День, коли Україна має підписати асоціацію з ЄС повільно, але впевнено наближається. Ця подія підштовхнула мене на роздуми, чи хочу я бути причетною до Європи не лише географічно. І знаєте що? Хочу. Сім років поспіль кожні свої літні канікули я проводила у бабусі в Москві чи Пітері. Два місяці з року в рік я дивилась російське ТБ, говорила з росіянами «великою та могутньою мовою» і читала їх пресу. Що разу одне й те саме. Проте пам’ятна подорож у мене була три роки тому, у 2010. Саме тоді, коли вперше поїхала кудись без батьків, погляд мій на наших ближніх сусідів змінився. Я сіла у потяг сполученням Москва – Санкт-Петербург, дістала свій український паспорт і прочитала в очах свого сусіда по купе щиру,братню любов та повагу.
Не встигли ми рушити, як моє дорожнє товариство почало знайомитись. Зі мною їхав професор пітерського університету. Професор був середнього віку, лисіючий, із тремтячими руками, якими він намагався втримати свою газету. На передовиці була стаття із милою назвою «Украина – и не друг, и не враг, а так». Мабуть, з огляду на те, що це усе ж таки еліта, запитаннями він мене почав діймати не зразу. Почекав, поки ми за Москву від’їдемо. Ретельно розпитавши мене, де я вчусь, на кого збираюсь вступати і як мені живеться, професор таки підійшов до найголовнішого: чи бачу я майбутнє у своїй такій занедбаній,безкультурній країні. Сказати, що я була вражена – це не сказати нічого. Я ж бо й не здогадувалась, що Україна «вже давно духовно і економічно збідніла, зрадницька країна». Кінець цитати того дядька. Але не кінець розмови. Запитання з нього так і сипались.
-- Скажи мені, я ж бачу,ти недурна людина. Чому твої співвітчизники Росію так не люблять? Ви ж наші молодші брати, ми вам і газ, і продукти. А вас скільки не годуй, ви усе одно відвертаєтесь, -- і ось на цьому запитанні мої стереотипи зламались остаточно. Я, 17 років проживши в Україні, навіть і не здогадувалась, що її громадяни не люблять росіян. І, між іншим, що вони нас годують, не знала також.
-- Ви про що? – питаю. – Про яку нелюбов йдеться?
-- Наші ЗМІ часто розказують, як ви до нас ставитесь. Ні поваги, нічого. Скільки для вас не роби.
Тут мені мову відібрало. Я не знала, як спростувати це перед людиною, глибоко переконаною у істині і своїх слів. Про те, що він говорив правду про висвітлення України в більшості ЗМІ, я дізналась лише згодом.
На цьому мої закордонні пригоди не скінчилися. Наступного дня у метро в мене витягли гаманець, а ще за декілька годин пітерський таксист обілляв мене із калюжі культурної столиці з ніг до голови, приправляючи цей фонтан брудною лайкою. До речі, окрім пітерського професора, питання, чого українці не люблять росіян я чула ще разів п’ять.
Під час своєї першої подорожі до Західної Європи мені,звісно,ніхто подібних запитань не ставив. Мене узагалі вразила європейська вихованість. Так склалося, що я двічі поспіль губила телефон у Відні і двічі мене знаходили люди, щоб повернути втрачену річ.
Росія велика, але вже не велична. Безперечно, ця країна має для нас велике значення. Що не кажи, а вони нам таки брати. Але старші чи молодші – це відкрите питання. Прийшов час різати цю стару, потерту мотузку, що прив’язала нас до Росії. Я проти того, щоб припиняти з нею будь-яку взаємодію, та це і неможливо. Але РФ давно пора зрозуміти: вітер змін нарешті дійшов і до нас. Асоціація з ЄС – те «вікно в Європу», яке в жодному разі не можна залишати зачиненим. Перспективи, які відкриються для нас із вступом до асоціації набагато привабливіші, ніж постійне перебування у тіні «старшого брата». Якщо ми вступимо до ЄС,нам доведеться вчити чужі мові. Якщо до Митного - забути свою.
Можливість вступу до Митного союзу мене лякає. Лякає не тим, що це споріднить нас із Росією, а тим, що це набагато спростить в’їзд до моє країни азіатів та кавказців. Ні, я не шовініст. Але я хочу ходити своєю столицею і не боятися натрапити на який-небудь «чайнатаун». Я дуже люблю туристів у Києві та й взагалі іноземців, але я не люблю, коли люди із чужою нам культурою та ментальністю приїжджають в мою країну, щоб встановлювати тут свої порядки. Я не хочу другого Бірюльово.
Крім того, питання про те, чи відкриє нам приєднання до МС нові можливості досить амбівалентне. Білорусь за три роки перебування у Митному союзі зазнала значних економічних втрат. Ціни підвищились на автомобілі, харчові продукти та бензин. Придбати нову машину для них стало недозволеною розкішшю. А ось виконувати обіцянку купувати білоруські товари Росія не поспішає.
Факел Росії повільно згасає, як Олімпійський вогонь у Петербурзі , а факел України лише починає горіти. І я вірю у те, що запалити нам його допоможе Європа.
Ірина Лисогор, Київ