Сьогодні мені видається, що Швондер, Шаріков це герої не лише часів Булгакова. Так, тепер вони вже носять не шкіряні куртки, не дешеві лакові ботинки і вкрадені галоші, а шляхетний одяг, європейські шарфики та українські вишиванки. Їх словарний запас є чималим, а аргументи і дії - витонченими. На зміну домоуправління прийшли конкурси, на яких більш тонко (а іноді й відверто) маніпулюють і перемагають ті, хто дав хабар або через кого можна провести свої схеми. Залучене й громадянське суспільство. Як працює схема, я побачила під час виборів в Наглядову раду Суспільного мовлення. Подають заявки НГО, які потім, за домовленістю, знімають кандидатури на користь свого героя. Красиво, прозоро, під камери і стенограму... Є й інші схеми - коли колектив залякують звільненнями. Загалом арсенал витончених схем, в порівнянні з часами Булгакова, збагатився. Тому коли сьогодні я чую, що Микола Лисенко програв конкурс, для мене це точно не аргумент. «Не вірю!», як казав великий Станіславський. Але я не про те. Я почула, що Микола Лисенко виявляється ще й «ватник». Більше того, виявилось, що ця думка вільно гуляє інформаційним простором давно. Тому я хочу публічно запитати: чим це відрізняється від 30-х років? Чим?
Диригент, музикант, професіонал найвищого рівня, який продовжує працювати в Україні. Інтелігента людина (вау, і без окулярів). З династії великого українського роду. Публічна людина традиційних цінностей. Має багато радіоефірів, телеефірів, авторські передачі. І словом, і ділом плекає українські/європейські християнські цінності. Священник. І тут ще одне вау. Він - священник Свято-Іонівського монастиря, УПЦ МП. Тому #ганьбаігеть. І все інше вже немає значення. Проте це інше живе і продовжує жити.
На кожній літургії він звершує молитву «Боже великий єдиний нам Україну храни», під час якої всі парафіяни Свято-Іонівського монастиря моляться за Україну. Серед цих парафіян є кіборги, є ті, хто на сході боронять Україну, хто поклав життя не за революцію, а за Гідність. На його панахиди за загиблими приходили і айдарівці, і воїни з інших батальонів. Більш того, за словами священників, він був єдиним в Іонинському монастирі, хто перестав поминати Патріарха Кирила і мав конфлікт з цього приводу. Саме він написав ту молитву про відновлення єдності Церков в Україні, яка є у "Молитовнику православного вірянина" українською мовою. Його позиція глибинно (родинно) патріотична і була такою завжди, у т. ч. і під час Революції Гідності, і під час війни.
Так, він диякон в УПЦ МП, але частина його великої співочої родини співає в УПЦ-КП. Мій знайомий священник згадував як разом з усією родиною Лисенків звершували панихиду за його прапрадідом у будинку-музею саме українською мовою. Тому розмови про його "ватність" - це привід виправдати ситуацію. Але це також і привід кожному з нас задуматись. Про Гідність. Іще. Завтра це може статись з тобою. Ні?