Кожного дня на фронті ми виборюємо наше право бути незалежною і суверенною державою. Ця боротьба кровопролитна, але рано чи пізно точно увінчається нашим успіхом. Проте крім зовнішньої боротьби, існує також внутрішня, у якій ми зіштовхуємося з корупцією, бюрократією і відстоюємо демократичні інституції.
Головна тема фестивалю — «Образ майбутнього». Це можна трактувати як запрошення до роздумів не лише про війну, а й про мир. Резонанс навколо ситуації з реорганізацією Довженко-Центру довів, що українці розуміють цінність збереження кіноспадщини для свого майбутнього і готові до такого діалогу навіть під час найгарячішої фази конфлікту.
Втрату пам'яті можна порівняти з втратою себе. Це стосується як конкретної особи, так і суспільства загалом. Тому для продовження життя особистості, колективу, народу, нації важливо не лише зафіксувати пам’ять, але й забезпечити належні умови для збереження цієї фіксації в музеях, архівах і фільмофондах.
Цю тезу чи не найкраще розкриває Ігор Іванько у своїй «Крихкій пам'яті» — єдиному фільмі з цьогорічного повнометражного національного конкурсу фестивалю "Docudays.ua", який напряму не стосується російсько-української війни. Та це картина також про питання державної безпеки, які пов'язані зі збереженням культурної спадщини.
Головний герой фільму — дідусь режисера, кінооператор Леонід Бурлака. Драматургія картини проходить між кількома серйозними екзистенційними зламами в його житті. По-перше, процес знімання в кіно провокує кардинальну зміну життєвих ролей Леоніда від активного суб'єктного професійного оператора, який ловив інших у свій об’єктив, до об'єкта в кадрі. По-друге, у нього поступово, але невідворотно зникає пам'ять, і усвідомлення цього — це, безперечно, навіть не драма, а трагедія.
Ніби передчуваючи останнє, герой усе своє життя знімав на камеру. У його домашньому архіві тисячі фото, на яких, крім особистих спогадів, зафіксовані зміни політичного і соціального устрою, розвал СРСР і формування нової незалежної України. Також у його творчому доробку — десятки фільмів, які стали класикою українського кіно.
Усе це потребує належного зберігання. Адже час починає втручатися в життя старих відео і фото, поступово руйнуючи їх. У цьому невідворотному процесі автор знаходить красивий і сумний образ крихкості людської пам'яті, що нагадує стару фотокартку з роз'їденою емульсією, яка втрачає чіткі образи людей та деталі побуту і набуває рис абстракціоністського художнього твору.
У фільмі «День незалежності» Володимира Тихого ми бачимо досить конкретні обриси поліцейських, операторки протитанкового ракетного комплексу, водовоза, мінометника, штурмовика ЗСУ, 14-річної прибиральниці пабу, художниці та народного депутата. Такі різні обличчя й історії режисер намагається об'єднати в дещо мозаїчний, але колективний портрет українського суспільства.
Події стрічки розгортаються 24 серпня 2022 року в Києві, Львові, Харкові та Миколаєві в один з найскладніших, а можливо й найскладніший День Незалежності в історії України.
Загадкову, сюрреалістичну атмосферу цього дня, коли наелектризоване повітря було переповнене тривожним і піднесеним очікуванням невідомого, вдалося створити завдяки поєднанню медитативної музики, уповільненого ритму, який створює ілюзію застиглого часу. У цьому змішаному дивному відчутті, яке так тонко підмітили автори фільму, відобразилися і страх бомбардувань, і гордість за країну та незалежність, якої вже не відібрати.
Для багатьох людей в Україні 2022 рік був безконечно-тимчасовим періодом, який потрібно просто пережити, перетерпіти. Для іншої частини співвітчизників (а може, для тих самих) він став приводом для уважнішого погляду на себе і світ навколо. У декого цей процес самопізнання був тісно пов'язаний з реалізацією себе у творчості. Таких щасливців знайшов Дмитро Грешко для свого фільму «Король Лір: як ми шукали любов під час війни».
В основу сюжету лягла підготовка п'єси в Ужгородському театрі, в якій взяли участь непрофесійні актори, що, тікаючи від війни, були змушені покинути свої домівки й переїхати до Ужгорода. Для них участь у постановці стала не лише приводом для самозаглиблення, але й певною психологічною терапією.
Поєднання реальних людських і театральних драм стає драматургічною основою фільму і дає неочікувано позитивний результат: перетворює аудіовізуальний твір на метафільм, у якому драми персонажів з «Короля Ліра» міцно переплітаються з долями тих, хто їх грає, що підсилює і доповнює кінообрази.
