У Москві люблять поговорити про нестачу української піхоти, хоча в самих дзеркальні проблеми. В армії, у якої «все нормально з піхотою», не трапляються оточення в Куп'янську та провали на Добропільському виступі завширшки 8–10 км. У неї не буде найманців з Африки та Бангладеш, їй не доведеться перекидати зведені частини з флоту й ПКС (аж до списання 30 % корабельного складу на суходіл) у піхоту.
Мадяр, наприклад, за минулий місяць прозвітував про виведення з ладу та знищення Силами безпілотних систем понад 33 тисячі окупантів. Навіть якщо відкинути 10 % на помилки і приписки, це все ще 30 тисяч людей. Адже гинуть вони ще й від артилерійського вогню (до 40 % втрат), у контактних стрілецьких боях, в аваріях, від хвороб, списуються або наважуються на СЗЧ. Наука математика каже нам, що ті 30–35 тисяч контрактників, про яких рапортує Кремль щомісяця, просто стираються в Україні в нуль, тобто їхнє угруповання з 600+ тисяч багнетів не зростає, а якісно деградує.
Можна сказати: «Яка різниця, якщо вони наступають?». Але тут теж криється нюанс. Навіть успішна для них кампанія в Сіверську — це багатомісячна боротьба за перехрестя, залізничний насип і посадки, де просування вимірюють 100 метрами на добу ціною батальйона. До моменту штурму міста населення в ньому практично немає, промисловість вивезена, їм дістаються руїни, міни та скиди на голову.
Поки що окупанти не контролюють жодного обласного центру. Вони не контролюють навіть Покровська, кілька кварталів (близько 15 % забудови) досі за нами в Мирнограді, де наші позиції забезпечують дронами, зокрема й наземними платформами. Ні виробництво сотень тисяч дронів, ні європейське виробництво снарядів (яке хоч і не вийшло на обіцяні 2 млн, застрягши на позначці 1,5 млн, але все ж таки перевищило показники США), ні ракет до ЗРК — так вони не дістануть. Головне — не сталося обвалу фронту, йде планомірний відхід перед супротивником, який перевершує тебе в кількості снарядів, вильотів, у тоннах залпу й людях. Це цілком зрозуміла ситуація.
Найближчим часом ми побачимо відразу кілька тенденцій. Буде посилення бригади ТрО. У 2026 році вже не можна з одним мінометом заходити на лінію. І річ навіть не в колапсі біля Гуляйполя.
Необхідно переозброїти ТрО і стрілецькі бригади 105 мм і 155 мм причіпними гарматами, 120 мм мінометами, ПЗРК вітчизняного виробництва, револьверними гранатометами, ПТРК другого покоління («Стугна-П», «Корсар») і мінами — і це вже різко посилить обстановку та контрольованість на ЛБЗ. В умовах нестачі людей не можна розкидатися таким ресурсом.
Артилерія розвиватиметься. З 200 одиницями «Богдани» на шасі Tatra/Mercedes, зі щонайменше 20 САУ RCH-155 і 30 самохідками, які здає Європа щомісяця, ми матимемо серйозне угруповання зі 700+ сучасних стволів. Головна проблема — не машини, а самі стволи, які живуть 2000–2500 пострілів. Виходом може стати мобілізаційна гармата на кшталт причіпної «Богдани» або 105 мм гармат (аналоги L119/M101). 105 мм калібр досить точний, допомагає у війні піхотних малих груп, його доставляють до лінії на Humvee.
А головне — Південна Корея має 3,4 мільйона снарядів 105 мм у резерві, оскільки вони переходять на 155-й калібр (K9 Thunder); також запаси мають Бразилія та багато інших країнах. Ми можемо розвантажити свої потужності й економити дефіцитні порохи (яких на 105 мм треба втричі менше) для високоточних 155 мм снарядів, посиливши підтримку частин другої черги воєнного часу і ТрО. Свого часу південні корейці, хоч не були технологічним гігантом, збирали сотні таких гармат. Ось і Україна, яка посідає місця в першій десятці з обробки металу та хімії, здатна повторити й перевищити їхні показники.
Авіація України продовжить отримувати західні борти. До літа 2026 року очікується флот на 65–70 машин. Поки масове перехоплення носіїв КАБів (Су-34) біля лінії — це фантастика, ми побачимо лише кілька вдалих епізодів за рік. Пріоритет — полювання на повітряні станції РЕБ Мі-8МТПР-1 «Ричаг-АВ». Навіть сама загроза знищення ракетами AIM-120D змусить ці вертольоти відійти вглиб, що прибере електронний туман і дасть нашим ЗРК можливість працювати далі. Звісно, полювання на «шахеди» і крилаті ракети в останніх хвилях великою мірою витягнули F-16, розосереджені по павутині наших аеродромів підскоку.
А системні перехоплення Су-34 і Су-35 — це завдання вже для майбутніх платформ рівня Rafale або Gripen, коли вони в нас з'являться. Замість гонитви за літаками, краще з гранично малої висоти закинути ворогу сотні бомб AASM Hammer або JDAM-ER, а також пускати AGM-88 HARM, методично вибиваючи їхні дорогоцінні радари та засліплюючи ППО. Потрібно робити синергію із Силами безпілотних систем, вражаючи ворожих фахівців, вузли зв'язку, управління.
Сили безпілотних систем, які розростаються до 30 тисяч фахівців, взагалі стають окремим хребтом оборони. Проте масштабувати їх швидко не вийде: пілот — це штучний товар, його навчання триває місяцями. Технологічно ми впроваджуємо оптоволокно (дрони-вандали), яким байдуже на РЕБ, дистанційне управління та автономні рої з машинним зором при довороті на ціль. Але на 1000 км фронту жодні дрони не замінять піхоту. СБС — це пожежні команди, але на лінії має бути більше вогневої підтримки та позицій піхоти в ліктьовій зв’язці. Проте ворожі пілоти також швидко прогресують, а їхніми цілями стають логістика та наші пілоти.
Саме тому критичного значення набуває інженерка: не просто колючка, а єгоза в протитанкових ровах, ряди надовбів, добре обладнані, приховані від спостереження мінні поля. Для самих операторів дронів — спеціалізовані укриття з виносними антенами, щоб пілот залишався в безпеці. Мережа окопів з арковими перекриттями дасть піхоті можливість маневрувати під час пусків КАБів, не перебуваючи під постійними скидами та FPV.
Розвиватимуться штурмові війська. Звичайна піхота не завжди готова битися в павутинні окопів, де супротивник масово застосовує хімічну зброю (гази CS, хлорпікрин, РГ-Во) та групові удари FPV. Штурмовик зразка 2026 року — це боєць, який вміє рухатися й виживати, коли по групі працюють одразу три-п'ять дронів, координуючи дії з носимим РЕБ. Це люди, які вміють користуватися дробовиками для захисту від повітряних і наземних загроз, відпрацювали тактику гранатного конвеєра, коли ланцюжок бійців забезпечує безперервний вибуховий вал перед штурмовою двійкою. Ці спеціальні групи показали себе і в Куп'янську, і під час купірування кризи в Гуляйполі, і на Сумщині.
СЗЧ триватиме, і тут немає простих рішень. Попри батоги і пряники, якщо найстрашніше покарання — це потрапити на фронт, то люди уникатимуть фронту. Вони розуміють, що їх не засудять на 5–10 років, бо пріоритет — повернути тебе на передок. А покарання кількома роками позбавлення волі і так граничне, бо ти не становиш жодної соціальної загрози. Можливості переведень теж нічого не вирішать, бо нікуди не дінуться долбо*би-командири, нагороджені та обласкані. Від них особовий склад тікатиме завжди, бо ніхто не хоче вмирати через тупість вищого чина, і це неприпустимо, проте нікуди ці проблеми не дінуться — хвороб масштабування не подолати швидко і безболісно.
Нам безумовно потрібні піднайм, пільгові іпотеки та солідні підйомні. Але навіть агресивна кампанія «Контракт 18+» для молоді з мільйонними виплатами не створила черг. У таких жорстких умовах самими грошима людей не набереш. Тому без мобілізації нам, на жаль, не обійтися.
До того ж залишається внутрішня проблема — паперова армія і брехня в доповідях. Поки на рівні батальйонів панує слайдова війна, а командири бояться доповідати про втрату позицій, сподіваючись на авось, жодна техніка не допоможе. А бажання приховати правду виливається у втрати під час непідготовлених контратак.
Загалом наше завдання — піднімати ціну агресії. Ми бачимо крах реального сектору ворога: гігант КамАЗ тоне в боргах понад 100 мільярдів рублів, вугільний глухий кут Кузбасу став збитковим, а РЖД колапсує через нестачу підшипників і дефіцит 2500 машиністів. Удари по НПЗ (ректифікаційні колони) і танкерна війна заганяють дефіцит бюджету РФ за 4 трильйони рублів при реальній інфляції 25 %+.
Історія вчить нас одного. Радянський Союз, володіючи тотальною перевагою в авіації та артилерії, десять років контролював Кабул, Кандагар і майже всі великі міста Афганістану. Але він так і не зміг захопити країну і зламати опір. У Росії, яка не контролює навіть ключових обласних центрів, шансів ще менше. Не захопить вона й Україну.