Політична фігура Меркель займає центральне місце у зовнішньополітичному та безпековому ландшафті Європейського Союзу, а також у збереженні режиму антиросійських санкцій. Берлін претендує на статус політичного лідера ЄС і розцінюється багатьма як справжній претендент на гегемонію в Союзі після завершення виходу Великобританії. Роль економічного двигуна ЄС останнім часом доповнюється ініціативами ФРН у сфері безпеки та зовнішньої політики. Саме Меркель в липні поточного року виступила із заявою про те, що ЄС не може більше покладатися на силу США.
Відповідальність за європейську безпеку в її нинішньому стані – вкрай непроста справа. Дестабілізований схід континенту, повна неясність із перспективами проекту Східного партнерства, довгограюче питання біженців, поглиблення ліній розколу всередині самого ЄС – все це дуже важко піддається цілеспрямованому управлінню. Однак, схоже, у Німеччини немає вибору: Європа потребує лідера.
Конфлікт на Сході України й окупація Криму – вкрай серйозні довгострокові виклики для ЄС. Зрозумілої відповіді на питання про те, що робити з Росією немає. За таких обставин Німеччина є учасником Норманського формату, однаково відповідаючи як за його обмежену ефективність, так і за досягнення у вигляді зниження ризику повномасштабної війни. Цей формат – мінімальний спільний знаменник загальноєвропейського підходу до ситуації в Україні.
Саме цей статус Берліна визначає порядок денний нинішніх відносин із Києвом. Ймовірно, обидві сторони мають одна до одної довгий список претензій. Україна підозрює ФРН у надто поблажливому ставленні до Кремля та персонально до російського президента. Німеччина скептично оцінює темпи реформ, наполегливо вказуючи на важливість боротьби із корупцією, децентралізації та інших кроків, які наблизили б Україну до європейських стандартів демократії та ефективності. Але навіть маючи претензії, сторони об’єднані самою ситуацією і потрібні одна одній. З якоїсь точки зору візит Меркель до Києва – це символ такої взаємозалежності.
ФРН довго намагалася вести складну гру між Москвою та Києвом, поєднуючи прагматизм та цінності у своїй політиці. Побудова Північного потоку-2 та санкції проти Росії, підтримка України та наполегливі слова про необхідність тримати діалог з Москвою. Часом складається враження, що Берлін ніяк не може визначитися із тим, який ресурс в сучасному світі цінніший – правила гри чи гроші. Своєрідну точку рівноваги було знайдено чотири роки тому у формулюваннях Мінських домовленостей. Припинення збройного протистояння, відведення військ, відновлення контролю над кордоном, децентралізація та вибори в Україні. Ці слова канцлер Німеччини повторювала в різних варіаціях та різних форматах безліч разів. Повторила вона їх знов і під час візиту до Києва.
Символом прагматичного підходу Берліну до зовнішньої політики став, принаймні в Україні, газопровід Північний потік-2. Після його запуску Україна втрачатиме лише від зменшення транзиту газу її територією від 2 до 3 млрд. доларів щорічно. Це приблизно стільки, скільки ми витрачаємо на армію. До цього додадуться ризики знецінювання нашої газотранспортної системи, зростання залежності від зовнішніх постачань газу, ймовірне погіршення умов таких постачань і т.п. Німеччина готова на таке послаблення України, бо на кону стоять її інтереси: економічні, енергетичні та геополітичні. Ми програли довгу риторичну боротьбу проти Північного потоку-2, апелюючи здебільшого до морального боку довгострокової співпраці з агресором. Для нас урок полягає в тому, що треба вчитися розмовляти мовою прагматичних інтересів. Який урок засвоїв Берлін – відкрите питання. Енергетична безпека в Європі теж серед важливих пунктів порядку денного візиту Меркель до Києва. На цей раз сеанс одночасної гри с Києвом та Москвою має принести Німеччині статус газового хаба Європи, але й зберегти достатньо морального авторитету щоб й надалі претендувати на статус ефективного посередника в російсько-українському конфлікті.
Ще один традиційний для Меркель наголос зроблено на внутрішніх реформах в Україні. Німеччина фінансово допомагає Україні, і готова допомагати ще більше, зокрема в тому, що стосується розв’язання проблем вимушених переселенців. Але допомога має бути ефективною. Берлін хоче бачити Україну правовою, демократичною та з мінімальним рівнем корупції. Хоче, але не знаходить достатніх можливостей тиску на Київ. Із урахуванням виборчого 2019 року канцлер напевне захоче бути в курсі останніх новин перегонів та поглядів ключових їхніх учасників.
Два сюжети в українсько-німецькому діалозі є відносно новими: миротворча місія на Донбасі та загострення в Азовському морі. Щодо можливого розгортання миротворців позиції Берліну близькі до позицій Києва. І як раз цей момент може стати точкою більш активної співпраці. Риторика Меркель на користь розгортання місії на всій неконтрольованій території Донбасу створює можливості координації позицій України та Німеччини в ООН і більш системного тиску на Росію, особливо якщо до цього вдасться долучити Францію та США. Щоправда, відповіді на питання про те, як змусити Кремль відійти від його поточної позиції не знать, ані в Києві, ані в Берліні.
Ситуація в Азовському морі може стати джерелом занепокоєння для Німеччини. Потенційна ескалація не сприяє ані загальному контексту врегулювання конфлікту на Сході України, ані перспективам Чорноморської безпеки. До вже існуючих проблем можуть додатися нові, і на реакцію Берліну будуть чекати багато хто. В інтересах ФРН зайнятися превентивними кроками й не допустити виникнення нового фронту російсько-українського протистояння.
Цілком можливо, що це був останній візит канцлера Ангели Меркель до Києва. Він, скоріше запам’ятається націленою у майбутнє зустріччю із студентами Київського університету імені Тараса Шевченка, аніж проривними політичними рішеннями.