Захист дітей по-українськи

Розлучення моє, як і історії більшості колишніх пар, у яких після розлучення залишились діти, не обійшлося без суперечок відносно дитини. Точніше, відносно моєї участі у житті мого сина. Як завжди і буває у таких випадках, дитина залишилась проживати з мамою. Надзвичайно сильний зв’язок з дитиною, брак батьківської уваги, конфлікти з вітчимом, потреби хлопчика, що стає дорослим та ще багато об’єктивних та суб’єктивних чинників змусили мене вступити у, як мені повідомили, завідомо програшну суперечку за місце проживання мого сина зі мною. Одним з ключових (та слава Богу не вирішальним) етапів був розгляд моєї справи службами у справах дітей на так званій комісії з питань «захисту дітей». Чому, «так званій» та чому у лапках? Спробую пояснити стило та доступно.

Фото: GOBankingRates

Я підійшов на третій поверх будівлі однієї з районних адміністрацій міста, до кабінету, що мені підказав секретар внизу. Перед кабінетом, в тісному коридорі, зібралося близько 20 людей, переважно жінки, деякі з дітьми. Я знайшов вільне місце біля стіни та почав чекати. Через хвилин 10-15, перед початком засідання Комісії, до нас вийшла жінка зі списками і сказала пройти далі по коридору до зали – чекати там, доки не викличуть. Чекати треба було, як сказали, не менше години – тільки тоді і не раніше дійде черга до мого питання. Більшість з очікуючих були в якомусь пригніченому стані, що було видно неозброєним оком, навіть без необхідності спілкування з ними.

Очікування… Дуже часто спадає на думку те, що очікування є однією з дієвих та випробуваних методик знущання державної системи, у вигляді совкоподібних чиновників, з громадян своєї країни. Таке собі покарання за те, що мали нахабність звернутися з чкимось проханням до державних органів. Особливе обурення у армії чиновників, а точніше, на 95% - «чиновниць», викликає нахабство з боку батька звернутися до держави з проханням захистити права своєї дитини або свої. Однією з багатьох дієвих методик, але далеко не єдиною.

За годину я знову підійшов до кабінету. З-за дверей, куди час від часу заходили люди і звідки виходила жіночка зі списками, перевіряючи явку по внесеним до списку на розгляд справам, постійно доносились гучні голоси. Іноді поодинокі, іноді хором, але гучні голоси було чутно постійно. Іноді вони переходили на нерозбірливий крик. Особливо виділявся один трохи низький чоловічий голос з дещо істеричним надривом. Час від часу його перекрикували хорові жіночі голоси.

Хвилин через 20 після того, як я почав чекати знову біля кабінету, в черговий раз вийшла жіночка зі списками, перевіряти наступну партію справ, розгляд яких наближався. Коли вона назвала моє прізвище та прізвище моєї колишньої дружини, що теж вже була там разом зі своїм новим чоловіком, ми по черзі відгукнулися. Після того, як відізвався я, жіночка дуже здивувалася і ще раз перепитала мене чи є я той, чиє прізвище вона назвала. Я підтвердив. Тоді я ще не розумів причин її здивування.

Про час, дату, місце та сам факт засідання Комісії я дізнався абсолютно випадково – ні листа, ні дзвінка, а ні якого іншого повідомлення офіційного чи неофіційного з боку органів опіки та піклування, як то передбачено законом, я не отримував. Але на той момент теж не звернув на це особливої уваги, списавши все на звичайну недбалість чиновників, бюрократію та нестабільну роботу пошти.

Під кабінетом я простояв ще близько години. За той час Комісія встигла розглянути близько 6-7 справ. Люди, всі виключно жінки, іноді з дітьми, по черзі заходили до кабінету. Приблизно через хвилин 3-5 після того, як жіночка зі списками заводила до кабінету чергових людей, з кабінету починали доноситися гучні голоси. Як правило починалося все з істеричного чоловічого голосу, до якого обов’язково підключалося то більша то менша кількість жіночих не менш гучних голосів. Іноді гучні голоси переходили в крики. Хвилин за 10-15 крики стихали і ще через 3-5 хвилин все та ж жіночка зі списками виводила відвідувачів і запрошувала наступних «жертв». Люди, а це були, нагадаю, за той час стовідсотково жінки – виходили звідти ще з більш похмурим виглядом, ніж був при очікуванні. Деякі виходили зі сльозами на очах.

Комісія із захисту прав дітей вирішувала, хто з них продовжуватиме жити зі своїми дітьми, а чиї діти потраплять до дитячого будинку. Хто з батьків має право проживати зі своєю дитиною, а хто ні. З ким із батьків діти зможуть бачитися і підтримувати здорові стосунки, а кому буде «призначено» побачення з власною дитиною, за принципом роботи пенітенціарних закладів – кілька годин на тиждень, іноді під наглядом, іноді без. Комісія вирішувала людські долі. Головою комісії була заступник міського голови міста Харкова з питань охорони здоров’я та соціального захисту населення Світлана Горбунова-Рубан.

Доки чекав, спостерігав, як під кабінетом переді мною чекали своєї черги жіночка, років близько сорока, дочка її, років 10-11 та бабуся, років 60-65. Їх почали викликати до кабінету по черзі. Чому саме по черзі? Хм… не можу сказати точно – можливо, пробували використати тактику каральних органів часів СРСР, коли підозрюваних по черзі водили на допит та вибивали потрібні свідчення та підписи. Та от – заходили вони до кабінету по черзі. Спочатку жінка, потім дочка, потім бабуся. Не знаю, що у них було за питання, що вони накоїли, який злочин вчинили, чи чим завинили, але після 2-3 хвилини, після того, як кожна з них зникала в кабінеті, починався традиційний крик із домінуванням гучного чоловічого голосу. Кожна з них виходила з кабінету хвилин через 15-20 в сльозах. Кожна. Включаючи бабусю і 10-річну дитину.

От тоді я почав фізично відчувати, що легко не буде.

Нарешті дійшла черга і до мене. Питання, стосовно якого я тут знаходився і яке розглядала Комісія – визначення місця проживання мого сина з одним із батьків, зі мною чи з колишньою дружиною.

Нема потреба детально передавати те, що творилося в тому кабінеті. Спробую лише якомога більш стисло передати атмосферу. Коли я зайшов, побачив, що там сиділо приблизно півтора десятки людей, переважно жінок, віком за сорок. Всі погляди відразу зосередились на мені та колишній дружині. І, судячи з усього, не віщували мені нічого доброго. Вже такий знайомий чоловічий голос швидко ідентифікував себе, як заступник директора департаменту, начальник управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики по Харкову Олександр Малько.

Ми по черзі були заслухані. Колишню дружину кілька разів перебивала підбадьорюючими словами Ірина Кураш – заступник начальника відділу забезпечення представницьких функцій органу опіки та піклування та підготовки розпорядчих актів Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради. Саме так звучить поважна посада жіночки, яка проводить прийом тих, чиї справи готуються до розгляду на комісії та до обов’язків якої, зокрема, належало повідомити мене про факт засідання комісії, дату та час.

Потім надали слово мені. Ну як надали слово…. Більше двох-трьох закінчених речень підряд мені так і не вдалося сказати протягом всього часу, що я там знаходився. Спочатку мене почали перебивати уточнюючими питаннями. Питання ці мали навести членів комісії, а також мене самого на думку, що я не те що не здатен та не достойний виховувати дитину, а й, навіть, турбувати маму такими нахабними питаннями не маю права занадто часто.

