У вересні 1940 року Гітлер розпочав «спеціальну воєнну операцію», чи то пак операцію «Бліц». З самої назви очевидно, що нацисти розраховували миттєво вивести королівство з участі у Другій світовій. Яким чином? Знищивши важливі військові та промислові центри Британії.
Крім Лондона, нацисти бомбили Белфаст, Брайтон, Бірмінгем, Брістоль, Істборн, Кардіфф, Клайдбанк, Ковентрі, Ліверпуль, Ексетер, Манчестер, Портсмут, Плімут, Ноттінгем, Сандерленд і Саутгемптон. «Бліц» тривав із 7 вересня 1940 року до 10 травня 1941-го, понад вісім місяців. Що ж до столиці, то Лондон безперервно бомбардували 57 ночей поспіль починаючи з вересня 1940-го.
Звісно, й після цього місто не залишили у спокої. Остання бомба на Лондон впала 27 березня 1945 року, забравши життя ще одного цивільного британця — також останнього. А загалом під час Другої світової цивільні втрати Британії становили, за різними оцінками, 60–67 тисяч людей. З них понад 43 тисячі загинули під час операції «Бліц». Більшість загиблих були лондонцями.
Почалося все 25 серпня 1940 року: кілька німецьких літаків скинули бомби на околиці міста. Британці відповіли симетрично, атакувавши Берлін. Усі подальші нальоти на Лондон були презентовані німецькою пропагандою як акт відплати (знайомий почерк, чи не так?) Гітлер розраховував на те, що блискавичною смертоносною атакою зламає волю британців і як мінімум стримає їх від атак на Німеччину.
Але, як це часто буває з агресорами, він прорахувався. Дружина короля Георга VI — королева-мати Єлизавета (тобто бабця нинішнього короля Чарльза) — наступного ранку після бомбардування Букінгемського палацу сказала: «Слава Богу, тепер я нічим не відрізняюсь від своїх підданих».
7 вересня Лондон атакували понад 300 бомбардувальників ввечері і ще 250 уночі. З цих 550 літаків 360 взяли на приціл лондонський порт. А наймасовіший наліт на серце столиці — лондонський Сіті — стався 29 грудня 1940 року. У цей день нацисти забрали життя 8 тисяч лондонців, їхні бомби пошкодили собор святого Павла. Ще одні криваві жнива агресори зібрали в ніч із 10 на 11 травня — тоді загинуло та було поранено три тисячі людей, виникло дві тисячі пожеж і було зруйновано 150 водогінних магістралей. У Лондоні за час війни повністю знищили сто тисяч будинків. 1,4 мільйона містян залишилися без житла.
При цьому не припиняла працювати військова промисловість, яку, втім, уряд розосередив на території країни ще до початку активних бойових дій. В Британії працювали десятки так званих Shadow & Royal Ordnance Factories — «тіньових» заводів, чия продукція призначалася для фронту. Нарощувалася й військова міць: від червня 1941 року британські збройні сили збільшили до 3,6 мільйонів людей. А на оборонну галузь на початку 1942 року працювало вже понад 4,2 мільйони людей, на 408 тисяч більше, ніж у 1941-му.
Відкритими залишалися традиційні лондонські паби, куди робочий люд забігав на кухоль пива. Попри все грав у Сохо вистави Віндміл Театр (Windmill Theatre), який зробив своїм девізом We Never Closed («Ми ніколи не зачинялися»).
Частина лондонців заздалегідь відправила своїх дітей подалі від столиці та інших великих міст — до родин, які погодилися надати їм тимчасовий притулок. Тут не все було райдужно, і роки потому деякі з «релокантів» згадували про життя у прийомних сім’ях як про справжнє пекло, гірко шкодуючи про рішення, яке ухвалили їхні батьки.
Тривав і зворотний процес: на лондонському вокзалі з’являлися єврейські діти, які прибували з континентальної Європи, рятуючись від Голокосту. Здебільшого вони були самі — з прикріпленою до одягу запискою із проханням подбати про цю дитину. Власне, з такою табличкою на шиї на вокзалі Паддінгтон був знайдений знаменитий на весь світ ведмедик, вигаданий письменником Майклом Бондом. «Немає нічого сумнішого за долю біженців», — занотував Бонд, описуючи пригоди ведмедика Паддінгтона.
