Чутливість цього формулювання пов’язана насамперед з кулуарними обговореннями щодо можливості відмови Україні в інтеграції як компромісу з РФ. У цьому контексті визнання незворотності українського вступу може виглядати як дипломатична перемога, що виключає використання перспективи приєднання України до альянсу як розмінної монети в переговорах з Росією. На практиці, втім, ця заява не матиме суттєвих наслідків.
Дійсно, малоймовірно, що члени альянсу публічно відмовляться від обіцянки щодо незворотності вступу. Проте відкрита відмова Україні не була суттєвим ризиком навіть без цієї заяви. Це суперечило б численним попереднім обіцянкам, політиці відкритих дверей за статею 10 Північноатлантичного договору, а також принциповій позиції альянсу про те, що РФ не може мати право вето на рішення НАТО щодо прийому нових членів.
Вірогіднішим ризиком залишається кафкіанський процес, за якого відбувається формальне продовження інтеграції України в альянс водночас зі створенням нескінченного бюрократичного лабіринту, що унеможливлює вступ фактично - ризик, від якого декларація незворотність не захищає.
Україна, насправді, вже є частиною подібного процесу. Хоча альянс декларує необхідність реформ для подальшої інтеграції, жодні реформи, попри їхню очевидну важливість для нас самих, не призведуть до формального запрошення. Ключовим фактором, який визначає вірогідність вступу, залишається результат російсько-української війни. За позитивного сценарію завершення війни України дійсно може отримати шанс на вступ до НАТО. У разі ж негативного сценарію незворотним стане лише сам процес.
Формулювання декларації Вашингтонського саміту, таким чином, залишається радше символічним, аніж практичним актом. НАТО продовжує політику підтримки України в процесі розбудови взаємосумісності та впровадженні стандартів альянсу, що залишає можливість як запросити Україну до організації у разі появи вікна можливості, так і нескінченно відкладати запрошення без втрати обличчя.