Протягом тих 40-50 хвилин, що ми там були, я взагалі дізнався про себе багато нового. Особливо я збагатився знаннями про себе, коли нагадав членам комісії про рівність прав батька та матері на виховання та участь у житті дитини. Якщо дуже стисло, то я дізнався, що у дитини існує якийсь міфічний біологічний зв’язок з матір'ю аж до самого повноліття; те, що в інтересах дитини бачитися з татом, коли батьки розлучені, якомога рідше; що причиною розлучення є завжди чоловік; що дитина не може залишитися проживати з батьком (майже, відкрито описуючи те, як саме плювали вони на національне законодавство та позицію Уповноваженого Верховної Ради з прав дитини)… Дізнався, що сам факт того, що я чоловік, вже автоматично відрізає мені всі права на мою дитину і підняття цього питання дуже бісить таких поважних, досвідчений і професійних людей, як вони. Аргументи мої, які я намагався розповісти та надати у вигляді друкованого матеріалу були проігноровані. Натомість, всі докази, які, як я потім дізнався, вже згадувана, пані Ірина Кураш особисто радила принести колишній дружині, були уважно розглянуті і їм була надана належна позитивна оцінка.

Окрім голови комісії, пані Горбунової-Рубан, заступника її, пана Малько, пані Кураш, до складу комісії входить ще з десяток чиновників різного рангу, більшість з яких – начальники органів опіки та піклування районів міста. Також до складу комісії входять керівники відділів чи департаментів міської ради різних рівнів та напрямів, що за задумом «творців» особового складу комісії, є фахівцями у вирішенні дитячої долі. Загалом, із п’ятнадцяти членів комісії, лише 3 не були безпосередніми підлеглими Голови комісії... Цікава незаангажованість, правда?!

І називається все це «захистом дітей» державою Україна.

Виявилося, що безпосередньо Голова цієї комісії в той день була відсутня. І роль головної скрипки в цьому злагодженому оркестрі взяв на себе власник вже такого знайомого гучного голосу Олександр Малько.

Рішення, яке було винесено за результатами нашого «спілкування» читалося у поглядах чиновників – вершителів долі людської. Рішення було однозначне – комісія рекомендує місце проживання мого дитини визначити з матір’ю. Не можу сказати, що це було для мене чимось неочікуваним. Я не мав ніяких сумнівів у саме такому фіналі розгляду комісією «у справах захисту дітей».

Після того я був на особистому прийомі у пані Світлани Горбунової-Рубан – голови комісії у справах захисту дітей, заступника міського голови міста Харкова з питань охорони здоров’я та соціального захисту населення. На прийомі я почув повторення всіх тез, висловлених мені членами комісії напередодні, що правда у ввічливому тоні. Ще раз почув, що чужі, сторонні люди знають набагато краще за мене, що буде відповідати інтересам мого рідного сина, а що ні. Знову побачив в очах погляд повний презирства, побачив все ті ж самі жести та міміку, що просто кричали про зневагу до «істоти», яка зараз сидить напроти і відволікає якимись дурницями високого чиновника, а заодно, дуже досвідчену і професійну людину.

Довгий час після того я намагався уникати зайвих контактів з представниками місцевих органів у справах «захисту дітей». Зовсім уникнути такого контакту на той час було неможливо. Але давалися вони на той час дуже складно. Довго відходив від теплого прийому «захисників» інтересів дітей від держави. Ніколи не думав, що саме таке поняття вкладає українська держава у вислів «захист дітей».

Взагалі, комісія з питань «захисту дітей» – дуже дивний захід. Люди, на декому з яких постійно висить по кілька відкритих кримінальних справ, свідомість яких вихована у славетні часи «застою» чи навіть роботи за трудодні, які самі іноді по кілька разів розлучені або ніколи не перебували у шлюбі та не мали дітей – вирішують людські долі, ламають та перекроюють дитячі життя, відверто знущаються та насміхаються над людьми, що приходять вирішувати до них проблеми, отримуючи від цього надзвичайне, якесь не людське, іноді неприховане задоволення.

Мені тут нещодавно попалося було визначення терміну «соціопат»… Я із здивуванням відчув, що десь я вже зустрічав таких людей. У великій кількості. Потім я згадав де. Потім я вчитався у визначення… і мені стало страшно.

Ігор Бернадін

Координатор громадської організації "Батько Має Право" по Харкову та області

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter