8 листопада Україна відзначає День Десантно-штурмових військ. Від минулого року свято припадає на день Архистратига Михаїла, якого українські десантники вважають своїм покровителем. З цієї нагоди говоримо з Героєм України, командувачем ДШВ ЗСУ генерал-майором Олегом Апостолом про Донбас, технології та людей. Про те, як локальні успіхи впливають на стратегічний перебіг війни.
Олег Апостол – генерал-майор, командувач Десантно-штурмових військ Збройних Сил України. Йому 39 років. Військовий виш закінчив у 2008-му, з 2014 року воює. Десантник за освітою, професією і покликанням.
Олександрівська наступальна операція відбувалася на стику Дніпропетровської, Донецької та Запорізької областей. Упродовж 2026 року українські війська повністю витіснили окупантів із Дніпропетровської області, звільнили понад 745 км² території, зірвали наступальні плани ворога на південному сході та суттєво змінили оперативну ситуацію. Основну роль в операції відіграли підрозділи ДШВ. У чому полягав секрет цього успіху?
Це завжди комплекс. Розуміння поля бою, дій противника, підготовка наших людей. Вкрай важливі прихованість дій, оперативність і правильно обраний напрямок. Іншими словами, треба розуміти, де противник у цей момент менш активний, а де в нього менше сил. І бити саме туди. Змушувати його перекидати резерви, забирати їх з інших напрямків та відмовлятися від запланованого. Це і є оперативне мистецтво ДШВ.
Чому ви так довго не повідомляли широкому загалу про ці перемоги, тоді як до суспільства доходили лише чутки про те, що відбувається?
Усе просто. Коли ЗМІ починають приділяти більше уваги нашому напрямку, інформація про це швидше доходить до російського військово-політичного керівництва. А брехня і страх доповідати в російській армії нам дуже допомагають. Вони намагаються це приховувати, сподіваючись вирішити питання самі, на тактичному рівні. Відтак не можуть залучити резерви вищого порядку. Тому про успішні результати розповідаємо тоді, коли для цього настає час. Не можна виграти одну битву й одразу трубити про перемогу. Потрібно вигравати війну. І для цього часом потрібна тиша.
Ви згадали про неправдиві доповіді у росіян. А як із цим в українській армії?
На мою думку, це значною мірою спадок старої радянської системи. Коли підлеглий боїться доповісти правду, старший начальник приймає рішення, виходячи з неправдивої картини. Але тут відповідальні обидва. Чого боїться підлеглий? Що його покарають доганою чи знімуть із посади. А начальник, який не має сучасної культури військового управління, не хоче чути поганих новин і скидає всю відповідальність на підлеглих. Мовляв, як хочете, так і вирішуйте.
А як має бути?
Якщо ти відповідальний командир, але розумієш, що не можеш виконати завдання, ти маєш розібратися, вивчити ситуацію і чесно сказати старшому: «Командире, це нереально з таких-то причин. Мені не вистачає ось цього і цього». Або прямо сказати, що завдання в принципі неможливо виконати, і запропонувати інші варіанти.
Тоді старший начальник має або забезпечити підлеглому умови для виконання завдання, або змінити саме завдання, якщо забезпечити ці умови неможливо. Але для цього і старший начальник повинен мати відповідний рівень військово-управлінської культури.
У доктрині НАТО це філософія командування називається Mission Command, яка передбачає чіткий задум старшого командира, децентралізоване виконання, ініціативу підлеглих і взаємну довіру. Цього навчають в академіях, на офіцерських курсах, під час різних навчань. І поступово, зі зміною командних поколінь, у війську формується саме така модель управління.
Майже третину свого життя ви на війні. Який із пережитих боїв чи епізодів був для вас найважчим?
Найважче з того, що пам’ятаю, – це прорив до Луганського аеропорту. Червень 2014-го. Я був на посаді заступника командира батальйону. Очолював розвідувальну групу, яка вела колону. Ми потрапили в засідку. Коли потрапляєш у засідку, у більшості випадків не виживаєш. Перше, що я побачив, - влучання РПГ у наш танк. А далі пішла кулеметна черга. Хлопцю, який сидів прямо за мною з «Утьоса», - прямо в голову. Ми зістрибнули. Танк пішов далі. І мій БТР теж. Нас почали обстрілювати перехресним вогнем із двох посадок, які тягнулися паралельно дорозі, а також із третього напрямку.
Врятувало те, що наш танк почав працювати по тих посадках.
А той «Утьос» продовжував по нас насипати. Ми з Омеляновичем, сержантом Курганом, притислись до землі. Вирахували, де він. Переглянулися – і на раз-два-три, між чергами, підвелися і з коліна насипали в його бік. Після цього він затих.
Танк отримав багато ударів, але вижив. Омелянович урятував водія БТРа, який горів позаду нас, – витягнув його. Цей бій тривав ще кілька годин. Але коли стемніло, ми змогли відійти. У 2022-му подібних боїв було багато, але той, перший, був, мабуть, найважчим.
Що для себе ви зрозуміли після того та інших подібних боїв?
Знаєте, для мене стало відкриттям, що деякі люди, які на словах були рексами, у реальному бою поводилися трохи інакше. Часто вони кричали, метушилися. А ті непомітні, тихі діяли, здавалося, більш злагоджено і чітко. Але це моє спостереження.
Поговорімо про стратегічний рівень. Як тактичні успіхи на Донбасі у 2026 році впливають на загальний хід війни?
Наведу приклад із недавньої історії. 15 серпня 2025 року путін і Трамп зустрілися на Алясці. Буквально перед тим російські війська здійснили свій найстрімкіший фланговий прорив, намагаючись вийти до Добропілля, щоб обійти наш основний оборонний вузол на півночі Донбасу.
Очевидно, що Путін показував американському президентові карти: мовляв, ось тут ми прорвалися і ось так до кінця року заберемо Донбас. Тому, мовляв, щоб зменшити жертви, треба змусити Україну вийти з Донбасу, бо ми однаково його заберемо до кінця року.
А далі були всі ці вимоги й тиск на Україну, щоб ми вивели війська з нашої землі та здали наші укріплені міста-фортеці.
Але Збройні Сили ліквідували той виступ у районі Добропілля й не дали російським військам просунутися далі.
Кожна така дія на щось впливає. Противник змушений реагувати, перекидати сили. Він не може виконати те, що запланував. Це вже позначається на обстановці за межами ділянки, де ти безпосередньо воюєш.
А як це змінює ставлення до України за кордоном?
Путін не взяв Донбас ні до кінця минулого року, ні позаминулого, ні досі. Це бачить увесь світ. Відповідно, і ставлення до нього змінилося. А ставлення до України збереглося. Це допомога, зброя, розвіддані, супутники, санкції та інше. Це приклад того, як тактичні дії впливають на стратегічну ситуацію.
Війна так швидко змінюється. Як ДШВ встигають за цим ритмом?
Ми одні з тих, хто цей ритм задає. Я намагаюся організовувати обмін досвідом усередині ДШВ. Наприклад, бригада довго стояла в обороні. За цей час змінилися способи дій у наступі, з’явилися технологічні новинки. Ми беремо командира батальйону чи роти й відправляємо до бригади, яка зараз наступає.
Він працює поруч із таким самим командиром, бачить, що змінилося, як це застосовують. Повертається до свого підрозділу вже з розумінням, як ведуть наступальні дії у жовтні 2026 року. Йому не треба здобувати цей досвід, жертвуючи солдатами.
Так само треба завчасно розуміти, що робитиме противник. Змінюється погода - змінюються можливості розвідки, ураження та застосування техніки. До цього готуються заздалегідь. Аналізуємо, що спрацювало, де були помилки, чого бракувало. Війна весь час змінюється, з’являються нові засоби й способи протидії їм. Командир має за цим встигати.
Де технології вже замінюють людину, а де без неї не обійтися?
Наземні роботизовані комплекси ми використовуємо для евакуації, доставки боєприпасів і продовольства. Безпілотна складова дуже важлива для забезпечення підрозділів. Ударні роботизовані платформи у нас є, але їх дещо менше.
Якщо ми говоримо про оборону, то курс на зменшення кількості людей на передньому краї та ущільнення кілзони правильний.
Але без людей воювати поки що неможливо. Людина продовжує тримати позиції, бачить рух противника, може передати інформацію, відкрити вогонь на місці. А решта складових має працювати на цього військовослужбовця: забезпечувати його безпеку, вчасно виявляти й знищувати ворога, не давати йому дістатися наших позицій. Треба все грамотно планувати і застосовувати всі засоби, щоб берегти нашого солдата.
У ДШВ є програма повернення до строю військових, які втратили кінцівки або отримали інвалідність. Як вона працює?
Тут і практична сторона, і цінність людей одночасно. Хлопці з інвалідністю можуть бути інструкторами, діловодами, аналітиками, планувальниками. У нас багато різної роботи. З іншого боку, вони віддали найцінніше - своє здоров’я. Ми готові, якщо вони того хочуть, повернути їх до родини ДШВ, щоб вони з усією честю і повагою служили та воювали з нами далі.
Яким має бути завершення цієї війни, щоб історія не повторилася?
Ми всі хочемо миру. Хочемо, щоб наші люди більше не гинули. Але Україна не може просто перестати стріляти в односторонньому порядку. Ми не можемо перестати захищатися. Бо питання не тільки в Донбасі чи інших територіях. путіну не потрібен сам Донбас. Йому потрібне знищення української держави і українців як нації.
Європейцям теж варто уважніше вчитуватися в історію. Росія використовує ресурси, територію і людський капітал України, окуповуючи її, для подальшої агресії в Європі.
Тому Європа, як ніхто, зацікавлена в тому, щоб Україна вистояла, була сильною і стала повноцінною частиною Європи. Це не лише питання нашої безпеки. Це питання безпеки і стабільності всього Європейського континенту.
Розкажіть трохи по себе. Як відпочиває Олег Апостол, де бере сили?
Можна музику послухати.
А що з останнього слухали?
Ой, зараз дуже багато класної сучасної української музики. VELLORA KOZAK, наприклад. Пісня «Я – жива стихія». Послухайте. Там закладено дуже глибокі сенси. Ще можу пограти в шахи, почитати книжку. Про Ервіна Роммеля читав, «48 законів влади» Роберта Гріна, це з останнього.
А як щодо відновлення сил?
Звичайно, спорт. Він голову вимикає. Ще можу залізти в холодну воду. Посидіти три хвилини. Це такий кайф. (Сміється).
Чув, що ви рибалка.
Я фанат коропової риболовлі. Не часто вдається, але ось нещодавно нарешті був у відпустці. За одну сесію витягнув до 30 коропів.
Готуєте їх?
Ні, я їх відпускаю. То ж спортивна риболовля.
Що для вас означає бути десантником сьогодні?
Десантник – це моя ідентичність. Це насамперед самодисципліна. Стійкість. А ще порядність, підготовленість, готовність виконувати завдання, уміння діяти нестандартно. Це закладалося ще з курсантських років. Ми багато уваги приділяємо тому, щоб люди були підготовлені й внутрішньо готові діяти. ДШВ були і залишаються елітою.
Десантування з повітря зараз невиправдане через насиченість ППО. Але ми зберігаємо елементи десантної підготовки. З одного боку, невідомо, що буде завтра і в якій точці світу знадобляться українські десантники.
А з іншого боку, стрибки з парашутом – це наш психологічний гарт, наша ініціація. Свого часу мене самого приваблювала ця романтика. Ми нікого не змушуємо стрибати, але така можливість є у кожного в ДШВ. Це теж допомагає відчути, що ти десантник.