Президенти різного масштабу
Традиційно екологічна політика США займає контроверсійні місця в порядку денному Демократичної та Республіканської партій. Для Трампа головною аргументацією для виходу з Паризької угоди ще в заяві 2017 року стала турбота про суверенітет країни та інтереси енергетичної безпеки (враховуючи зростаючий вплив Сполучених Штатів на світових ринках, ядерної, і особливо нафто-газової енергетики).
Саме резолюція Бірда-Хейгемана 1997 року стала приводом для не ратифікації США Кіотського протоколу за президенства Джорджа Буша у 2001 році. Це все пов’язувало зобов’язання і обмеження парникових викидів Сполучених Штатів із відповідними зобов’язаннями з боку країн, що розвиваються (Китаю та Індії). Йшлося про те, що обмеження парникових газів не повинні суперечити інтересам економічного зростання країни.
Для демократичної ж партії екологічна політика є основою як соціальних та економічних перетворень всередині країни, так і питанням глобального лідерства.
Власне, за президентства Обами в світі набуває популярності підхід до мотивування цілей і механізмів «знизу-нагору», за якого екологічні рухи набувають все більшого впливу як агенти змін. А також стимулювання інновацій, що мають бути спрямовані на вирішення соціально-економічних проблем економіки США («План Обами 2009 року щодо створення робочих місць з використанням чистої ефективної американської енергетики», наприклад, скорочення викидів із паралельним вирішенням інших питань національної безпеки, нестачі робочих місць, зокрема).
З іншого боку, такий підхід подвійного дивіденду мав на меті й вирішення питання технологічного лідерства США в глобальній економці з урахуванням переходу на енергоефективні та низьковуглецеві стандарти економіки.
В міжнародних же відносинах кліматична політика стала для Обами питанням світового лідерства та залучення Китаю на вигідних для нього умовах до міжнародних кліматичних переговорів у форматі кліматичного діалогу США - КНР, що передбачає двосторонні зобов’язання сторін та технологічну взаємодію.
Крім того, ключовою для США стала національна система торгівлі квотами на викиди (Закон Керрі-Лібермана 2009 року) та запровадження технологічних стандартів у відповідності до Закону про чисту енергію 2015 року (в першу чергу щодо стандарту відновлювальної енергетики, легкових та вантажних автівок, щодо видобувних компаній та видобувних технологій особливо в шельфових зонах та Арктиці, Закон 2015р. про Арктику). Не менш активним вектором було стимулювання інвестицій у вуглецеві ринки та вуглецевонейтральні технології.
Отже, саме за лідерства США підписання Паризької угоди 2015 р. стало можливим при паралельному зростанні зобов’язань власне штатів, міст, муніципалітетів щодо обмежень викидів парникових газів.
Хто замість США?
Наразі найбільшу стурбованість міжнародної спільноти щодо виходу США з Паризької угоди викликає, напевне, три моменти.
По-перше, США дотепер залишаються другою країною за рівнями викидів парникових газів – 17% світових на 2018 рік, а досягнення цілей Паризької угоди по стримуванню потепління на рівні хоча б 2 градусів вдається важкодосяжним.
З іншого боку, Сенату США вдалося повернутися до технологічних стандартів часів президентства Обами і рухатися до мети по скороченню викидів до 26-28% на 2025 рік у порівнянні із 2005 роком. Більше того, ініціативи та програми місцевого розвитку штатів, міст та бізнес спільнота залишаються найбільш вагомою частиною по скороченню викидів в країні в цілому (Каліфорнія, Нью-Йорк, Лас-Вегас, Сіетл, і ще близько 7400 міст країни, Регіональна ініціатива 10 штатів Північного Сходу та Сходу США в сфері скорочення парникових газів, Чиказька кліматична біржа тощо). Всі ці ініціативи представлені в русі на підтримку зобов’язань США щодо Паризької угоди «We are Still In» («Ми підтримуємо Угоду»).
Формально міста, штати та бізнес не представлені в міжнародному кліматичному переговорному процесі, але саме завдяки їм кліматичний переговорний процес рухається надалі.
За підтримки Майкла Блумберга, американського мільярдера започатковано ініціативу American Pledge (Американська застава), що спрямована на дотримання зобов’язань США щодо Паризької угоди з боку штатів, міст та представників бізнесу. Саме вони представлятимуть позиції США на черговій Конференції сторін – учасниць (СОР-25) в Мадриді в листопаді- грудні 2019 року у форматі «Центру кліматичний дій США».
У такий спосіб США виступають моделлю того, як національні зобов’язання на рівні країн в рамках міжнародної Паризької угоди стають більш ефективними за наявності спільного руху з боку кожного міста, провінції, штату, містечка, селища. Всі ці ініціативи мають вибудувати систему, яка працюватиме незалежно від правлячої партії в країні.
По-друге, що напевне, викликає найбільше занепокоєння, - це фінансові зобов’язання США щодо Фонду Зеленого розвитку (обіцяні Обамою $2 млрд на скорочення парникових викидів та енергетичні трансфери в країнах, що розвиваються). Це при меті на заповнення Фонду $100 млн щорічно до 2020 року. Крім того, досі незрозуміло, у який спосіб наповнювати Фонд: чи торгівля квотами може бути джерелом поповнення?
По-третє, важливим питанням глобального порядку денного, пов’язаним із заявою Трампа про вихід США із Паризької угоди, є питання лідерства в питаннях кліматичних переговорів.
Екологічна дипломатія активізувалася. Китай, як найбільший емітент парникових газів (23.5% від світових), наразі зацікавлений в очоленні даного треку переговорів. В рамках ООН Китай та Індія (зокрема, за Кіотським протоколом 1997 року) класифікуються країнами, що розвиваються, і не мають чітких обмежень по викидам парникових газів.
Саме діалог США-Китай та угоди 2010-2011 років містять чіткі зобов’язання Китаю по припиненню зростання викидів до 2030 року. І саме ЄС сьогодні отримує можливості тримати Китай у форматі зобов’язань та формувати порядок денний по імплементації кліматичних домовленостей. Цьому, наприклад, була присвячена зустріч у форматі ЄС – Китай 2018 року по фінансовій підтримці системи контролю над викидами в Китаї.
Активним учасником цих перемовин виступила і Канада. З іншого боку, сам блок європейських країн, маючи амбітні цілі по виконанню стратегій 2030 і 2050, не має єдності думок щодо шляхів досягнення таких цілей та просуванню до технологій чистого розвитку, ролі та місця вугільної, атомної енергетики тощо. Власне, питання в прагненні лідерства ЄС очевидне. Однак незрозуміло, чи готова міжнародна спільнота дослухатися до Європи.
Таким чином, попри заяву Трампа, США залишатимуться активним учасником міжнародного кліматичного переговорного процесу і впливатимуть на процес ухвалення рішень в рамках переговорів. А от чи домінуватимуть протекціоністські підходи республіканців, чи амбітні цілі екологічної політики демократів покаже передвиборча кампанія.
Місцеві ініціативи штатів та міст США й корпоративна відповідальність американського бізнесу рухатимуть країну до виконання цілей Паризької угоди. І чи стануть Китай і ЄС очільниками формування порядку денного кліматичних переговорів й чи зможуть просувати технологічний перехід до низьковуглецевої економіки як основи нової економічної моделі залишається відкритим.