«Математика — це щось шаманське»
Андрій Копач з невеличкого міста Борислав, що на Львівщині. Зростав, згадує він, у консервативній родині. Якось, під час канікул із десятого на одинадцятий клас, Андрій навідався до бібліотеки. Цей похід назавжди змінить його життя.
«Я взяв там пару книжок, зокрема, українського письменника Конфоровича “Колумби математики, — згадує Копач. — Й за пару присядів прочитав усю книжку, потім — ще раз, прорішав усі задачі з неї — захопило неймовірно! Потім взяв ще книжок, і ще. Згодом для мене став відкриттям математичний аналіз: нескінченності, диференціальні рівняння. І я прямо в це занурився».
У школі Андрій відвідував не всі заняття, хворів, але все одно здавав усі предмети і навіть брав участь в олімпіадах. Через проблеми з хребтом деякий час не міг ходити, постійно лежав і займався математикою.
«Тоді якраз знайшов лекції на ютубі, скачував їх, — розповідає Копач. — Потім виїжджав у будиночок без інтернету, і там всі лекції переслуховував, захоплювався».
З року в рік інтерес Андрія до математики лише зростав. Врешті він вступив на фізмат у Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка.
«Дрогобицький університет — будемо чесні — доволі провінційний, але там дуже потужні викладачі, вони найбільше надихнули мене, — пояснює Копач.
На першому курсі моїм кумиром став професор факультету фізмату. Керівник катедри був взагалі чудак — професор, але завжди ходив у шортах, майці і шльопанцях. Дуже поважна людина, зробив багато наукових праць. І він мене захоплював. Хоча пропагував аскетизм — менше підходити до дзеркала і звертати увагу на себе, бо треба думати про щось велике. А я тоді збирав гроші і купував костюми-трійки, мешти, жилетки. У мене дід теж такий був — хоча за професією зварювальник, але любив цей стиль — щось із ХХ століття».
На перших курсах Андрій все ще рідко кудись виходив — хіба що на пари і в бібліотеку. Його цікавили тільки технічні науки, щодо інших предметів обіцяв викладачам: «Здам вам наприкінці року — вивчу і напишу, що хочете». Читав нішеву технічну літературу, менше — художню: насамперед Азімова і Лавкрафта. Писав аматорські наукові роботи. Мав амбіції в галузях функціонального і комплексного аналізу.
«Тоді чудак я був такий… Худий, з волоссям до плечей, — згадує військовий. — Я писав багато. У моїй кімнаті всі вікна і шафи були розписані маркерами, стіни обклеєні папірцями, купа папірців розкидані. Інтернетом користувався годину-дві на добу, щоб закрити якісь потреби по здачі або лекцію скачати. Це було блаженство».
У вільний час Андрій також захоплювався академічною музикою. Й вирішив опанувати скрипку. Тоді він отримував підвищену стипендію і гонорари за олімпіади. Тож назбирав гроші і купив інструмент. Грати навчався переважно самостійно. «Я приходив раз на тиждень до викладача, брав задачі, намагався біля дзеркала відпрацювати. Грав х*йово, але мені подобалося», — усміхається Копач.
Проте, каже він, заняття музикою було чимось «житєйським», любов до математики все одно переважала.
«Математика — це щось шаманське, — натхненно розповідає Андрій. — На мій погляд, це найбільш масове творіння людини за об'ємом, дисциплінами, напрямами. Вивчити це за життя фізично неможливо — треба років 200-300 і глибоко сидіти. В математиці бували дослідження, над якими працювали п’ятеро-шестеро людей у світі, а всі інші вже беруть конкретний результат з цієї викладки. А все, що в університетах викладають — це як корочка у яблука. Тож це завжди створює романтичну обстановку, бо ти займаєшся чимось особливим».
Під час навчання Копач багато працював із викладачами і врешті почав їздити за кордон і співпрацювати з закордонними професорами і кафедрами.
Повномасштабну війну Андрій зустрів удома в Бориславі. 24 лютого він мав рушати в Київ для участі в конференції, що мала відбутися наступного дня. Саме з цією думкою він прокинувся того ранку. Але навчання у звичному форматі стало на паузу.
«Тоді магістратура перейшла в онлайн, — згадує він. — Перші чотири-п’ять місяців я дистанційно займався волонтерством — відсилав гуманітарку, домовлявся щодо вивезення людей. Насправді не порівняти з тим, що робили інші. Скребло душу».
