Насправді, те що ми бачимо за статистикою – це лише верхівка айсберга, решта прихована під сукном родинної таємниці. Стереотип, що сімейні сварки та бійки – це внутрішня справа двох укорінився в свідомості багатьох людей. Більше того, він частково закріпився в нашому Кримінально процесуальному кодексі (КПК).
Сьогодні злочини, пов’язані з домашнім насильством відносять до справ приватного обвинувачення. Тобто провадження по ним можна розпочати лише за заявою потерпілої особи. Тривалий час стаття 284 КПК, дозволяла закрити справу щодо домашнього насильства у випадку, коли потерпіла забирала з поліції свою заяву. Проте, в 2017 році до неї внесли зміни і тепер це правило не поширюється на правопорушення, які стосуються домашнього насильства. Тобто згідно КПК навіть якщо жінка під тиском або через страх забрала заяву на кривдника, це вже не є підставою припинити провадження.
Проте, на практиці часто відбувається навпаки. Бо правоохоронна та судова системи просто «не помічають», що злочин є саме домашнім насильством. Його ознаки в українському законодавстві визначаються по-різному і це дає лазівку для різної кваліфікації правопорушення. Рік назад Верховний суд в одній із справ про побиття зробив висновок, що злочином, пов’язаним із домашнім насильством, слід вважати будь-яке кримінальне правопорушення, обставини вчинення якого свідчать про наявність у діянні хоча б одного з елементів (ознак) домашнього насильство, що викладені в законі «Про запобігання та протидію домашньому насильству».
У той же час законодавство в кримінальних справах приватного обвинувачення дає жертві насильства можливість ініціювати угоду про примирення між потерпілим та підозрюваним. У такому випадку провадження також буде закрите. І це відкриває широкі можливості для тиску на жертву домашнього насильства з боку кривдника.
Отже, сама належність домашнього насильства до сфери приватного обвинувачення досить дискусійна і викликає в багатьох правників застереження. Зокрема, йдеться про те, що більшість злочинів на цьому ґрунті приховані і про 90% фактів тиранії в сім’ї правоохоронці ніколи не дізнаються, бо «сміття з хати не виносять».
Стамбульська конвенція щодо протидії домашньому насильству, яку Україна так і не спромоглася ратифікувати, якраз вказує на неприпустимість ситуації, коли заява жертви – це єдина підстава для провадження. Також вона вказує на неприпустимість альтернативних методів врегулювання спорів, якщо було вчинене насильство. Таким чином, в разі її ратифікації домашнє може бути виведене із сфери приватного обвинувачення.
Але навіть в тих країнах, де конвенцію ратифікували, але щодо цього пункту зробили застереження (наприклад, Німеччина) процедура провадження по справам приватного обвинувачення відрізняється від того, як це працює в Україні. У Німеччині правоохоронці не мають право не прийняти заяву жертви. І якщо вона навіть в якийсь момент відмовиться давати свідчення, справу не закриють, а призупинять. У разі повторного звернення до поліції чи суду, її знову «розморозять».
Очевидно, сьогодні фахівці повинні ініціювати серйозну дискусію про те, чи доцільним є перебування справ стосовно домашнього насильства в категорії публічного обвинувачення. Бо загальний рівень агресії в родинах постійно зростає і несе величезні загрози вже не окремим людям, а всьому суспільству та державі.
У свою чергу, Жіночий рух постійно тримає проблему домашнього насильство в полі зору. Одна з останніх наших ініціатив – це розробка законопроекту спільно з потерпілими, адвокатами, суддями, народними депутатами про боротьбу з сімейним кіднепінгом – викраденням дітей одним із батьків. Наразі проблема жодним чином не врегульована, а кіднепінг набуває масштабів епідемії. Розраховуємо, що вже найближчим часом відповідний законопроект буде поданий до Верховної Ради і він успішно пройде усі парламентські процедури.