Підручник, про який йдеться, за авторством Карло Ґриґуоло випустило 2018 року видавництво «Pearson». Він має назву «PensoGeo 2» і обіцяє розповісти про європейські держави.
Книга і раніше обурювала українських батьків, діти яких ходять до шкіл на Апеннінах (а таких чимало, адже громада, за різними даними, складає від чверті до пів мільйона осіб), але тільки зараз вони сигналізували про неї Посольству України в Італії.
Посольство відреагувало на все, що автор понаписував у розділі про Україну, який він назвав «Розділений народ». У листі до міністерства освіти Італії, видавництва та до автора глава українського представництва Ярослав Мельник зазначив, що викладена в підручнику «інформація низької якості», виглядає просто списаною з тез кремлівської пропаганди і є «химерною сумішшю фальші та неточностей». Дипломат нагадав, що Італія, як і всі країни ЄС, приєдналася до антиросійських санкцій та підписала всі документи ООН, у яких стверджувалася відданість принципу територіальної цілісності України й лунали заклики до Росії припинити порушення міжнародного права. Що в лавах тих, хто захищає Україну від російської агресії, є російськомовні та етнічні росіяни. І що, згідно з Конституцією, Україна має лише одну офіційну мову – українську, а не дві, як чомусь стверджує Карло Ґриґуоло.
Видавництво «Pearson» так само оперативно відповіло на лист посольства, висловлюючи свій жаль з приводу того, що «деяка інформація з нашої книги «PensoGeo 2» не відповідає історичній дійсності», і запропонувало зустріч між дипломатами та редакцією, яка працювала над підручником.
Ніби все добре, що добре закінчується. Якби... Якби це був поодинокий випадок. Коли скандал довкола підручника від «Pearson» набрав обертів у соціальних мережах, українські батьки почали постити подібні «перли» з інших підручників і книг. Так, з іншого підручника для середньої школи учні «дізнавалися», що Україна колись була частиною Росії (саме так, не Радянського Союзу чи Російської імперії, а Росії), що нині вся ця географічна зона називається «Російський регіон» (і включає всі пострадянські країни), що Одеса, виявляється, розташована у... Криму та кілька інших «цікавинок».
«Пізнавальні» книги від багатьох італійських видавців, які діти можуть читати на дозвіллі, рідко коли є кращими. Зазвичай у томах про пострадянський простір 90% місця відведено Росії та інформації про її газ, нафту, Большой театр, сибірських тигрів, матрьошок тощо. І лише кілька рядків виділяється на те, щоб згадати, що довкола Росії є «пострадянські республіки», які чи то все ще становлять з нею одну державу, чи вже ні, хтозна. Наприклад, книжка з розвиткової серії від великого видавництва «De Agostini» розповідає про «...величезну територію, що простягається від Європи до Азії, яка до кінця 80-х називалася СРСР. Але 1990 року Литва, Латвія та Естонія проголосили власну незалежність, у той час як інші дванадцять країн утворили СНД». Ну тобто ніякої незалежності ніхто інший, крім балтійських країн, не проголошував, так виходить?
Звичайно, як же середній італієць зрозуміє прагнення до свободи грузинського, українського чи білоруського народу, якщо йому змалку звідусюди розповідають, що є велика цікава Росія з газом, матрьошками, балетом і єдиною для всіх мовою, а довкола неї – якісь там дрібні маловиразні міні-Росії?
Але чому в підручниках і книгах таке коїться? У підручниках - просто тому, що, за італійськими законами, міністерство освіти їхнього змісту не контролює. Жодним чином. До 1998 року воно ще контролювало принаймні тексти для початкових шкіл, а відтоді все віддано у «шкільну автономію». Міністерство лише видало список критеріїв-рекомендацій щодо підручників, як-от «максимально високий науковий рівень». Але виготовляє підручник видавець, залучаючи спеціалістів за власним розумінням, а ухвалюють до використання самі школи. Тому скандали довкола їхнього, приміром, сексистського чи расистського посилання – не рідкість. Суспільство на все це реагує, піднімається хвиля обговорення: чи припустимий у підручнику з граматики текст про те, що «Джулія така страшна, що жодний хлопець на неї не гляне» або ж малюнок з африканським хлопчиком, який каже: «Я хотіти добре вчити італійську!» і т.ін.
Помилки в точних науках викликають менший суспільний резонанс, але є так само численними. То мапа італійського ж регіону вийде з помилками, то вагу з об'ємом переплутають, то фото восьминога неправильно підпишуть...
Поміняти італійську систему освіти ми не можемо. Навіть ми – українці діаспори. Проте хороша новина тут усе ж є. Італія через ті самі нормативні документи щодо автономії шкіл дає право батькам через батьківські комітети сигналізувати про те, що з підручником не все гаразд. І в разі виправданості претензій школа може замінити підручник, а видавництво – передрукувати без помилок і викривлень.
А впровадження принципу «нічого про нас – без нас» залежить усе ж і від України. Італійський інформаційний простір нині формується (і формує всіх, у тому числі авторів підручників) майже без української участі. Посольство України робить багато, але воно не в змозі замінити, приміром, Інститут української культури, якого в Римі ніколи не було, постійних українських кореспондентів в Італії та італійських кореспондентів у Києві, охопити всі заходи та події, самотужки створити все те, що формує імідж країни як цікавої. А це вже відповідальність не Рима.