь «прохіміченою» виявилась навіть риба, виловлена з Дніпра. В ній виявили, зокрема, бромовані дифенілові ефіри – їх використовують в тому числі при виготовленні будівельних матеріалів як засіб зниження займистості продукції.
І ось саме тут хотілось би прочитати, що за результатами скринінгу мало місце звернення до прокуратури (наприклад), а згодом покараними виявилися такі-то й такі-то посадові особи. Але ні. Профільний міністр Роман Абрамовський лише звинуватив у ситуації, що склалася, сектор сільського господарства.
Мовляв, це «наслідили» аграрії, адже «забруднення Дніпра – це переважно пестициди та агрохімікати». Та хто б не був винний, максимум, що пропонує Абрамовський, це – спільна нарада за участю представників водоканалів, Мінрегіону та Держспоживслужби, скликана задля «розролювання» ситуації.
З іншого ж боку, присутній під час презентації результатів скринінгу заступник міністра Михайло Хорєв дав зрозуміти журналістам, що проблема з якістю води… перебільшена. Відповідаючи на питання, чи можна у Дніпрі купатися та ловити рибу, він зазначив, що вказаний рівень забруднення не обов’язково загрожує здоров’ю.
«Особисто я купаюсь в межах Києва в Дніпрі і ще я п’ю воду сиру з-під крана. Не кожне місто може похвалитися таким. Наприклад, в Одесі я не п’ю воду, а в Києві п’ю. Тому, справді, ті речовини, які виявили, – це погано, але не всі вони знаходяться в великій концентрації, яка може нашкодити», – заявив Хорєв.
І все таки цьому чиновнику особисто я не радив би продовжувати свої експерименти з водою з-під крану. Якщо тільки вони дійсно мають місце (в чому я сумніваюсь) і пан заступник міністра не замовляє собі доставку води і не використовує найсучасніші фільтри.
Про що могла б сказати Грета Тунберг
Пестициди – пестицидами, але справа не тільки в них. Війни майбутнього будуть війнами не так за нафту та енергоресурс, як за воду. Запаси якісної питної води на планеті стрімко скорочуються. Тим паче, що людство потребує приблизно вдвічі більше прісної води, аніж Земля може забезпечити. Вже зараз четверо з десяти людей живуть в регіонах, де басейни рік мають дефіцит води, яка годиться для вживання. А до 2025 року 3,5 млрд людей (тобто фактично кожен другий) відчуватимуть брак питної води.
В чому коріння проблеми? Воно – і у збільшенні чисельності людей на планеті, і у тому, скільки вони споживають ресурсів. Даються взнаки і зміни клімату, через які частота традиційних весняних повеней падає, а це означає, що водосховища не будуть заповнені і на 100% готові до засушливого літнього періоду.
Але здебільшого коріння проблеми полягає у тому, що в країнах, які розвиваються, 70-90% каналізаційних та промислових відходів скидають до водоймищ без очищення. Чи є Україна та Київ винятком із даного випадку? Звичайно, що ні. І недавній рейтинг City Wellbeing Index, який відвів нашій столиці 99 місце за рівнем комфорту за 100 можливих – найкращий тому доказ.
Знає про це міністр Абрамовський чи ні, але станом на зараз п‘ятдесят дев’ять відсотків українців стурбовані станом питної води в країні. Такі дані оприлюднило соціологічне агентство КМІС. Останнім часом експерти говорять про погіршення якості води у Дніпрі, з якого п’є воду третина киян. А погіршується якість саме через промислове забруднення річки.
Тим часом щодня містяни використовують близько 700 тисяч кубометрів води. Майже 70% – береться з Десни, решта – з Дніпра та з артезіанських джерел. При цьому визначити, яка конкретно вода тече в кожному будинку, складно. Взята з трьох джерел, вона змішується і тоді йде до житлових будинків.
«Труби горять», чи то пак гниють
Але перш, ніж потрапити до киян, вода проходить чотири основні етапи очищення: знезараження, відстоювання, фільтрацію та озонування. Та проблема в тому, що увесь цей очисний реманент у Києві використовується ще з радянських часів. Він давно застарів – і морально, і технологічно. Але і це лише півбіди.
Низька якість води у столиці ще й напряму пов’язана зі станом трубопроводів та водопровідних систем. Більшості з них вже виповнилось понад півсотні років. В окремих районах Києва труби зношені на 80%, і це вже не жарти.
Крім того, більшість труб виготовлена з чавуну. Через те, що він піддається впливу води та інших факторів навколишнього середовища, труби зазнають корозії та піддаються біологічному обростанню. Внаслідок цього спостерігається вторинне забруднення води мулом, іржею та мікроорганізмами. Також це призводить до частих аварій — проривів трубопроводів і, відповідно, неконтрольованого скидання води з системи та аварійних відключень.
Іще одна проблема полягає в тому, що в Україні для очистки питної води усе ще використовується переважно хлор. Хоча у Києві від нього поступово відмовляються. До слова: в нашій державі якість питної води з 2010 року визначається Державними санітарними нормами.
Цей документ замінив застарілий радянський ГОСТ та має максимально наближені до Європейського союзу вимоги. У ньому визначено 90 бактеріологічних та фізико-хімічних показників, за якими встановлюється якість води. А дотриманню цих норм заважають вище згадані технологічні чинники, і передусім – застарілість обладнання.
А тому перше, на чому мав би зосередитися уряд та міська влада – це поступова заміна комунікацій – як трубопроводів, якими йде питна вода до мешканців, так і системи очищення. Але і це далеко не все.
«Вигрібати» з дна будемо разом
Зусилля, які водоканали докладають до очищення води, нівелюються вже на шляху до споживача. За даними Всеукраїнської екологічної ліги, екологічний стан річок в Україні критичний – вони мають високе антропогенне навантаження і забруднення, їхній природний баланс порушений, а здатність до самоочищення втрачена.
З 63 000 річок України більшість забезпечують потреби населення у воді, хоча ці водойми вже є екологічно небезпечними. У деяких містах і навіть окремих регіонах відхилення якості води досягає 70-80% від норми. Тому до подачі споживачам над нею ще добряче треба попітніти.
Таким чином, перший крок з виправлення ситуації – великий, трудомісткий, розрахований не на одне десятиліття і такий, котрий потребує зусилля багатьох державних інституцій. Зокрема, й тих спільних нарад та комплексних програм, про які говорив міністр Абрамовський (біда лише в тому, що завтра-післязавтра склад уряду може знову змінитися, і нові міністри не пам’ятатимуть обіцянок, які давали їхні попередники. Власне, вони не визнаватимуть ці обіцянки за свої, і варитимуть воду спочатку).
Цей крок – планомірний захист довкілля та водоймищ в масштабах всієї країни.
Другий рівень розв’язання проблеми – міський, муніципальний. Тобто пов'язаний з місцевим самоврядування. Справа честі для кожного градоначальника (і київського мера в тому числі) – подбати про заміну, грубо кажучи, «труб». Свого часу балтійські країни, і передусім Естонія, зуміли замінити усі комунікації, які дісталися їм у спадок від СРСР.
І це при тому, що та ж таки Естонія не має корисних копалин, які можна експортувати, або шикарних курортів з казино та іншими люксовими розвагами, які змушують туристів залишати в бюджеті країни-реципієнта чималі кошти. Тож невже Україна менш спроможна, ніж Естонія? Не хотілося би думати, що для нас це – непідйомне завдання.
Також до уваги треба взяти те, що європейці майже повсюдно відмовилися від труб із «чорного» металу. Більшість країн для мереж водопостачання використовує пластик, а Німеччина переходить на нержавіючий метал. Більше того: у деяких країнах побутове і питне водопостачання має різні магістралі. Звісно, Україні про таке годі й мріяти. Нам дав би Бог (чи уряд, чи конгеніальні топ-менеджери, котрі колись будуть здійснювати реформи) привести до ладу бодай одну наявну магістраль.
Гроші на екологію: дорого, але варто зусиль
Так, справедливості заради: заміна комунікацій – задоволення не з дешевих. Особливо якщо взяти до уваги, що й відбуватиметься вона не в естонських, а в українських масштабах. Недарма поняття «економіка» та «екологія» мають спільне коріння – від грецького «ейкос», тобто «дім». А утримання спільного дому завжди вимагає коштів.
Пораховано, що ціна модернізації застарілої інфраструктури в Україні становить понад 35 мільярдів доларів. Щодо Києва, то лише заміна труб тепломережі у Києві потребує близько 30 мільярдів гривень (при цьому загальний бюджет міста, наприклад, на поточний 2021 рік передбачений на рівні 60,5 мільярдів гривень). І все таки абсолютно необхідно замінити старезні труби, а відтак розробити проєкти альтернативного водопостачання, зайнятися нарешті очищенням стічних вод.
І це вже завдання для мера – знайти на це кошти, використовуючи міський бюджет, державні програми, залучаючи спонсорську допомогу. Читав, що у столиці сподіваються на 140 мільйонів євро кредиту для від Європейського банку реконструкції та розвитку – ці кошти можуть бути скеровані на оновлення комунікацій. І тут важливим є те, аби вони пішли саме на воду, а не за водою. Різниця – в одному прийменнику, який міняє сенс сказаного докорінно.
І, нарешті, є третій рівень проблеми – такий, яким я його бачу. Річ у тім, що ситуація, яка склалася з комунікаціями, має в анамнезі і політичні процеси. Чи то пак політично-бізнесові. Бо щоразу, як у державі збільшували ціну на газ, його транспортування, поставка і взагалі проблема комунальних послуг не розглядалися взагалі.
Між тим сфера ЖКГ має бути соціально орієнтованою. А комунальні підприємства мають отримувати належні кошти від споживачів, а також вчасний розрахунок за пільги та субсидії населенню. Достатньо профінансованими повинні бути й органи місцевого самоврядування. Для цього в рамках розпочатої в державі децентралізації слід переглянути фінансові відносини по лінії «державний бюджет – місцеві бюджети».
І це знову повертає нас на рівень держави. Яка має бути залучена у ці процеси не меншою мірою, аніж окреме місто. Коло, таким чином, замкнулося, і виходу з нього, на перший погляд, немає. Але шукати його спільними зусиллями необхідно: або випливемо всі разом, або разом потонемо.