Два мої діди загинули під час другої світової війни. Мій брат виконував якийсь незрозумілий інтернаціональний борг в Афганістані. 18-ти річний хлопець потрапив на війну. Що він там виборював нікому не відомо, але психіку та здоровʼя він втратив.
24 квітня 1986 року, я 8-ми річна дитина, садила з бабусею картоплю в Бородянці. Вивезли мене тільки через місяць після трагедії в Чорнобилі. А в 19 років мене оперували перший раз в Онкологічному центрі на Верховинній.
Коли я про це все думаю, я відчуваю фізичний біль.
Ми отримали її в 1991 році, як подарунок.
Я не усвідомлювала, що це означає, поки не прийшов 2014 рік. І саме тоді почалась моя боротьба за Незалежність. 10 років мого життя віддано на те, щоб ніколи більше не потрапити в концтабір. 10 років свого життя я віддала на те, щоб мої діти жили в цивілізованому світі. В країні, яка належить до Європейської родини.
Мене дуже часто питають, навіщо я спалюю своє життя.
Я можу відповісти дуже чітко.
Я хочу, щоб моя країна була в НАТО.
І якщо в цій складній дорозі я буду хоч маленьким шурупчиком, чи гвинтиком, і допоможу моїй країні вступити в НАТО, спалюючи своє життя, я буду це робити.
Я хочу, щоб мої троє синів пішли не на війну, а пішли в армію.
Я готова і далі спалювати своє життя для досягнення цієї цілі.
Бо по-іншому не можу.
Це моя країна.
Це моя земля, в якій поховані мої друзі.
Це всі мої діти, якими я опікуюсь в Громадська організація "Мрія дітей України".
Це моя війна.
Це мій вибір.
І єдине, що я хочу, дожити до того моменту, коли Україна буде в НАТО, буде в Європейській родині.
Я українка.
І я пишаюсь своєю країною.
І як би складно не було, я буду йти цим шляхом і далі.
Бо НЕЗАЛЕЖНІСТЬ моєї країни для мене це не просто слово.
Це сенс життя.
Ми витримаємо.
Ми вистоїмо.
Ми незалежні.