1. Наше невміння вибудовувати превентивну, а не пост-фактум внутрішню політику буде вміло використовуватись проти нас, допоки ми нарешті дійсно не захочемо та не навчимося якісно діяти на випередження.
2. Ми ще натерпимось у міжнародних судах через використання українського неологізму "АТО" та небажання називати ситуацію в Україні (як у Криму, так і на Донбасі) міжнародно-правовим терміном "збройний конфлікт".
А тепер детальніше до аргументів Росії в Гаазі сьогодні:
1. "Україна не виконала всі умови щодо переговорів і можливого проведення арбітражу, які є обов’язковою передумовою для передачі справи до МС ООН. Тому Суд не може розглядати цю справу та призначати по ній тимчасові заходи".
Очікувано, Росія звернулася до аргументу, за яким виграла спір проти Грузії у цьому ж Суді. Щодо України, то Росія зазначає про політичну забарвленість переговорів, невиправдане використання термінів "окупація" та "анексія" та вплутування в комунікацію питання агресії, яке Суд у цій справі розглядати не може. Також РФ стверджує, що Україна не реагувала на її пропозиції щодо арбітражу.
Перше, ми не знаємо зміст відповідних дипломатичних нот між Україною та Росією. Проте знаючи, яка українська команда і як дового працювала над виконанням передумов звернення до МС ООН, можна очікувати, що вони проаналізували справу та прорахунки Грузії та зробили все можливе, аби їхні ініціативи щодо переговорів і арбітражу Суд визнав достатніми.
Друге, Росія, як це часто буває, звинувачує інших у тому, що робить сама. Обурюючись словами "окупація" та "агресія", які використовує Україна (немов український МЗС міг писати "ваш Крим"), на слуханнях в Гаазі Росія сама говорила про "возз'єднання" півострову з РФ. Дійсно, у даній справі Суд не має повноважень аналізувати легітимність зміни статусу Криму. Україна його про це і не просить. Що не означає, що вона не може використовувати слова "окупація" та "держава-окупант". Єдиним негативним наслідком у цьому розрізі може бути вердикт Суду, що він не може винести рішення по цій справі, адже для цього він має розглянути додаткові питання (наприклад, статус півострову), на які не має повноважень. Але українська сторона розуміла обмеження предметних повноважень МС ООН. Саме тому український позов і стосується вузького кола питань - фінансування тероризму та расової дискримінації.
2. "Говорити про тероризм в Україні не варто, тому що в країні йде збройний конфлікт. Усе, що відбувається - відбувається, хоч і з порушеннями, в рамках збройного конфлікту".
Конвеція про боротьбу з фінансуванням тероризму застосовується і у випадку збройного конфлікту (ст. 2.1(b)). Україні важливо довести, що акти, на які вона посилається, це не просто звичайний перебіг збройних дій, а діяння, спрямовані на залякування населення, яким Росія сприяла та / або не перешкоджала.
Але цей аргумент Росії цікавий іншим. Якщо Міжнародний кримінальний суд (МКС) відкриє провадження по Україні, то негативне для Росії рішення у цій справі матиме ще більш негативні наслідки. У МКС обвинувачуваний - це конкретна людина, а не держава. Потенційне визнання зв'язку сепаратистів Донбасу з Росією через фінансову, збройну підтримку зараз у МС ООН полегшить визнання російського зв'язку в МКС і, можливо, навіть видачі ордерів на арешт на громадян Росії, які вчиняють воєнні злочини на території України. Тому буде недивно, якщо вже зараз Росія діятиме навипередження та казатиме про суто внутрішній збройний конфлікт в Україні, а свою роль обмежуватиме виключно "гуманітарною допомогою".
3. Росія наводила координати обстрілів, які начебто були зроблені з української сторони, та кількість жертв від них. Коментувати ці твердження без доказів і результатів експертиз я не можу. Але подібні аргументи важливі іншим: Україна й українці мають зрозуміти, що міжнародне правосуддя діє всесторонньо. Принцип верховенства права полягає у тому, що ми не можемо "замовляти", чиї справи розслідувати, а чиї - ні. Тому ми маємо максимально забезпечувати юридичну підготовку військових, незастосування надмірних заходів впливу правоохоронними органами й ефективне розслідування можливих порушень. Так, складно діяти в умовах гібридного конфлікту. Проте для цього і майбутніх судових процесів, у тому ж МКС, ми зацікавленні у максимально правомірній поведінці нашої сторони.