Воєнний кореспондент, режисер Мстислав Чернов і фотограф, оператор Євген Малолєтка приїхали до Маріуполя 24 лютого — у день, коли почалося російське вторгнення в Україну. Вони знімали руйнування, спричинені обстрілами міста, роботу лікарів у місцевих клініках, численні жертви серед цивільного населення — це було, можливо, єдине джерело інформації про звірства, що відбувалися в Маріуполі.
Журналісти залишили місто 15 березня 2022 року у складі колони, яка виїхала після відкриття гуманітарного коридору. У травні того самого року їм присудили премію «За свободу слова» (Freedom of Speech Award) німецької медіакомпанії "Deutsche Welle" – за висвітлення війни в Україні. Через якийсь час журналістські матеріали були зібрані в документальний фільм «20 днів у Маріуполі». Його світова прем'єра відбулася 21 січня 2023 року на найбільшому в США фестивалі незалежного кіно "Sundance", де він отримав Приз глядачів (Sundance World Cinema Audience Award: Documentary).
Кадри розбомбленого пологового та масових поховань мирних жителів у братських могилах свого часу облетіли весь світ і стали рушієм праведного гніву й відчуття несправедливості, які спонукали мільйони людей по всьому світу стати на бік України. Це все, безперечно, стане неспростовними доказами воєнних злочинів.
Вагу і вплив цих образів для історії важко переоцінити. Проте зібрані в півторагодинний фільм, вони є концентрацією «неприйнятного контенту». Під час перегляду фільму весь час ловиш себе на думці: що ж буде далі? Бо здається, в перші 30 хвилин ти побачив уже достатньо мертвих людей і страху. Та за законами класичної драматургії, має бути кульмінація. Що ближче до фіналу, то сильніше ти починаєш її боятися, бо позитивного чи навіть нейтрального вирішення історії про Маріуполь у березні 2022 року не може бути.
Перегляд цього фільму схожий на сеанс шокової терапії. Певно, зараз є сенс показувати його у відносно мирній Європі, щоб нагадати, якою ціною дається цей спокій. Проте для українців, які чи не кожного дня засинають і прокидаються під гул сирен й мають різні ступені тяжкості посттравматичного синдрому, перегляд цієї стрічки зриває шкірку з ледь-ледь обвітреної рани.
Кожна людина, яку ми зустрічаємо у фільмі, є героєм не лише з погляду участі в кіно, але й зі значенням суспільно-історичним. Трагедія кожного варта уваги і закарбування в суспільній пам'яті, про кожного можна зняти фільм. Проте через об’єктивні обставини автори фільму не можуть зупинитися й зосередитися лише на одній історії — і все це перетворюється на безперервний потік людських страждань. У певний момент це набуває страхітливої атрактивності, вона лякає.
Побудова фільму на закадровому авторському тексті робить режисера головним героєм фільму. Він намагається відрефлексувати те, що відбувається в кадрі, але часова дистанція надто мала та образи надто реалістичні, аби ці спроби увінчалися успіхом. Фільм спонукає до роздумів про роботу з документальним героєм і етику документального кіно.
Проте є й інший шлях розповіді про трагедію, коли автор, навпаки, намагається відійти від репортажної дійсності й показу реального і схиляється більше до пошуку візуальних еквівалентів, які стимулювали б фантазію та викликали емпатію в розмові про злочин, насилля і смерть. Цей підхід дозволяє прожити цю трагедію через аналіз, а не спостерігати її як ефект. Саме цим шляхом йде Роман Любий у фільмі «Залізні метелики». Він реконструює найдраматичніші моменти через пластичні танцювальні образи.
Об’єктом дослідження у фільмі стають обставини, пов'язані з трагедією збиття літака "Boeing 777" над Донбасом, риторика російських пропагандистів і реакція світової спільноти на цей злочин. Усе це Любий формує в складне кінематографічне висловлювання про війну в умовах постправди, в якому змішуються різноманітні джерела: судові документи, телевізійні виступи, інтерв'ю, спостереження та анімація, а також перформанс, розмови російських військових та архівні кадри. Використання у фільмі радянської пропаганди розширює хронологічні межі початку гібридної війни, яка давно йде за наші уми.
***
Цього року, крім національного повнометражного конкурсу, повертається "DOCU/КОРОТКО", який складатиметься з українських і копродукційних стрічок. Це хороша новина, яка говорить не лише про кількісне, а й про якісне збільшення документального кіно. Також це дуже справедливе рішення для документалістів, адже короткометражні фільми є самодостатньою формою, в якій іноді працюють усе життя або час від часу повертаються до неї — а не лише використовують на початку своєї кар’єри, як перехід до повного метра. Що досліджують і з якими проблемами зіштовхуються автори короткометражних стрічок, можна дізнатися з програми конкурсу.