Словом, британцям було не краще, ніж іншим народам, які постраждали від чужоземної агресії. Але вони намагалися жити за настановою свого прем’єр-міністра Вінстона Черчиля. І хоча нині, в епоху штучного інтелекту, є чимало вигаданих та приписаних бозна кому цитат, ця — справжня, й дискусія довкола неї стосується тільки того, коли і за яких обставин сер Вінстон виголосив ці слова:
«Ніколи не здавайся, ніколи, ніколи, ніколи, ніколи — ні в чому, ні у великому чи малому, ні у значному чи дрібному, крім випадків, коли це стосується почуття честі та здорового глузду». Never give in — never, never, never, never!
Безцінними є свідчення лондонців, які пережили операцію «Бліц». Вони показують, наскільки подібними є наші нинішні емоції та рефлексії до тих, які випали на долю британців 86 років тому. Дуже рідко такі спомини вибиваються з рамки очікуваних реакцій. Наприклад, військовий кореспондент Ерні Пайл примудрився розгледіти красу у картині палаючого Лондона. Пайл, втім, був американцем…
«Лондон тієї ночі не просто горів, він був охоплений гігантським вогняним смерчем. Це було видовище жахливої краси. Сполохи полум'я піднімалися на сотні метрів, у повітрі кружляв попіл, а купол собору Святого Павла вимальовувався чорним силуетом на тлі яскраво-червоного неба», — писав він.
Але поза тим лондонці 1940–1941 років відчували й робили приблизно те саме, що й, приміром, кияни 2026-го. А саме:
…лякалися гучних звуків
Після початку повномасштабного вторгнення психологи заговорили про «акустичний терор»: звуки вибухів, які лякають більше, ніж, скажімо, видовище зруйнованого будинку. Цьому є пояснення, яке лежить у царині фізіології. Наші очі бачать лише те, що перед нами у вузькому конусі зору (близько 180 градусів). Слух же працює «на 360 градусів», тобто звуки до нас долинають звідусіль. Крім того, звук доходить до мигдалеподібного тіла (центру страху в мозку) всього за 10–15 мілісекунд. Візуальному сигналу потрібно майже вдвічі більше часу (близько 25–40 мілісекунд), оскільки зорова кора обробляє інформацію набагато складніше.
Одним словом, нам дуже страшно, коли довкола гучно.
«Неймовірний, ніколи раніше не чуваний гуркіт. Луна від вибухів була такою сильною, що буквально боліло у грудях», — засвідчує анонімний лондонець у 1940-му. А ще один говорить: «Почувся дивний свист, я пригнувся... Потім яскравий спалах полум'я, стовп землі та уламків злетів у повітря, а земля здригнулася. Горизонт із боку річки перетворився на суцільне простирадло з вогню. Небо було яскраво-помаранчевим».
…були пригнічені
Як і нам, жити в умовах постійних повітряних тривог лондонцям було тяжко.
«Я чув сирени. Сирени, сирени й сирени. Вранці, вдень і ввечері. Ми йшли під землю, щоб сховатися від них і від бомб. Але вони переслідували мене, і я чув сирени, поки весь світ не перетворився на одну суцільну сирену. Один нескінченний крик катувань... Ночі й дні злилися в одну довгу ніч, один довгий кошмар, одне довге виття відчаю», — розповідає про свій психологічний стан Бернард Копс, якому під час «Бліцу» було 14 років.
Читайте такожІсторик Володимир В'ятрович: «Агресора треба зупиняти — такий урок з Другої світової мали б узяти політики вільного світу»
…швидко вчилися розрізняти, «що летить»
Нам не треба зазирати у застосунок, щоб з’ясувати, який рівень тривоги оголошений — жовтий чи червоний. Звук ракети не сплутаєш із шахедом, а шахед — із його реактивною версією.
Френк Герд, 24-річний лондонський пожежник, згадує: «Дивно, як швидко ми звикли відчувати, летить бомба в наш бік чи ні... Коли ми пробиралися через палаючий Іст-Енд, небо було криваво-червоним. Навколо руйнувалися будівлі, свистіли уламки, а ми просто тягнули пожежні рукави серед цього пекла. Було чутно гуркіт літаків, який не вщухав ні на хвилину, а потім, ближче до ранку, все раптово затихло».
…шукали надійні сховища і не знаходили їх
З укриттями в українських містах і Києві зокрема — біда. Трапляються повідомлення, що люди, використовуючи підвал як сховище, опинялися заблокованими.
«Ми жили в квартирі за дві милі від Тауерського мосту. Навпроти нас були залізничні арки, одну з яких переобладнали під бомбосховище. Тієї ночі ми пішли ночувати до бабусі, і саме в цей час бомба пробила залізничну колію вгорі й вибухнула прямо всередині тієї арки. Вона спрацювала як гарматний ствол: усе, що було всередині, включно з людьми, просто винесло вибуховою хвилею на вулицю... Нам просто пощастило, що нас там не було», — розповідає Рональд, якому тоді було шість.