Вже під час повномасштабної війни Андрію запропонували вступ в один з університетів у Нью-Йорку. Дозвіл на виїзд за кордон також давали.
«Я мав займатися там PhD. Плюс пропонували підробіток там за хороші гроші, — каже він. — Але мені душа не дуже дозволяла. Тож я пішов у “Хартію”».
«Продав скрипку, купив баули»
До війська Андрій вирішив долучитися восени 2022-го — внутрішньо відчував, що в цій війні йому точно треба взяти участь.
«З прагматичної точки зору — у країні відбуваються історичні події, й ти як людина маєш прийняти свою відповідальність і піти, — пояснює «Математик». — А з точки зору авантюризму — священна війна, а ти її про*обуєш, думаєш якоюсь хєрнею займатися на дошці».
Аби визначитися, куди саме піти, Копач відкрив телеграм-канал з вакансіями у Сили оборони, де публікували інформацію про різні підрозділи.
«Дивлюся відосик і читаю: “ДФТГ “Хартія”, — розповідає він. — По суті, там було написано: “Ми круті пацани, нас небагато, нам ніхто нічого не платить, але ми хочемо і воюємо. Давай з нами, поки не запізнився”. Я такий: “Виглядає, наче якісь заряджені хлопці”. Дозбирав грошей, продав скрипку. Купив баули, гідропакети, одяг, деякі елементи захисту».
Проте через проблеми в родині службу довелося трохи відкласти.
Весь цей час Андрій готувався фізично, проходив різноманітні курси, навчався працювати зі зброєю. Й врешті, в березні чи квітні 2023-го, зателефонував у «Хартію», «до цих прекрасних хлопців». Тоді ДФТГ якраз трансформовувалася в бригаду у складі НГУ.
«Сказали: “Гвардія наступу”, — згадує «Математик». — Запитую: “Коли їхати?” А мені: “Давай у четвер зранку”. — “Де?” — “У Дніпрі”. Зібрав речі, замовив квитки, перекинув сумку через паркан, переліз через нього, взяв баул, пішов на зупинку, сів в автобус, потім — у потяг. З родиною трохи некрасиво вийшло — я так і не наважився їм сказати».
Згодом виявилося, що сусідка бачила побіг Андрія і розповіла його рідним. Коли він вже їхав у поїзді, зателефонувала мама.
«Запитує: “А де ти є? Куди ти поїхав?” — “В армію”. — “Ти що, жартуєш?” — “Та нє”, — переповідає він той діалог. — З родиною було важко, в перші місяці їм складно було прийняти. Істерики що жах. Сльози, заперечення».
Представники бригади заздалегідь проінструктували Андрія, де він має бути. Тож, приїхавши у Дніпро, він із величезним баулом одразу рушив на вказане місце. Прибувши на точку, повідомив телефоном. Проте у відповідь почув роздратований голос першого головного сержанта бригади Олександра «Капи» Ющенка.
«Він каже: “Ти дебіл? Це за три кілометри. У тебе сім хвилин, або шукай собі інше місце”, — згадує Андрій. — А там ще під горку, я біг, думав, здохну із тим баулом. Добігаю червоний, в сльозах — ясно, що не встиг».
Проте «Капа» та інші офіцери, які формували бригаду, змилувалися над новобранцем. Його посадили в машину, відвезли на локацію, закинули речі. Й навіть дозволили зайнятися своїми справами поки триватиме оформлення.
«Я вирішив з'їздити у Львів до мами, владнати цю історію, — пояснює Копач. — Приїхав, ми на годину зустрілися, поплакала вона. Тоді я знов сів у поїзд і поїхав назад».
Коли Андрій повернувся в Дніпро, його дооформили. Врешті новобранець підписав контракт як стрілець і почав підготовку на піхотинця.
«Там багато мене пан “Капа” дрючив, це була нормальна прошивка солдата. У мене ще і прізвище Копач. “Капа” каже: “Прізвище у тебе ох*єнне, знаю, куди ти підеш”, — сміється військовий. — На навчанні було багато новобранців, які були готові виконувати будь-яку роль: сказали “Треба в піхоту” — підемо в піхоту. Тоді я вперше зустрів побратима “Ріо", який у цивільному житті був успішним бізнесменом, чоловіком, батьком. Я розділяв його підхід і ставлення до необхідності віддаватися справі, яку б роль нам не відводили. “Ріо” загине в Серебрянському лісництві».
Під час навчань треба було обрати позивний. Андрій назвав те, що першим спало на думку: «Нехай буде Мамай». Проте побратими вирішили інакше.
«На полігоні були офіцери, які знали, що я до цього був математиком, — розповідає Копач. — Я тоді ще в окулярах ходив, “американський очкарик” — це був я (в армії є жарт про людей, які схожі на архетип у голівудських фільмах про війну, де є постійно солдат в окулярах). І вони такі: “Математик”. Так і прив’язалося. Потім уже скоротилося до “Матан” — так легше говорити в рацію. “Фізиків” і “Хіміків” дох*я, але позивних “Математик” я мало чув».
«Лекарь, пекарь і аптекарь»
Хоча «Математик» і проходив підготовку в піхотному батальйоні, ще до служби він мав небойовий досвід роботи з безпілотниками — зокрема, польотів на FPV. Тоді, згадує він, це був «андеграунд». Втім, потрапивши до війська, Андрій не прагнув закріпитися виключно в цій сфері.
«Мені було цікаво БпЛА, але не тільки. Сказали копати — буду копати, сказали бігти — буду бігти, сказали стріляти — буду стріляти, — наголошує Копач. — Проте перша людина, якій я дзвонив коли вирішив йти у “Хартію” — [командир роти ударних БпЛА] “Лего” — займався безпілотниками і наполегливо рекрутував мене в новий безпілотний підрозділ».
Врешті так і сталося. Вже влітку 2023-го Андрія забрали в майбутню роту ударних безпілотних авіаційних комплексів (РУБпАК) — тоді це ще був взвод розвідки, де експерементували з БпЛА. Копач проходив із цим взводом навчання і вже в його складі виїхав у Серебрянський ліс. Військові займалися рекогностуванням у 500 метрів від ЛБЗ або на «нулі» та купою інших задач. Тоді для «Математика» з побратимами все було вперше.
«Моя роль була “лекарь, пекарь і аптекарь”. І на позиції поїхати, виставити їх, забрати поранених чи загиблих, зробити рекогностування, знайти обладнання, поїхати його прошити, контролювати взводи FPV, робити щось із техніками, — розповідає Копач. — Тоді ми сиділи у глухих місцях і навіть виїзд у Лиман — це була ніх*я собі цивілізація. А коли виїжджали у Слов’янськ — взагалі ох*їти. Смерті, “прильоти”, все дуже активно, мало спиш».
Невдовзі Андрій отримав звання молодшого сержанта. А згодом став виконувати роль заступника командира роти. Й врешті закріпився на цій посаді.
«Тоді загинув “Масон” з екіпажу товаришів, з якими ми багато працювали і спілкувалися, — розповідає «Математик». — КАБ прилетів в їхню позицію. Це було найбільшим ударом для підрозділу».
У травні 2024-го «хартійців» перекинули на Харківський напрямок, де росіяни розпочали новий наступ. Андрій з побратимами спочатку відчули когнітивний дисонанс.
«Коли ми переселилися в Харків, зловили дивний психологічний стан — купа людей, всі з дітьми. Виїжджаємо на позиції, а потім їдемо на заправку в Харкові і дивимося, як тут красиво світиться парк, ще щось, — згадує військовий.
Спершу нам було незвично, але потім це набуло романтики. Їдемо з бойових, по нас відпрацював міномет, FPVшкою ледь не вбило, всі сидять похнюплені, а потім бачимо — у саду Шевченка танцює кришнаїт з барабанами. Я вважаю, що нам максимально пощастило, бо Харків — найкраще прифронтове місто. Порівнюючи з тим, як ми були в Серебрянці і загалом на Донбасі — це абсолютно інше життя».
Тоді «Математик» із командиром «Енеєм» часто їздили на обстеження місцевості. Якось він із побратимами перевернувся в машині, що була наповнена бойовими комплектами.
«У той період були деякі смерті і поранення, від яких мене трохи покосило психологічно, й по здоров'ю далі потягнуло, — розповідає він. — Та і пошкодження спини від того, як ми перевернулися в машині, давалися взнаки».
«Зменшити кількість людей, залучених у процеси»
Влітку 2024-го «Математика» перевели з РУБпАКа в штаб, щоб той «більше займався технологічним напрямком і менше перевертався на машинах», тоді ж він отримав звання молодшого лейтенанта.
«Ще на початку 2024-го [тодішній командир бригади] “Корнет” і начальник штабу “Альтаїр” побачили в НРК перспективу, відчули, що треба підсилювати і розвивати це напрямок, — розповідає Копач. — Я був скептичний до цього, але вже за кілька місяців побачив, на що НРК спроможні. Тож це виявилося правильним стратегічним рішенням. Переломним моментом стало використання противником FPV на оптоволокні — це дозволило вражати і контролювати наші логістичні маршрути. Якби не оптоволокно, НРК не стали б настільки поширеними».
Заступивши на посаду, «Математик» одразу почав займатися дослідженням інновацій у бригаді. З маленькою групою з трьох людей, до якої згодом приєднався молодий офіцер «Хеппі», почали експериментувати з наземними «роботами». Й невдовзі це дало свої плоди.
«Я рідко займався чимось на штабі, їздив до піхотних підрозділів. І загалом докладав зусилля, щоб хоч якось запустити ці тарантайки — тоді це було ультраскладно. І вже пробували напрацьовувати, добирати людей, — згадує Андрій.
Головна задача у сфері НРК — зменшити кількість людей, залучених у процеси. Як ми це організуємо — це вже наша постійна робота. Основна наша довгострокова ціль — знайти масові інструменти — бойові і евакуаційні — які ми можемо постійно використовувати на різних ділянках фронту (це про R&D). І підтримка логістики.
Влітку 2024-го вже були логістичні місії. Восени — перша евакуація. Згодом — перша роботизована операція. Вона сама собою несе цінність як прецедент, але місія — це був задум командира “Корнета” і розуміння того, як воно може вплинути на поле бою».
У квітні 2025-го у Силах оборони запустили першу фазу реформи корпусів. «Хартія» стала 2-м корпусом НГУ. Рота НРК, якою опікувався «Математик», увійшла до його складу і наприкінці грудня 2025-го стала частиною 21-го безпілотного полку «Лава».
«Винесення підрозділу з рівня бригади в якості корпусного організму, який має навчати всі інші підрозділи в батальйонах і бригадах — теж ідея командира та начальника штабу корпусу, — каже Андрій. — Ми як рота працювали на Харкові, Вовчанську, Куп'янську. Згодом перейшли в “Лаву” й тепер розвиваємося в межах цього безпілотного полку. У нас є і хлопці, які і на позиціях сиділи, і піхотинці. Але я їм все одно нагадую, що від будь-якого їхнього кроку залежить багато життів».
На запитання, чи допомагає математика на полі бою командир роти НРК каже: з філософського боку, — безпосередньо так. І з наукового — теж, тож знання в цій сфері стають у нагоді.
«Математика формує бачення — система, її структури, властивості, як ти можеш на неї впливати і що з неї витягати. І воно тобі трохи прошивку міняє, навіть на підсвідомому рівні. Й це дає неймовірний буст, — каже Копач. — Для розрахунку ефективності моделей застосування безпілотних технологій математика точно потрібна. Я будував математичну модель логістики з НРК, врахував усі коефіцієнти, розрахував, як буде ефективніше.
Математика дає тобі суперскіл спробувати проаналізувати систему, людей, ситуацію, набір можливостей, підходи до задач. А у військовій справі це важливо, бо тобі завжди дають обмежений час, можуть не пояснити задачу у всіх тонкощах. Ти сам маєш її додумати, подумати, що спрацює, а що ні, в які терміни ми вкладемося, враховуючи досвід, та бути готовим надати найкращі пропозиції в момент прийняття рішень. Коротше, купа інформації, при тому, що це не лінійна штука — якщо БпЛА в якомусь сенсі устаткувалася, то з НРК ще є куди копати».
Зараз рота НРК потребує фахівців різноманітного профілю. Співробітників «брудного цеху» — тобто спеціалістів, які працюватимуть з механікою «роботів» і знаються на електроніці або принаймні мають хист до цього. Програмістів, які займатимуться R&D-проєктами і обслуговуванням засобів. Операторів, які керуватимуть НРК і врешті можуть дослужитися до старшого оператора і брати участь у плануванні операцій.
«Гуманітарій — не вирок, а оператору не обов'язкові технічні скіли, — каже «Математик». — У нас є багато людей, які до цього не мали жодного досвіду, а зараз — одні з найкращих у справі. Є хлопець, який найбільше працює по програмній складовій — він взагалі педагог. Залишається місце для діловодів, комірників, такелажників».
Сучасні технології дозволяють військовослужбовцям роти НРК перебувати на віддалених позиціях, працювати з майстерень та офісів. «Математик» каже, що в їхньому підрозділі намагаються наблизити умови служби до цивільних — наскільки це можливо у війську. Проте знайти охочих все одно не просто:
«Зараз складно знайти навіть спеціалістів, яких я посаджу в офісі, і вони клепатимуть аналітику чи ще щось. Або сисадмінів, які моніторитимуть мережу, на якій виконують місії. Люди бояться».
«Відчуття, що це сталося з кимось, а я просто це прочитав»
За понад три роки на службі Андрій ані трохи не пошкодував про рішення підписати контракт. І набув за цей час більше, ніж втратив.
«“Хартія” подарувала багато потужних зв'язків, можливостей, створила умови, щоб вигадувати щось інноваційне, вносити свою лепту в історичні події, — каже він. — Так, не без проблем — люди, яких ми втратили, багато недоспаних ночей. Але, попри все, я вважаю, що це найкраще, що зараз могло зі мною статися і найправильніший вибір у моєму житті».
За роки служби «Математик» кардинально змінився — в підході, оптиці, жартах, ставленні до цивільного життя. Коло його спілкування також переформатувалося, а життя розділилося на «до» і «після».
«Друзі, які пішли на фронт, загинули. А всі інші або займаються тим, що мені зараз нецікаво, або виїхали за кордон і намагаються прожити своє прекрасне життя, тягаючи мішки на якомусь складі. Мені немає про що з ними говорити. З людьми, з якими не поговориш на військову тему — не знаю, що сказати, навіть із дівчатами. Краще вже з військовими дівчатами поговорити — вони хоча б зрозуміють, про що я, — констатує Копач та з усмішкою додає: — Та й загалом раніше не матюкався, не курив, снюс не кидав».
Жорсткого ПТСР за собою командир роти НРК не помічає, але після Серебрянського лісу відчуває, що «з пам'яттю біда».
«Все, що було до цього, згадується мутно, — каже він. — Чимало однокласників не пам'ятаю, навіть в родині багато чого. Деякі події 2023-2024-го — теж такі муторні. Відчуття, що це сталося з кимось, а я просто це прочитав».
Багато хто з його побратимів, зауважує Андрій, думає про плани на «після війни» — сам він вважає, що загалом це правильно, але особисто не витрачає на ілюзорне аж надто багато часу. У цивільній галузі він себе вже не уявляє й на майбутнє розглядає лише mil-tech або defense-tech.
«Найбільше мене переймає оптимізація часу на отримання результату та якість “мілітарі-проєктів” — саме цим і хочу займатися, — наголошує «Математик» й додає:
Я готовий продовжувати жити в такому темпі, як і зараз — це вже звично. Коли сидиш спокійно — це п*здец як напрягає. Під час поїздок додому я максимально напружений був. Ніби і все своє, але розмірений ритм життя і хвилювання через побутові проблеми мені вже складно розділяти».
До родини, каже Андрій, за останні три роки він їздив «непристойно мало разів» — але «поступово виправляється». Повертатися до академічної математики та пропозиції викладати наразі не планує: «немає такого, що краще би сидів із третьокурсницями в Нью-Йорку, отримував свої п’ять-сім тисяч доларів, пив матчу».
«До того ж, мене там вважатимуть за хама — почну командувати, кричати: “Двоїчкою до туалету!”, якщо хтось неправильно формулу написав: “Їб*ни 50 берпі”, — усміхається військовий й пояснює:
Я звик, що питання чи проблема напряму повʼязана з речами життя та смерті. Й навіть, попри свій поступливий тон, коли віддача недостатня, доволі швидко роздратовуюся і починаю вербально мотивувати.
Загалом хотілося б прочитати більше математичної літератури, зайнятися якимось хобі, спортом. Але сьогодні — насамперед робити щось вагоме».