За прикладом такої роботи ходити недалеко. Днями польська «Rzeczpospolita» повідомила про створення на території республіки нової політичної партії «Зміна». Партія ця почала, зокрема, з визнання самопроголошених республік українського Сходу – «ДНР»/«ЛНР» , а також з заявки на участь у президентських виборах, які відбудуться у Польщі цьогоріч.
Один з «батьків» «Зміни» – такий собі Матеуш Піскорський, котрий відпрацьовує кошти Кремля у «Європейському центрі аналізу геополітики» і як президент останнього відвідує ефіри пропагандистського каналу Russia Today, де всіляко відбілює Путіна. Свого часу Піскорський представляв у Сеймі фракцію «Samoobrona Rzeczpospolitej Polskiej» – польський аналог російської ЛДПР як за ідеологією, так і за рівнем скандальності. Піскорський – єдиний в Європі депутат-скінхед, ідеолог «бритоголового» руху північної Польщі, видавець нацистського журналу «Одалан». Має імідж запеклого расиста і антисеміта.
Він також очолює у Польщі міжнародний євразійський рух. Його найближчими соратниками в Росії є євразійці Дугіна. В своїй статті «Новий слов'янський націоналізм у Польщі» Піскорський пише таке: «Після серії зустрічей між польськими та російськими націоналістами активісти більшості правих організацій Польщі дійшли висновку, що єдиною розумною альтернативою для слов'янської співдружності є співпраця з Росією. Ці люди, які мають певний вплив у більш великих партіях, готові розвивати розпочате співробітництво в майбутньому на більш високому рівні».
Власне, таке співробітництво триває давно. У лютому 2010-го Піскорський скерував до Польського національного суду позов, основною вимогою якого було визнання Романа Шухевича та Степана Бандери нацистськими злочинцями. Автор позову, знущаючись, зазначав, що йому сподобалось, як швидко український суд ухвалив рішення щодо визнання Голодомору геноцидом української нації, тож він розраховує на таку ж оперативність польського суду.
У липні 2011 року самопроголошений президент Осетії Едуард Кокойти нагородив Матеуша Піскорського медаллю «В ознаменування 20-річчя Республіки Південна Осетія». Кількома роками раніше, у грудні 2005-го, він брав участь у «спостереженнях» за виборами в Придністров'ї і визнав їх «демократичними». Власне, спостерігати за виборами – улюблене заняття Піскорського. У 2014-му він наглядав за так званим кримським референдумом, а восени минулого року – за виборами у «ДНР» / «ЛНР». В обох випадках Піскорський не помітив жодних правопорушень.
У керівній верхівці «Зміни» Піскорський – не сам. Компанію йому складає історик і публіцист Яцек Камінський. Такий собі турист-комуніст, який регулярно здійснює поїздки на Донбас і підтримує риторику Кремля щодо «фашистської хунти» в Києві. А ще Камінський – один з керівних персон у «Антифашистському комітеті країн СНД і Балтії». Рух цей, як сказано у його статутних документах, «виступає проти прирівнювання злочинів нацизму і комунізму» і звинувачує владу країн Балтії у «перегляді історії, поширенні ідеології неофашизму, екстремізму і ксенофобії, націлених на руйнування загальноєвропейських цінностей».
Як зустрітися та об’єднали зусилля «лівак» Камінський й ультраправий Піскорський – сказати тяжко. Але це не так важливо. Важливіше те, як саме ця пара розхитуватиме ситуацію в Польщі? Можливо, згадає рух за визнання автономії Сілезії зразка 2008 року? Чи Сілезька народна республіка не входить у плани прихильників «ДНР»/«ЛНР», бо в пріоритетах у них – посилення проросійської складової у польському політикумі?
Проросійська промивка мізків у Польщі, в принципі, не є дивною. Це не єдина країна у Європі, де Кремль намагається впливати на ситуацію. Класичний приклад такого ж «непомітного» втручання – праві сили у Франції, а також їхні аналоги в Іспанії та Італії. Але найбільш складна і небезпечна ситуація складається у Балтиці.
Свого часу російський публіцист Андрій Піонтковський говорив навіть про «парадокс Нарви» – гіпотетичний сценарій початку Третьої світової війни, який включатиме застосування ядерної зброї. «Парадокс Нарви» – це здатність Путіна одним ударом поставити Захід перед вибором – або принизлива капітуляція та відхід зі світової історії, або ядерна війна з людиною, котра перебуває в іншій реальності. А естонська Нарва відіграє роль casus belli, котру з ряду причин не може виконати Україна.
Проблема російської діаспори та її шкідливого впливу гостро стоїть у всіх трьох прибалтійських країнах. Процент російськомовного населення в них наближається до 15%. У Нарві – цьому балтійському Донбасі – ситуація особливо непередбачувана. Природно, що тамтешнє російськомовне населення віддає перевагу російським же каналам, а відтак й засвоює їхню маячню. Про діяльність агентів ФСБ у Балтії не так давно писала «The Guardian». Видання стверджує: окрім вже знайомого по Криму педалювання теми мовних утисків, вони займаються підкупом місцевих політиків і постачанням контрабанди.
Зорганізувати у Нарві референдум щодо виходу міста (плюс-мінус прилегла територія) зі складу Естонії та приєднання його до РФ – справа нескладна. За Піонтковським, саме таким і буде алгоритм дій: 1. Плебісцит. 2. «Путін, введи війська!». 3. Інвазія «зелених чоловічків». 4. Апелювання Естонії до 5-тої статті Хартії НАТО. 5. Захист Альянсом території суверенної держави. 6. Початок нової світової війни. 7. Ядерний удар Росії по парі європейських столиць – тому ж таки Таллінну або Вільнюсу.
В цьому місці Піонтковський відкриває умовну дужку і зауважує, що розрахунок Путіна полягає у тому, що середньостатистичний американець не зрозуміє і не підтримає війну за невідому йому Нарву, на якій гинутимуть натівські солдати. Після чого Альянс відмовиться від військової місії і капітулює перед Путіним. От тільки зараз (на відміну від початку чи середини 2014 року) варіант відступу НАТО від захисту своїх членів є цілковито неможливим. Взнаки дається кумулятивний ефект неприйняття Путіна світовими лідерами.
Однак мова зараз навіть не про це. Хочу наголосити ще раз: військова операція (за Путіним) починається з агресивної пропаганди. У зоні ризику тут знаходиться вся Європа – як східна, так і західна. Вчасно запеленгувати сигнал тривоги у вигляді новоствореної польської «Зміни» абощо – саме те, що потрібно європейському істеблішменту. Вважати ж подібні вибрики дрібницею – найбільша помилка, якої тільки можна припуститися. Це вже доведено Донбасом і частково – Нарвою. Тож висновки – за Європою.