Читайте такожУроки Другої світової: The New York Times опублікувала спільні історичні висновки України та ще шести держав
…ховалися у коридорі:
Рятувальники з ДСНС почали радити «правило двох стін» уже на початку повномасштабного вторгнення. При цьому вони спиралися на досвід ще 2014 року, коли подвійна перепона на шляху уламків від снаряду й справді рятувала життя. Застосування балістичних ракет, щоправда, поставило під сумнів ефективність такого засобу, але мова не про те. У коридорі ховалися ще на початку Другої світової.
«Повітряні нальоти були абсолютно жахливими — бомби падали всюди, і ти ніколи не знав, чи побачиш наступний день. Але найгіршими були ракети “Фау”. Ти чуєш, як вона летить, а коли двигун раптово вимикається, розумієш, що вона падає прямо зараз. Ти просто завмираєш від жаху в очікуванні вибуху. Спершу ми бігали до сховищ, а потім звикли й просто сиділи в коридорі біля газового лічильника, бо нам казали, що це найбезпечніше місце в домі», — ділиться пережитим під час «Бліцу» Джоан, якій тоді було 14.
…ходили ночувати в метро та інколи скандалили там
Ексцеси в київському метро через те, що хтось зайняв забагато місця (приміром, приніс із собою намет замість розкладного стільця) — також не нова річ. Працівники лондонського метро відзначали таке:
«Люди спали на підлозі платформ метро, притиснувшись один до одного. Панувала неймовірна тиснява. Іноді виникали сварки через стрес. Наприклад, одна дівчина кричала й билася з матір'ю через брак місця, в іншому кутку чоловік і дружина сперечалися, бо вона хотіла, щоб він сів, а він нервово ходив туди-сюди. Але загалом люди намагалися ділитися їжею та підтримувати спокій».
…отримували й надавали допомогу
Так, і у лондонців були волонтери, які першими з’являлися на місцях прильотів.
«Мені не було й 14 років, коли розпочався “Бліц”. 7 вересня я мав забрати вечірні газети зі станції. Коли почали падати бомби, небо затягнуло чорним димом від палаючих доків. Нам доводилося ховатися під прилавками, але наступного дня ми все одно йшли на роботу. Нам виплачували по 10 чи 20 фунтів допомоги, якщо ми втрачали майно, а волонтери з жіночих служб одразу розгортали польові кухні з гарячим чаєм і булочками», — розповідає хлопець, який розносив газети.
Водночас у нас нема деяких прикрих явищ, які були в Лондоні. Наприклад, офіційних порад умертвити домашніх тварин, аби не витрачати на них ресурс у й без того складних умовах. Не було й мародерства з боку рятівних служб. «Я пам'ятаю, як пожежники гасили будівлю, що палала, а потім поверталися драбинами назад, одягнені в норкові шуби, манто та хутряні шапки, які вони винесли з охопленого вогнем магазину», — ділиться спомином очевидиця Сільвія Кларк.
Лондон вистояв. І якщо німці вирішили відновлювати свої міста якнайближче до історичного вигляду, то британська столиця пішла іншим шляхом. Автором фінального плану реконструкції міста був архітектор Патрік Леслі Аберкромбі. Його задум передбачав, зокрема, розвантаження центру і будівництво нових житлових масивів та міст-супутників (New Towns) на околицях. Аберкромбі також визначив, що Лондон буде містом парків і громадських просторів. Пріоритетом був пішохід, а головною задачею — забезпечити йому вільне пересування містом.
Все це втілили не відразу. Перше десятиліття після завершення війни британці жили в режимі жорсткої економії. Картки на продовольчі та промислові товари у країні скасували лише 1954 року, а картки на будівельні матеріали — 1955 року. Британки надсилали майбутній королеві Єлизаветі ІІ свої купони на тканину: у 1947 році Єлизавета збиралася заміж за Філіпа Маунтбеттена, і вся країна хотіла, аби принцеса пошила собі розкішну весільну сукню.
«Не стіни роблять місто, а люди, які живуть у них. Стіни Лондона можуть бути зруйновані, але дух лондонця непохитний», — говорив король Георг VI про свою розшматовану німецькими бомбами, але нескорену столицю. І це, погодьмося, золоті слова, які ми можемо застосувати і до нашого Києва.