Більшовики, захопивши монастир, сплюндрували його і організували натомість санаторій, названий на честь фундатора Донецько-Криворізької радянської республіки Артема (Сергеєва). Над храмами на горі звелася грандіозна скульптура цього затятого ворога Української Народної Республіки. Але після падіння СРСР монастир було повернено Церкві. Як це робилося майже завжди на сході Україні – Московському Патріархатові. Хоча першою після багаторічної перерви правила Службу Божу в монастирському соборі 28 вересня 1991 р. харківська громада Української Автокефальної Православної Церкви. Донецькі еліти взяли відроджений монастир під свою опіку й навіть добилися надання йому статусу лаври. Навесні 2014 р. монастир давав притулок проросійським сепаратистам.
І ось у навечір’я неділі Торжества Православ’я, 12 березня, біля монастиря впала російська бомба. Того самого дня настоятель монастиря митрополит Арсеній виступив із відеозверненням. Засуджуючи обстріл, він примудрився ані словом не згадати про те, хто ж таки направив бомбу на монастир. Воно й не дивно: ще 2018 р. митрополит звинувачував у початку війни Україну, а російсько-українську війну називав «громадянським конфліктом». Тепер когнітивний дисонанс був написаний у нього на обличчі. Бо що ж виходить: «русскій мір» обертає свою зброю проти тих, хто роками служив йому вірою і правдою?
Сам 53-річний митрополит має українське прізвище – Яковенко, і, хоч він народився в Карелії, дитинство таки провів в українському селі на східній Слобожанщині (нині Воронезька область). Усе його доросле життя минає в Російській Православній Церкві. Відтак же в його свідомості злились в одне ціле православна віра й повний набір міфів про «святу Русь». Вибух бомби похитнув цю штучну цілість. Похитнув – але чи зруйнував?
Міфологема «триєдиного руського народу» народилася не в хворій уяві Путіна. Її оприлюднили київські книжники в «Синопсисі» (1674), опинившись під владою московського царя й шукаючи свого місця в новій реальності. Наприкінці XVII ст. цивілізаційне відставання Москви від Русі-України було настільки значним, що вихованці Києво-Могилянської академії, західних університетів і єзуїтських колегій не бачили собі конкурентів на сході й самовпевнено розраховували увійти в церковні та державні структури Московії, аби їх очолити. І на перший погляд це їм вдалося. Феофан Прокопович став лідером «вченої дружини» Петра І, майже всі архиєрейські кафедри в Російській імперії займали до середини XVIII ст. українці, родина Розумовських вирвалася на вершечок ієрархічної піраміди. За мудрим зауваженням Дмитра Лихачова, Петро І пробив «вікно в Європу» не через Петербург, а через Київ.
Та наші земляки, сформовані «золотою вольністю» шляхетської республіки, не врахували принципової інакшости російського авторитаризму. Визискуючи їхній талант, імперія розчиняла їх у своєму тиглі, деформувала їхню свідомість і прирікала на роль сумлінних виконавців жорстокої волі реальних правителів. За влучними словами Івана Франка, – «тягла у поїздах їх бистроїзних». Скинення з себе комплексу меншовартости неминуче оберталося конфліктом із імперією. Як це сталося з покірливим першим секретарем ЦК КПУ Петром Шелестом, досить було видати під його іменем обережно патріотичну книжку «Україна наша радянська» (1970).
Українська Православна Церква Московського Патріархату від часу одержання 1990 р. статусу обмеженого самоврядування намагалася поєднати в своєму служінні достатню лояльність до державних інститутів і традиційні зв’язки з ідеологією «русского міра». Але з початком військової агресії це стало неможливим. Споруджуваний сторіччями картковий будинок імперських міфів хитається і падає від вибухів ворожих бомб і ракет. За фальшивим фасадом «братнього народу» відкривається безмір ненависти до України. «Захисники православ’я» обстрілюють храми, убивають священиків і церковнослужителів. Шанувальники «матері міст руських» силуються перетворити Київ на руїну.
Знаковою подією стала промова предстоятеля УПЦ МП митрополита Онуфрія Березовського 24 лютого 2022 р. Владика, досі вкрай двозначний у формулюваннях, уперше назвав війну війною, закликав до молитви «за Україну, за наше військо і наш народ» й благословив «наших воїнів, які стоять на сторожі та оберігають і захищають нашу землю і наш народ». На рівні парафіяльних священиків почався рух за вихід з-під юрисдикції Московського Патріярхату, а низка єпархій припинила поминати патріярха Кирила.
Це може здатися надто слабкою реакцією на щодалі жорстокіші дії окупантів. Та для середовища, сформованого в світі міфів, важливий уже початок звільнення від наркотичного засліплення. Шкода тільки, що для цього виявилися необхідними бомби, свідомо спрямовані на українські святині…
Харків, 14 березня 2022 р.