Сербія з Білоруссю - єдині європейські країни, що опинилися в компанії Камбоджі, Болівії, Еритреї, Уганди, Зімбабве.., які 14 листопада голосували проти проекту резолюції ООН щодо Криму. Документ під назвою «Стан з правами людини в Автономній Республіці Крим» є жорсткішим за попередній, у ньому наголошується на погіршенні ситуації з правами людини у Криму, засуджується примусове переведення громадян України в російське громадянство, а також констатується, що між Україною і Росією існує міжнародний збройний конфлікт.
А ще тиждень тому президент Сербії Александар Вучич запевняв, що Сербія прагне дружніх стосунків з Україною, а міністр закордонних справ Сербії Івіца Дачич - що «Сербія підтримує територіальну цілісність України», щоправда, другий був менш переконливим і процідив свою заяву крізь зуби після тиску з боку Києва. Озвучення офіційної позиції Белграда щодо України - як правило, результат неймовірних зусиль українських дипломатів, а більшість нот, закликів і натяків сербська влада просто ігнорує.
Не дивно, адже формальна позиція іде врозріз із реальним станом справ. Сербські політики регулярно відвідують анексований півострів, за що 14 з них опинилися в санкційному списку Петра Порошенка, і хоча ці особи представляють у Криму політичні партії, а не органи державної влади, занепокоєння викликає те, що більшість із них – члени владної коаліції. Сербський урядовець Ненад Попович, який потрапив до «райських паперів» через сумнівні оборудки на будівництві олімпійського містечка в Сочі, всього за кілька місяців до призначення на посаду міністра, на відзначенні третьої річниці анексії Криму будував грандіозні плани інвестицій Сербії в економіку Криму та заявляв, що питання статусу Криму закрите.
Політика подвійних стандартів
Лицемірство Белграда видається особливо дивним на фоні питання Косова, за яке Сербія і через 10 років після його відокремлення б’ється з таким самим запалом. Так, на 16 листопада новопризначений голова Ради нацбезпеки Сербії Небойша Стефанович скликає термінове засідання через висловлювання члена президії Боснії і Герцеговини Бакіра Ізітбеговича, що Боснії слід було б визнати Косово.
А два тижні тому влада Сербії щиро дякувала Суринаму за те, що той відкликав рішення про визнання незалежності Косова.
Однак принципову позицію України щодо невизнання самопроголошеної республіки тут, здається, не цінують. Принаймні взаємністю відповідати не збираються. Представники України (на відміну від сербських політиків у Криму) відвідують Косово лише зі спеціального дозволу Сербії, Україна (на відміну від Росії)не визнає косовські паспорти і навіть футбольні матчі між командами Косова і України проводить на нейтральній території.
Здавалося б, хто ж, як не Сербія зі своєю проблемою Косова, має підтримати Україну в її боротьбі за відновлення територіальної цілісності. Однак тут не діє ані принцип взаємності, ані звичайна логіка: народ керується безмежною любов’ю до братньої Росії, лідери прикриваються «національним інтересом», який їм підказує, що сваритися із великою та могутньою не варто, принаймні поки немає стовідсоткової гарантії, що Сербію візьмуть у ЄС.
Тож і Сербії не варто дивуватися, якщо одного дня Україна вирішить, що для її національного інтересу важливіше узгодити свою зовнішню політику з більшістю членів ЄС, які визнали Косово, до речі, так само, як і колишні югославські республіки Чорногорія, Хорватія, Македонія і Словенія.