Історія, як на мене, у зовсім іншому, у тому, що за великим рахунком демонструє системну прірву у сприйнятті засад та принципів демократії та одного із засобів забезпечення її існування — системи стримувань і противаг у роботі органів державного управління.
Чинний Закон «Про Кабінет Міністрів України» визначає, що члени Кабінету Міністрів призначаються Верховною Радою за поданням Прем’єр-міністра. Кандидат на посаду члена Кабінету Міністрів України за пропозиціями депутатських фракцій до розгляду питання про його призначення на пленарному засіданні Верховної Ради може зустрічатися з депутатськими фракціями та відповідати на їхні запитання.
Здавалося б, навіщо прописувати цю процедуру? Справа знаходиться саме у ключі тієї системи стримувань та противаг, про яку згадував вище, адже народні депутати — це особи, яким свої повноваження безпосередньо делегує народ України.
Це й же народ через делеговані народним депутатам повноваження здійснює фактичну постійну перевірку того, як у країні виконуються закони, як забезпечуються права, визначені Розділом 2 Конституції.
Не просто ж так парламентарі об’єднуються у профільні комітети, які забезпечують парламентський контроль, у тому числі і за виконавчою гілкою влади. Тому і потрібні зустрічі з парламентськими фракціями перед призначенням, потрібна комунікація між потенційним кандидатом на посаду та депутатами, потрібне розуміння його професійних, фахових здібностей. І це не забаганка, це норма закону, яку потрібно виконувати. Ця норма базується на принципах Конституції про розподіл влади на виконавчу, законодавчу та судову. Пригадайте хоча б ті ж США, де кандидатура на заняття посади у Кабінеті Президента проходить обговорення у Конгресі, якщо вже говорити про паралелі.
Більше того, відповідно до Закону України «Про Кабінет Міністрів» особа, призначена на посаду члена Кабінету Міністрів, у день свого призначення перед вступом на посаду складає на пленарному засіданні Верховної Ради таку присягу: «Усвідомлюючи високу відповідальність члена Кабінету Міністрів України, урочисто присягаю на вірність Українському народові. Зобов’язуюся додержуватися Конституції України та законів України, зміцнювати суверенітет і незалежність України, обстоювати права і свободи людини та громадянина, дбати про добробут Українського народу, сталий демократичний розвиток суспільства». Особа, яка у день свого призначення на посаду члена Кабінету Міністрів (крім Прем’єр-міністра) не склала присяги, вважається такою, що відмовилася від посади.
Здавалося б, формальна вимога, яка наповнена глибоким змістом, адже у тому чи іншому випадку особі доручають реалізовувати політику у конкретній сфері на усій території України і ця людина повинна усвідомлювати свою відповідальність, свою підзвітність народові України.
Що ж виходить у нас із такою чудовою формою як виконувач обов’язків міністра? Призначення за рішенням Кабміну без участі безпосередніх народних делегатів. Звісно, таке можливе, але саме як тимчасове явище, на час, доки не буде знайдена кандидатура, яка пройде усі формальності, які визначені вище.
Втім, це не історія Кабміну сьогоднішнього, адже Уляна Супрун знаходиться у статусі виконувача обов’язків з 1 серпня 2016-го. Які можуть бути об’єктивні мотиви та причини цьому? За великим рахунком, крім бажання уникнути процедури проходження та призначення, визначеної у Законі «Про Кабінет Міністрів», тобто обійти стадію парламентського, а отже і народного контролю.
Навіть упускаючи те старовинне роз’яснення Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 29.12.65 р. №30/39 «Про порядок оплати тимчасового замісництва», відповідно до положень якого і говорять, що договір про тимчасове виконання обов’язків може тривати не більше 2 місяців, сьогодні, оцінюючи публічні заяви політиків про «підтримую Супрун», виникає лише одне очевидне запитання: якщо у цієї людини така колосальна підтримка, то чому ж не назбирається 226 голосів для її призначення на посаду повноцінно? Чому вони не назбирались за два роки, чому за неї не проголосували у день, коли звільняли Данилюка, у день призначення Маркарової на посаду Міністра фінансів?
Часто звучить відповідь, що у залі не буде голосів. Слухайте, така мотивація це фактичне визнання того, що керівник Уряду, коаліція свідомо нехтують та «прогинають» Закон під поточну кон’юнктуру.
Усі ті, що пишуть «Підтримую Супрун», у інших своїх публічних висловлюваннях говорять про верховенство права, про незалежну судову гілку (чи навпаки залежну, яка виносить схожі рішення). У той самий час, мабуть, все, що описане вище, їх спіч-райтери не довели до відома, а самі вони не здатні на усвідомлення від природи.
Своїми висловлюваннями вони мало чим відрізняються від тих, хто використовує «телефонне право», адже використовують інший механізм впливу на суд, а саме — громадський осуд, тим самим дискредитують вагу і значення судових рішень.
Якщо підтримка дійсно настільки вагома, якщо оцінка реформи дійсно висока, чому не винести постанову про призначення Уляни Супрун на голосування у Парламент, адже це ж був би кандидат від коаліції, що б завадило цю кандидатуру затвердити, у коаліції ж є більшість? Чи немає?
Супрун лише один із прикладів. Загалом, алгоритм, який описаний у даній статті, може бути застосований і до Міністрерства аграрної політики і продовольства, до Фонду державного майна (з посиланням на інші закони, але базові засади аналогічні, конкурси, для того, щоб обрати «кращого з кращих», «доброчесного з доброчесних» і т. д. ).
Тому, коли говорять про те, що Україна хвора, — дійсно мають рацію, вона хвора на тотальну епідемію правового нігілізму, обернутого в упаковку дорогого костюму.