ГоловнаБлоги

Матюкатись чи не матюкатись

Завтра парламентський Комітет із питань свободи слова розглядатиме зареєстрований у Верховній Раді законопроєкт про "дематюкацію". 

Фото: Ольга Червакова

Наступного дня після внесення в Раду законопроєкту про дематюкацію мови я була на творчому вечорі Леся Подерв'янського. Коли автор читав п'єсу "Гамлет", кілька сотень шанувальників хором декламували "мiй привиде, нiякої х¥йнi не робим ми"...

Хоча саме її, з точки зору Кодексу про адмінправопорушення, вони і робили, бо 173-я стаття КУпАП кваліфікує нецензурну лайку в громадських місцях як "дрібне хуліганство", що загрожує штрафом чи навіть виправними роботами. 

Насправді це був вечір масового лихослів'я, тож, формально, біля Ґалереї "Д-12" на Десятинній нас усіх можна було пакувати в автозаки, доправляти до Подільського райвідділку поліції й виписувати адмінпротоколи. Особисто я проматюкала за один вечір усю зарплатню, а Митець за кількість уживаної нелітературщини міг би влетіти на всі гонорари за все життя, бо ж "dura lex, sed lex" (закон суворий, але це - закон), і duralex у цьому випадку можна писати разом. 

Лесь Подерев'янський
Лесь Подерев'янський

Замість якось виправити цю правову прогалину, у парламенті з'явився законопроєкт, яким пропонують зробити кару за матюки ще жорсткішою, а надто для публічних осіб, та ще й щоби Кабмін склав перелік слів, яких неможна уживати.

Слово до слова - весела розмова

Проблема тут не лише в тім, що ці списки давно склали теоретики мата, і це - багатотомні праці. А в тому, що частина філологів уважає, що нецензурної лексики взагалі не існує. Бо матюки є соціальним, а не лінґвістичним явищем. Одні слова стають непристойними з плином часу, инші перестають бути такими. Лихослів’я - неймовірно масове явище, тому воно розвивається безвідносно державного регулювання, набуваючи всіляких ріжних форм.

Наприклад, сексуальна лайка, яку тепер вважають найсильнішою на весь світ, раніше була не такою популярною, як shit-культура. У Середньовіччі в англійській мові надто образливими були релігійні прокляття, зокрема - слово "damn" ("чорт забирай!), - зазначає авторка нещодавно опублікованої книжки про лайки Мелиса Мор. Инши ж слова, які описували частини тіла, тоді не шокували, як сьогодні: нецензурну й брутальну в сучасній англійській назву статевих органів спокійно і буденно використовували в назвах вулиць і як прізвища. "Існують підтвердження, що ці слова не викликали обурення", - каже дослідниця.

Та що там заглиблюватися в старе минуле, коли сучасна українська історія рясніє аналогічними випадками. 

Дієслово "підрахуй" не було лайкою і не мало жодного негативного відтінку, аж доки взимку 2004 року, під час Помаранчевої революції, його почали використовувати як іменник, вимагаючи від тодішнього голови ЦВК Сергія Кивалова неупередженого визначення результатів голосування на президентських виборах. Відтоді будь-які некоректні обчислення називають підрахуйством, і нема на то ради. 

Є і зворотня метаморфоза. Після появи слова "евробляха" не такою вже дискредитованою видається "бляха-муха", хоча цієї комахи нема в жодному словникові ентомологів. 

Логічно, що всі вищеперераховані слова мають потрапити до запропонованого законопроєктом “списку забороненої лексики” як такі, що мають однаковий із матюками корінь. Ба більше, справжньою, а не прихованою лайкою пропонують уважати навіть такі інвективи, в яких замінено або заблюрено одну літеру. Дуже боюся за своє ім'я, бо тепер *ля=Оля, відтак - до матірного словника мають піти всі Юлі та Олі, долучно з авторкою законодавчої ініціятиви Ольгою Богомолець.

Уже навіть не мовиться про омоніми, один із прикладів яких наведено в пісні гурту "ТіК" - "Ой піду я на гору крутую, заспіваю там пісню тихУю". Складно навіть збагнути, скільки суголосних чи однокореневих слів, які можуть стати хуліганством. Та й, власне, саме слово "хуліганство" з цього погляду - якесь підозріле.

Отже, укладання "матюкального реєстру" - сучасний український абсурд. Це справді є спробою встановити цензуру та порушенням свободи слова. І не лише матірного.

"Мат перетворює тебе на москаля?"

В українському суспільстві існує стереотип, начебто українські матюки запозичено з російської мови. Це дуже серйозний комплімент нашому північному сусідові, бо насправді питомої російської матірної лайки взагалі не існує. Людство лихословило з прадавніх часів, коли Росії ще не було на мапі світу. 

Професорка філології Леся Ставицька стверджує, що чужородність мата в Україні - абсолютний міф. У 2008 році вона випустила словник "Українська мова без табу". На її думку, сороміцький фольклор широко використовували наші предки, він сягає індоєвропейських еротичних уявлень, і ніколи не поступався ні російському, ні будь-якому слов'янському у вживанні матірної лексики. 

Найпоширеніша версія походження сучасного матюка на нашій території - що він запозичений з тюркської мови. Її автори вважають, що в українській мові нема автентичного матюка, натомість, їй більш притаманні люті прокльони та різного роду "ср@ки-мотики". 

Але яка б з гіпотез не була правдою, вислів "матюк перетворює тебе на москаля" - це така сама політизація філології, як і заклики "матюкайтеся українською". 

Нас об'єднує з росіянами не мат, а посттоталітарна спрага боротися з ним. В обох наших суспільствах на війну за духовну скріпу встають із щиросердною ненавистю та готовністю знищити все живе навколо, наче слово з трьох літер - найбільше соціальне зло. Західну Європу давно попустило стосовно цієї теми. Сакральна лексика там існує у повсякденному вжиткові просто для підсилення емоційности мови, але від слова shit чи навіть fuck давно ніхто не непритомніє. 

Адже в дорослих демократичних суспільствах усвідомили, що можна ніколи не лаятися матом, але бути при цьому глибоко обсценним всередині, і навпаки. За моїми спостереженнями, саме ті, хто на публіці демонструють удавану цноту, в побуті є повними мудаками, які викидають сміття з вікна машини, піднімають руку на жінку та принижують підлеглих. І це називається лицемірство. 

Fucking Hell

В Австрії, біля Зальцбурґа, є невеличке поселення Фукинґ. Воно пишеться "Fucking", тому місцеве населення дуже не любить англомовних туристів. За останні 10 років ті поцупили кілька десятків дорожніх знаків з назвою села. Вартість кожного з них - приблизно 300 еврів. Аби поповнити скарбницю, там колись пропонували почати масовий випуск сувенірної продукції з написами "I love Fucking", але, чесно кажучи, я не знаю, чи вподобав тамтешній дрібний бізнес таку самоіронію. Бо розваг вистачає і з назви місцевого пива "Fucking Hell", яка означає "фукиндзьке світле". 

Одного разу в Фукинґу оголосили місцевий референдум про зміну назви. Але мешканці висловилися проти, що характеризує не лише їхнє шанобливе ставлення до прадавньої назви, а й пофігістичне до того, що в усьому світі це слово знають як матюк. 

Сучасна мовна традиція західної цивілізації ліберальніша ще й тому, що поки в СРСР "не було сексу'", Сполучені Штати та країни Західної Европи вибухнули молодіжними контркультурними рухами кінця 60-х - середини 90-х, які пропаґували протистояння загальнозаведеним нормам, вимагали лібералізації й демократизації традиційного суспільства.

"По Миссисипи плывет пирога,В пироге хиппи – их очень много. Ну а за ними, ругаясь матом,Плывет огромный аллигатор".

Це пісня тих часів, яку я теж співала на першому курсі істфака під гітару. Тодішні гіпі, панки і байкери лаялися виключно задля епатажу, але побічним ефектом їхньої мети - десакралізції традиційних цінностей соціюму - стала і десакралізація самої лайки. Тепер ці підлітки подорослішали, але "потойбічну" лексику вони досі не вважають аж таким табу.

Напевно тому, що пересічні европейці й американці, простоту одягу й непримхливість у побуті яких жваво обговорюють наші туристи, давно перестали перейматися враженням, яке створюють. Звісно, якщо це не стосується до ввічливости щодо инших, а спрямовано на оцінку явищ чи подій.

Саме про це писали американські дослідники Роберт Берон і Дебора Ричардсон, які 2014 року випустили навчальний посібник "Агресія", де вивчали психологічні витоки цього явища. Книгу перевидавали 12 разів. Тож, вони вважають, що «лихослів’я можна поділити на два види: агресивне й неагресивне (простомовне). Агресивне лихослів’я – це будь-яка форма мовної поведінки, спрямована на образу, або заподіяння шкоди иншій людині. Неагресивне лихослів’я – це всяка форма мовної поведінки, якої вживають без наміру когось образити, або розрядити власну агресію. Прикладом неагресивного лихослів’я може бути вживання лайливих слів для «зв’язку слів у реченні», а також - у стані емоційного піднесення».

"Путін нє прав, ла-ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла"

Суспільна небезпека лихослів'я на пострадянському просторі дуже перебільшена. Бо коли про нього говорять законотворці і всілякі моралізатори, то мають на увазі саме агресивне, маніпулюючи тим, що воно буває лише таким. 

На мою думку, саме це і варто було би прописати в законі. Зараз буде істерика, але я вважаю, що "дематюкувати" ці слова треба не шляхом заборони, а шляхом дозволу їхнього вживання, якщо їх не скеровано на образу чести й гідности конкретної людини, а використовувано, скажімо, щоб оцінити політичне становище чи дії країни-агресорки, коли літературної мови замало, аби висловити біль, журбу, розпач і розпуку, крайню бентегу та поглиблену стурбованість.

Пісня футбольних фанатів про Володимира Путіна, що обійшла всі телеканали світу, згідно з чинним правовим полем - масове хуліганство. А, зважаючи на рецидиви, можна би було кваліфікувати ще й як злісне. Але 2014 року, коли вона набула широкого поширення після анексії Криму й початку вбивств на Донбасі, ніхто не набрав "102" чи не попросив шукати літературного відповідника. Бо, вживаючи лайки, можна бути епатажним, але не бути вульгарним.

Те саме стосується до цитування творів Леся Подерв'янського, Юрія Винничука, Ірени Карпи, Юрія Андруховича та багатьох літераторів сучасности, творчість яких давно перестала бути андеґраундом. Я вже не кажу про уривок із "Енеїди" Котляревського, який нам у школі задавали вивчити на пам'ять, хоч там містився рядок "но зла Юнона, суча дочка, розкудкудакалась, як квочка".

Нам кажуть, що в суспільстві занадто багато мату. А явищ, на які можна відреаґувати лише матом, не занадто в суспільстві? 

- коли наближений до президента олігарх схвалює перебування російської військової техніки на окупованій території - "тому що в нас теж є американські джевелини"; - коли голова адміністрації президента каже, що війну почали з обох боків, "щоб підзаробити грошенят" (очевидно, Крим також анексувався з обох боків); - коли президент залитої кров'ю країни твердить, що для зупинення війни "надо просто прєкратіть стрєлять"; - коли на авторів шкільних підручників з історії тиснуть, аби вони називали це не війною, а "громадянським конфліктом", як цього вимагають методички Кремля; - коли завтра Верховна Рада складатиметься із суцільних стендап-коміків і співаків, які зеленого уявлення не мають, як писати закони, і тиснутимуть на кнопки, як скаже ляльковода;- коли столиця Канади - Торонто. 

Тож, у нас рівно стільки лайки, скільки соціяльного напруження. Це - взаємопов'язані речі. Люди зневірені, невдоволені темпами реформ, перманентними змінами політичних еліт, кожна нова з яких лажає більше за попередню. 

В українському суспільстві, за висловом Оксани Забужко, "живе вірус латентної агресії". Тож, ліпше нехай він знайде вихід у матюччі, ніж у фізичних протистояннях. Багатьох це рятує, аби не збожеволіти. 

Саме про це писала Уляна Супрун: мовляв, використовуючи лайку, спрямовану на явище, а не на особу, людина дістає відпруження, ба більше - мат допомагає впоратись із болем. 

Дослідження з цієї теми проводив Ричард Стивенс, психолог і автор твору "Паршива вівця: Таємні переваги кепської поведінки". Учасники експерименту, які вживали міцних словець, поки їхні руки були в відрі з крижаною водою, витримували випробування вчетверо довше, ніж ті, хто промовляв лексеми з нейтральним значенням чи взагалі затуляв рота.

Хочете приклад з нашого середовища - згадайте анекдот, який закінчується фразою: "Рядовой Петров паял провода, а я ему культурно и говорю: "Послушай, разве ты не видишь, что твоему товарищу на ногу капает раскаленное олово?"

Якщо вже і говорити про необхідність "пристебнути ремені", то це варто робити в іншій царині. Набагато небезпечнішою за побутове лихослів'я є мова ворожнечі, тиражована в ЗМІ. Але законопроект про врегулювання цієї проблеми, який схвалено профільним комітетом і відповідає всим європейським стандартам, чомусь півроку не може дочекатися розгляду в парламенті.

"Не матюкайся, ти же - дєєєвочка"

Ще від радянських часів стереотипи щодо табу на вживання матюків мали ознаки гендерної дискримінації. Але куди гірше - що нам намагаються накинути дискурс, мовляв, лихословити - не по-европейському. Охочим можу знайти посилання на словники брутальної лайки, вживаної в Західній Европі, але таки мушу погодитися з одним. 

Справді, в Европі мат - не настільки масове явище, як у нас. Дослідники говорять про майже 90% українців, які постійно чують лайку в своєму оточенні. Але причина цього – аж ніяк не в тім, що ми - розбещені, нецивілізовані чи маємо нижчий рівень освіти. А в тому, що життя в Україні порушує стосовно до нас закони і правила значно частіше, ніж в Европі. А водночас ми всі маємо виконувати ці закони і правила, "як у них". І це є онтологічно несправедливим. 

Відчуття захищености і психологічну сатисфакцію за несправедливість европейці отримують від правоохоронних органів та судів, а ми - від скандування: "суддя - під@рас", коли Феміда відпускає якогось беркутівця-людожера. У цьому конфлікті між табу та спокусою його долати і полягає фатальний дуалізм нашої евроінтеґрації. 

Тому проблеми лихослів'я не вирішать законодавчі заборони і стулені роти. Навіть якщо повернути смертну кару.

Ви спитаєте, яка з усього цього мораль? А її нема. Завтра парламентський Комітет із питань свободи слова розглядатиме зареєстрований у Верховній Раді законопроєкт про "дематюкацію"

Як казав класик, "це символізує працелюбність і незакомплексованість тварюки".

Ольга Червакова Ольга Червакова , Народний депутат України
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram