Можна скільки завгодно шукати того, хто почав першим. В даному випадку це не має жодного значення. Що нас мало б турбувати – і не сьогодні, а кілька років тому, коли ми вирішили активно будувати власну національну ідентичність на засадах етносимволізму – так це наслідки таких виборів для сусідів. Їх неважко було передбачити, достатньо поверхово ознайомитись із історією регіону останніх двох століть. Очевидно ж було, що будуть зачеплені всі проблемні мовно-історичні складові відносин із сусідами. Що далі це створить попит на національну риторику вже всередині цих держав. І що така риторика спонукатиме політиків до перегляду своєї позиції щодо України.
Але ми про це не думали, займались, здавалося б простими і хорошими речами – відновлювали історичну справедливість, забуваючи, що вона в кожного своя. Поляки прийняли свій закон зовсім в інших умовах ніж ті, в яких ми на нього відповідаємо. Вони – члени ЄС та НАТО, їм не потрібно доводити свою європейськість. Не потрібна їм і українська допомога. Для них ухил маятнику в бік національної риторики – не більше ніж кон’юнктурне явище, хоча навіть у жорстких рамках європейської демократії воно здатне призвести до зниження рівня демократичності. Ми – країна, в якій вже вісім років триває т.зв. «гібридний режим», який стосується ніяк не гібридної війни, але відсутності демократії – ризикуємо втратити надто багато з точки зору як внутрішніх, так і зовнішніх перспектив. Подібними кроками парламент – свідомо чи ні – створює середовище, більш сприятливе для концентрації влади, ефекту «танців навколо прапору» - коротше, всього того, за що ми так емоційно та обґрунтовано критикуємо режим в Росії.
Прийнята Верховною Радою заява певною мірою відображає не тільки відсутність розуміння довгострокових наслідків, але й відірваність уявлень про поточний справ у нашій зовнішній політиці від реалій. Фразу про те, що «…розпалювання конфліктів між традиційно дружніми українським і польським народами лежить в інтересах спільних ворогів нашої державності і суверенітету…» можна собі уявити у творі школяра-хорошиста, але не в офіційному документі, який сам собою, без всякої участі спільних ворогів, створює підстави для кризи у відносинах між народами, яких незрозуміло для чого тут же названо «традиційно дружніми». Чи не для більш глибокого дослідження обставин такої дружби й створено інститути національної пам’яті в обох державах? Можна тоді ще дослідити й традиційно дружні відносини періоду національно-визвольної війни українського народу, попутно й там знайшовши руку Кремля.
Простими, недалекими та відверто неточними характеристиками парламент, незрозуміло для чого, зводить проблему до гасел та порожньої риторики, час якої давно минув. Мантри про Україну, яка рятує весь світ, включно із Польщею, від російської агресії, більше не сприймаються всерйоз ніким, крім окремих депутатів. Посилаючись в документі на «дух стратегічного партнерства між Україною та Польщею», потрібно усвідомлювати, де це партнерство присутнє, а де присутні лише наші фантазії. «Стратегічне партнерство», яким ми звикли прикривати провали зовнішньої політики на двосторонньому рівні, - це не раз і назавжди зафіксований стан речей. Зміст партнерства, навіть якщо його назвати «стратегічним», мінливий. Воно, як раз, і визначається в моменти, схожі на сьогоднішній.
Хороших наслідків від популістської ініціативи парламенту, загнаного перед виборами у глухий кут, годі чекати. Можливо, комусь голос «за» допоможе залишитися депутатом, але Україна розплатиться за такий крок подальшим послабленням підтримки з боку Польщі. Варіантів такого послаблення – безліч. Ми залежимо від позиції Польщі в ключових для національної безпеки питаннях – зближенні з НАТО, поглибленні відносин з ЄС, збережені режиму антиросійських санкцій. В нас майже немає важелів впливу на польську позицію; і сьогодні ми зробили все, щоб підсилити антиукраїнські настрої у польському суспільстві. Розмови про європейську інтеграцію України після цього теж виглядатимуть або як знущання, або як повне нерозуміння міжнародно-політичних реалій.