4. "Україна сама порушувала права кримських татар, коли Крим був частиною України, і зараз продовжує це робити, перешкоджаючи електро- та водопостачанню на півострів"
4.1. Права меншин.
Росія наголосила, що Україна сама активно не забезпечувала права кримських татар, і що вони були визнані корінним народом лише після "зміни територіальної належності" Криму. Я погоджуюсь із цим твердженням Росії загалом, але не щодо цього конкретного спору. Дійсно, в України до 2014 року була певна negligence, недбалість, щодо національних меншин, зокрема кримських татар. Така недбалість була й у населення, не лише у держави. Це жодним чином не означає, що ми дискримінували кримських татар або інші меншини. Проте ми мало проактивно забезпечували їхні права й обізнаність народу України щодо його мультиетнічності та мультикультурності.
Щодо визнання кримських татар корінним народом - дійсно, це сталося після переломних подій 2014 року, хоча мало відбутись раніше. Але світова практика схожа: держави дуже обережно визнають за певною групою статус і права корінних народів. Це пов'язано з питаннями історичних земель і культурного спадку, на які у корінних народів є особливі права. Декларацію про права корінних народів розробляли, погоджували та змінювали багато років, допоки прийняли у 2007-му. Більше того, основні держави, де є корінне населення, і які часто, на відміну від України, вчиняли злочини щодо своїх корінних народів - Австралія, Канада (!), Нова Зеландія, США, - проголосували проти Декларації (Україна утрималась). Ті, хто проголосував проти, стверджували, що ефективніше забезпечуватимуть права своїх корінних народів за власним національним законодавством.
Повільне реагування України на питання корінних народів не йде у розріз зі світовою практикою, хоча і не є виправданням. За відсутності конкретних порушень прав людини, сам факт невизнання статусу "корінного" у кримських татар навряд чи може бути сильним аргументом для Росії у цьому спорі. Головне, що має винести Україна з цієї дискусії - це необхідність розробки далекоглядної і превентивної внутрішньої політики. Щоби більше не давати нікому приводу спекулювати на нашій неактивності. Це - чи не найголовніше, чому нас мають навчити Донбас і Крим.
4.2. Блокада.
Це - сильний аргумент. І міжнародне гуманітарне право (право збройних дій), і міжнародне право прав людини, яке не перестає діяти під час збройного конфлікту, вимагають від держави, яка тимчасово втратила контроль над частиною своєї території, максимально сприяти забезпеченню прав населення на цій території. Це не знімає відповідні обов'язки з окупанта. Але це і не взаємовиключні обов'язки двох сторін - вони діють паралельно. Ці принципи були підтверджені Європейським судом з прав людини у справах щодо Придністров'я та фактично окупованого Північного Кіпру.
Є певна категорія населення, яка щиро та від незнання юридичних наслідків підтримує різні типи блокад Криму та Донбасу. Проте є і кон'юнктурні політики, які популістично та часто свідомо на шкоду Україні заохочують таку поведінку. Ми маємо боротись і з першим, і з другим.
5. Росія заперечує будь-яку дискримінацію на півострові у сферах освіти, релігії та культури. За її словами, на півострові багато зареєстрованих українських і кримськотатарських громадських організацій і медіа, викладання у школах українською та кримськотатарською можливе, жертвам депортації зводять пам'ятники, а 95% зниклих безвісти українців і кримських татар знаходять. Що стосується обвинувачень в обшуках і конфіскаціях "екстремістської літератури", то з “екстремізмом” треба боротися. Це підтвердив і Європейський суд з прав людини у справах проти Німеччини та Франції (або я не розчула, або представник Росії не сказав, які це саме справи). Цю позицію Росії представляв французький (або франкомовний) адвокат. Цікаво, чи це стратегічний крок. Адже Франція останнім часом проводить доволі жорстку політику щодо релігійних меншин, за що часто зазнає критики (наприклад, заборона буркіні, спеціальних закритих купальників для мусульманок, викликала широкий суспільний резонанс і, врешті, була скасована французьким судом) .
Гіркі скептичні посмішки щодо аргументів Росії пропоную підкріплювати задокументованими фактами порушень на півострові. Наприклад, зі Звітів Моніторингової місії ООН з прав людини:
- Викладання українською чи факультативи з української мови справді дозволені. Проте батьки школярів говорять про неофіційний тиск на них збоку дирекції шкіл, на яких, у свою чергу, тисне нова кримська влада не обирати українську (п. 158, пп. 179-181). Це зумовлює і професійні зміни: кримські вчителі української мови змушені перекваліфіковуватися на викладання інших предметів, найчастіше - російських мови та літератури;
- Переслідування журналістів і придушення будь-яких мирних зібрань, особливо пов’язаних із кримськотатарськими й українськими святами та символікою (пп. 98, 101, п. 154, пп. 161-164).
- Слово “суди”, які виносять неправосудні вироки в Криму, сама Моніторингова місія ООН пише в лапках (п. 168). Зокрема, це стосується “суду” у справі Ільми Умерова (п. 178);
- На півострові продовжуються утиски проукраїнських активістів і журналістів (п. 152-153);
- ООН звертає увагу на переслідування й арешти кримських татар, у тому числі членів Меджлісу, яких за проукраїнські погляди окупаційна влада вважає “сепаратистами” (пп. 158-159);
- У Криму діяти можуть лише ті громадські та релігійні організації, які зареєстровані за законодавством Росії. Більше 1000 українських релігійних спільнот не пройшли переєстрацію, що унеможливлює продовження їхньої діяльності на півострові (пп. 193-194).
Щодо того, як “прекрасно кримським татарам живеться у Криму за російської влади”, я думаю, що ми почуємо завтра детальні аргументовані пояснення адвокатів України про те, як Росія навмисно розколює кримських татар за релігійною ознакою, підтримуючи “правильний іслам” на півострові.
6. Росія згадала про Щорічну доповідь Прокурора МКС 2016 р., де визнається факт окупації Криму та переслідування певних груп, зокрема кримських татар (п. 158, 172-176). Як контраргумент щодо расової дискримінації, адвокат Росії зазначив, що ця Доповідь не говорить про те, що а) зникнення відбувались за расовою ознакою; б) вони є результатом діяльності та відповідальності Росії.
По-перше, з точки зору фактів і доказів, у тому числі звітів правозахисних організацій, ми розуміємо нелогічність і безперспективність аргументу про те, що Росія не має нічого спільного зі злочинами, які відбуваються в Автономній Республіці Крим, яка зараз знаходиться під її ефективним контролем.
По-друге, чергове звернення Росії до матеріалів МКС - хороший знак. Визнавши окупований статус Криму, Доповідь 2016 року автоматично визначила і наявність міжнародного збройного конфлікту на півострові. Відкликання Росією свого підпису з Римського стутуту МКС одразу після публікації Доповіді є також важливим фактом. Із точки зору міжнародного права, таке відкликання не звільняє громадян Росії чи осіб під її ефективним контролем від можливої індивідуальної кримінальної відповідальності за злочини в Криму. Воно лише підтверждує а) відповідальність Росії та її представників і б) виправдані побоювання понести реальну відповідальність.
По-третє, Росія сама посилається на Доповідь, яка говорить про “окупацію” - слово, яке так обурювало адвоката РФ, який представляв позицію щодо тероризму.
По-четверте, на позицію МКС щодо окупації вже посилаються міжнародні організації. Та сама Моніторингова місія ООН (п. 156). Розумію, що факт окупації для нас очевидний, а його уповільнене визнання - образливе. Але ми також повинні розуміти Realpolitik і обмеженість міжнародного права, яке нерозривно з нею пов’язане, подобається це нам чи ні. Тому наближення української ситуації до іншого суду в Гаазі - МКС - повільне. Проте воно відбувається.