Чого бракуватиме Порошенкові на зустрічі з Трампом?

У зустрічі Дональда Трампа та Петра Порошенка є, по суті, один великий позитив. Це те, що вона відбудеться раніше за контакти американського президента з Путіним. Та й двосторонній формат зустрічі додає нашому главі державі більше гонору. Адже Путін побачить Трампа на саміті G20 7-8 липня, і це буде велика колективна здибанка, а не рандеву на двох, як у випадку з Порошенком. Це є, повторюся, значним плюсом. Проте далі починаються якщо не мінуси, то принаймні запитання.

Михайло Поживанов Михайло Поживанов , Політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань

Фото: Сергей Нужненко

Наприклад, таке: що кожна зі сторін сподівається отримати від цієї зустрічі? Трамп, вочевидь, іде назустріч республіканцям, котрі стоять на жорстких антиросійських позиціях і котрі не проти організувати Трампу дострокове звільнення з посади. Тож Порошенко для свого американського колеги – це радше превентивний захід та щеплення від імпічменту, аніж той співрозмовник, з котрим дійсно вийде серйозний та предметний діалог. Втім, це – півбіди. Не так важливо, як планує використати Трамп Порошенка, важливі ті дивіденди, з якими повернеться український президент. А їх може й не бути, зокрема, через спонтанність цієї зустрічі. І через те, що Петро Порошенко їде на неї погано підготовленим. Згідно з даними джерел, в ході саміту передбачається обговорити виконання сторонами зобов'язань в рамках мінських угод, допомогу реформам в Україні, питання двостороннього співробітництва України та США, а також санкції щодо РФ. Такий порядок денний можна було б назвати ідеальним, якби Україна мала чітку позицію по всіх вище зазначених пунктах. Зокрема, й щодо мінських угод, деокупації Донбасу та подальшого перебігу україно-російської війни.

Однак в тому-то й річ, що скільки-небудь узгодженої стратегії і тактики українська сторона якраз і позбавлена. Це особливо помітно на тлі того контрасту, котрий створюють заяви чільних українських посадовців. Поки голова РНБО Олександр Турчинов пропонує, по суті, заморозити бойові дії на Донбасі, спікер Верховної Ради Андрій Парубій плекає надії на отримання Україною від США летальної зброї. Про це він говорить під час зустрічі зі представником Конгресу США Полом Райаном. І не пояснює, навіщо нашій державі така зброя, якщо вона (як видається!) все більше схиляється до придністровського варіанту?

Є ще певні тонкі нюанси, про які навряд чи знають у Вашингтоні. Це те, зокрема, як насправді тісно зрощені із сепаратистами чинні або колишні представники виконавчої та законодавчої влади. Нещодавно у Києві усунутий з лав БПП екс-нардеп Єгор Фірсов нагадав про активних учасників «російської весни» на Донбасі, котрі й досі на волі, та ще й почасти при портфелях.

До останніх він відносить Юрія Хотлубея (екс-мера Маріуполя), Валерія Гнатенка (мера Дружківки), Андрія Аксьонова (мера Добропілля). У списку Фірсова також є екс-секретар Донецької міськради Сергій Богачов, народні депутати від «Опозиційного блоку» Сергій Дунаєв і Сергій Сажко, міський голова Рубіжного Сергій Хортів, колишній начальник міліції Донецької області Роман Романов та інші.

Знаючи ситуацію в Маріуполі, я би додав до Хотлубея також Енвера Цкітішвілі (гендиректора «Азовсталі») та Юрія Зінченка (очільника маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча). У 2014-му група Метінвест, підконтрольна Рінату Ахметову, зажадала від української влади припинити АТО і заявила, що створює дружини з робітників металургійних комбінатів. Під заявою про це підписалися, зокрема, й нині чинні керівники підприємств Цкітішвілі та Зінченко. Вони ж брали й участь у проведеному на Донеччині референдуму – щодо створення «ДНР».

Яке все це має відношення до Вашингтону? До Вашингтону – жодного, там не бракує й власних проблем. А от, як то кажуть, до «офіційного Києва» відношення – безпосереднє. Із тою кашею та плутаниною в головах уповноважених переговірників годі й братися до спілкування з Дональдом Трампом. Бо в цій ситуації жодна зі сторін, здається, не знає, чого вона хоче насправді. Крім звісно, формального відбування зустрічі та отримання внаслідок її іміджевих бонусів.

Не так давно Wall Street Journal цитувала держсекретаря США Рекса Тіллерсона, котрий припустив, що Україна та Росія можуть знайти шляхи врегулювання ситуації навколо Донбасу за допомогою укладення нового договору, який може відрізнятися від мінських угод. «Я думаю, важливо, щоб нам дали досить гнучкості для досягнення мінських цілей, – сказав Тіллерсон. – Можливо, уряд України і уряд Росії змогли б прийти до задовільного рішення через іншу структуру, відмінну від «Мінська», але таку, що здатна досягати цілей Мінська, до яких ми прихильні».

Тут слід додати, що одна група чиновників США з команди Трампа розділяє ідею імплементації всіма сторонами мінських угод, і бачить в них інструмент врегулювання в Донбасі. Інші, чию думка озвучив Тіллерсон, вважає, що цілі, передбачені мінських угодами, можна ефективніше досягти через інші механізми. Проте я переконаний, що те, що говорить зараз Тіллерсон (а також і його опоненти) для обох президентів – Трампа й Порошенка – звучить як щось дратівливе, але й водночас нетермінове та другорядне.

Обидва вони мають достатньо багато спільного, й передусім, ті внутрішні проблеми через обвал рейтингу, з якими стикаються як Порошенко, так і Трамп. Останній лише значно швидше пробіг ту дистанцію, за фінішною лінією котрої починаються серйозні сумніви щодо його здатності керувати державою. Та якщо Трампові теоретично загрожує імпічмент, у Порошенка інший клопіт – обрання спаринг-партнера для другого туру виборів. Де тут думати про мінські угоди в їх старому чи новому форматі?

А між тим час для розмов «ні про що» та для висловлювання «глибокої стурбованості» минув. Чим краще це зрозуміють усі учасники гри, тим продуктивніше розвиватимуться їхні контакти. Україна має твердо знати, з якими козирями у рукаві вона сідає за стіл переговорів, що може запропонувати своїм візаві та чого натомість чекатиме від них. Поки що цього не відбувається. А усвідомлення того, що Америка ради нас (чи ради себе?) свідомо йде на загострення відносин з Росією, є все таки слабкою втіхою на тлі відсутності результату від всіх дипломатичних зусиль протягом останніх трьох років.

А результат між тим бути мусить. Інакше тим, хто його не забезпечує, це може коштувати влади. Сьогоднішні вашингтонські переговорники це неодмінно усвідомлять. Хоча, можливо, й запізно для себе.

Михайло Поживанов Михайло Поживанов , Політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань